Засоби вираження експресії в романі Ю.Андруховича «12 обручів»

Зміст

Вступ
Розділ 1. Експресія та загальновживана лексика в романі Ю.Андруховича «12 обручів»
1.1 Багатозначність
1.2 Тропи
1.3 Іншомовні слова
1.4 Мовні контрасти і мовленнєва експресія в романі Ю.Андруховича «12 обручів»
1.5 Антонімічний контраст як експресивний засіб
1.6 Лінгвостилістика синонімічних контрастів
1.7 Комбіновані паронімічні контрасти як експресивні засоби
1.9 Омоніми та каламбур як експресивний засіб
Розділ 2. Експресивні функції пасивної лексики та лексики вузького стилістичного призначення в романі Ю.Андруховича «12 обручів»
2.1 Неологізми
2.2 Застаріла лексика
2.3 Діалектизми
2.4 Професіоналізми і терміни
2.5 Розмовно-просторічна лексика
Розділ 3. Стилістичне забарвлення слова
3.1 Експресивно-стилістичні можливості емоційної лексики роману Ю. Андруховича «12 обручів»
3.2 Лінгвостилістика емоційно-експресивного словотворення в романі Ю. Андруховича «12 обручів»
3.3 Засоби емотивної експресії
3.4 Морфологічна варіантність як основа мовленнєвої експресії
3.5 Семантико-граматичні засоби експресивного волевиявлення
Висновки
Список використаної літератури

Вступ

Українська мова є національною мовою багатомільйонного українського народу. Вона належить до високорозвинених мов із давніми писемними традиціями. Сучасна українська літературна мова є вищою формою вияву української національної мови.
Одним із важливих теоретичних завдань мовознавчої науки є дослідження і опис усіх сторін будови і життя національної мови як суспільного явища, як засобу багатоманітного спілкування в людському колективі, засобу людського пізнання, фактора розвитку і збагачення думки, свідомості кожного члена колективу – мовця.
Юрій Ігорович Андрухович народився 12 березня 1960р. в Івано-Франківську, навчався на інженерно-економічному факультеті Українського поліграфічного інституту у Львові, на Вищих літературних курсах в Москві, в аспірантурі Інституту НАН України. На сьогоднішній день є кандидатом філологічних наук, упорядником кількох антологій, членом Асоціації українських письменників, редактором літературного часопису «Потяг 76». Мешкає в Івано-Франківську.
Однією з цікавих особливостей української літератури ХХ ст. було те, що вона, притиснена і знищена в одному регіоні, з’являлася і розквітала в регіоні іншому. Друга половина вісімдесятих років – час поступового зростання свободи слова і назрівання кризи держави на ймення СРСР. Дедалі ширшими стають рамки офіційного літературного життя. Ю.Андрухович увійшов у літературу на першій хвилі.
Відтворюючи у творах майстерну ілюзію постколоніальної дійсності, у першому своєму романі – “Рекреаціях” – Ю.Андрухович зобразив перетворення антиколоніального типу культури, у другому – “Московіаді” – показав агонію Імперії, яка, щоб вижити, намагається замаскувати себе під постколоніальну.
Четвертий роман автора - «12 обручів» - книга вельми-превельми глибока. “Хто пірне в неї аж до дна”, той опиниться в самісінькому епіцентрі чорнушного хаосу, такому собі пекельні, тимчасово ввіреному чорнушникам на самоврядування й госпрозрахунок[46].
А з того пекельця, як на диво, чудово прозирається небо...
В романі письменника — «Таємниця» — умістилось майже все життя письменника. Це «замість-роман», по суті бесіда з самим собою[31].
Всі, без перебільшення, публікації письменника викликають бурхливі дискусії в пресі. Дослідженням роману «12 обручів» займались Ключковська Я., Вега М., Перепадя В., Скиба Р., Калинська Л..
Були в пресі й негативні відгуки на роман, як от Богдан Бойчук у статті «Перелом» Ю.Андруховича», висловлює невдоволення з приводу белетризації Ю.Андруховичем постаті Богдана-Ігоря Антонича—«Андрухович не тільки стягнув Антонича до свого рівня, а й обплював його»; а щодо виходу роману пише: «Признаюся, я з нетерпінням чекав на цей роман Ю.Андруховича, бо надіявся, що стане він переломним і виявить Андруховича як доброго письменника. Сталось навпаки»[7].
“Читач у прозі Андруховича прочитує лише сюжет і відчуває (не)смак соковитої не літературної мови – авторове криве дзеркало, в якому він і частину себе може ненароком уздріти, оскільки це аж надто сучасні твори”[1,10].
Кожен, хто ставить перед собою ту чи іншу наукову проблему, має перед усім чітко визначити теоретичні, методологічні засади, якими він буде керуватися при її розв’язанні. Проблема такого визначення стає ще очевиднішою, коли йдеться про всебічне дослідження експресивних засобів мови, оскільки в теорії і практиці сучасного лінгвостилістичного аналізу є цілий ряд спірних, недостатньо обґрунтованих, а то й зовсім не з’ясованих моментів.
Першою передумовою комплексного вивчення експресивних засобів в романі Ю. Андруховича «12 обручів» є критичне осмислення й подолання існуючих розбіжностей у поглядах на суть мовленнєвої експресії.
На думку О.С.Ахманової, експресія – це «виражально –зображальні якості мовлення, що відрізняють його від звичайного і надають йому образності та емоційного забарвлення» [2, 524]. Приблизно так само експресію витлумачують Розенталь Д.Є. і Теленкова М.О. [10, 535], Ганич Д.І. та Олійник І.С.[,510]. За Григор’євим, експресія – це виразність, це те, що передбачає вираження нетривіального змісту [21, 137].
За словниковими джерелами експресивний “від лат – exspressio – виразний, здатний відобразити емоційний стан” [7,405]; “наділений експресією” [12,576]. Експресивність визначається як “якість мовлення, що є виразно-зображувальною” [2,112]; “ піднесена виразність, така соціально й психологічно мотивована властивість мовного знаку, яка деавтоматизує його сприйняття, підтримує загострену увагу, активізує мислення, викликає почуттєву напругу слухача” [3,186].
Експресія, на думку вчених О.Потебні, Г.І.Дідука - це якість мовлення, що притаманна в більшій мірі текстам художнього стилю. Експресія тлумачиться як “виражально-зображувальна якість мовлення, що відрізняє його від звичайного” [2,524]; “те, що передбачає вираження нетривіальністю (художнього) змісту” [48,189]; виразність (або зображувальність) мовлення, така його якість, завдяки якій воно набуває стилістичної маркованості (емоційності, образності) і стає спроможним передати певний нетривіальний зміст” [27,13]; За Г.І.Дідук експресія, це те “що породжується образністю, це збільшення вражаючої (діючої) сили вислову, надання йому особливої мотивованої піднесеності” [5,14].
Мовленнєва експресія, за твердженням вчених, це: “складна лінгвостилістична категорія, що спирається на цілий комплекс психічних, соціальних та внутрішньомовних факторів, зумовлена емотивною, волюнтативною та естетичною функціями мови” (Чабаненко В.А) [62,35]; “лінгвостилістична категорія, що виявляється як інтенсифікація виразності повідомлюваного, як збільшення впливової сили вислову” (Г.І.Дідук) [26,14].
Зауважимо, що експресивність мовлення людини дуже тісно пов’язана з його образністю. Саме в тексті роману є вагомим додаткове значення слова, його стилістичні відтінки: експресивність, емоційна забарвленість” (Г.І. Дідук); що слугує емоційному забарвленню висловлювання і надає йому “урочистості і невимушеності” [2,360].
Проаналізувавши наведені вище погляди, можемо надати таке визначення експресії – експресія – це виразність мовлення, це така якість мовлення, завдяки якій воно набуває стилістичної маркованості (емоційності, образності) і стає спроможним передати певний нетривіальний зміст.[61, 7]. Експресія породжується емоційністю, образністю, характерністю мовлення. Експресія – це не виразність, а інтенсифікація, підкреслення виразності, це збільшення вражаючої сили вислову, надання йому особливої психологічно мотивованої піднесеності. Експресія пов’язана не лише з емоційними та образним, а й іншими планами вислову – вольовим, естетичним, ситуативним і т.п.[57, 7].
Предметом нашого дослідження є експресивно-забарвлена лексика в романі Ю.Андруховича «12 обручів»
Основний метод – описовий.
Об'єктом нашого дослідження є творчий доробок Ю. Андруховича.
Мета дослідження: вивчення та аналіз засобів вираження експресії в романі Ю.Андруховича «12 обручів».
Завданнями нашого дослідження є:
· визначення важливості використання експресивно-забарвленої лексики в художній літературі;
· визначення головного призначення використання засобів вираження експресії в художній літературі;
· систематизація та класифікація експресивної лексики роману;
Сферою практичного застосування може бути використання цього дослідження при аналізі художніх творів або вивченні лексичної стилістки.
Наукова новизна нашого дослідження полягає у тому, що тема використання експресивно забарвленої лексики в романі «12 обручів» є майже недослідженою. лексика експресія стилістичний

Розділ 1. Експресія й загальновживана лексика в романі Ю. Андруховича «12 обручів»

Лексична стилістика вивчає слова в усіх виявах їх семантики. Ю. Андрухович у романі вживає слова за різних умов і з неоднаковою метою, розгалуженою і неоднозначною стилістичною функцією. Адже теоретичне осмислення й практичне використання слів з властивою їм стилістичною функцією забезпечує високий рівень мовленнєвої культури автора.
Загальна експресивність тексту уявляється як інтегрований результат реалізації таких його властивостей, як емотивність, оцінка, образність, інтенсивність, стилістична маркованість, структурно-композиційні особливості тощо [2, 183]. Учені-лінгвісти розрізняють поняття “емоційність” та “емотивність”, визначаючи емоційність як психологічну характеристику комунікантів, а в емотивності вбачають лінгвістичну ознаку тексту, тобто сукупність мовних засобів, здатних викликати у реципієнта відповідні емоції [2, 185]. Уживаючи емоційно-експресивну лексику, адресант виявляє власне ставлення до висловленої інформації, а також предмета свого мовлення щодо адекватного сприйняття ним його комунікативних мотивів.
Найбільш поширеним засобом вираження емоційного стану в романі Ю. Андруховича є експресиви, або емоційно забарвлена лексика, яка слугує для опису почуттів, а також передачі емоційних відтінків в оцінці явищ, подій, людей тощо.
Деякі вчені (Л.І. Мацько, О.М. Сидоренко) [41, 97]. наголошують на відсутності у психології загальноприйнятої системи класифікації емоційних станів, і зазначають, що “експериментальні дослідження мовлення осіб, що перебували у різних емоційних станах, дали можливість дослідникам виділити 142 назви емоційних станів, які об’єднуються у 11 гіпотетичних зон: радість, переляк, ніжність, здивування, байдужість, гнів, печаль, зневага, повага, сором, образа. (Це є джерелом експресивних відтінків емотивних стилістичних значень)” [2, 197].
Застосування експресивів дає авторові змогу викликати у реципієнта адекватну реакцію, спричинити емоційний ефект, переживання, що відповідають його намірам і змушують вдаватися до вибору тих чи інших мовних одиниць. Найчастіше цим стилістичним лексичним засобом автор користується для характеристики мовлення героїв, наприклад: “Який дурень, дурень, Боже, який дурень!, - думала й собі пані Рома ” [1,88]; “…і комсюк, і бультер′єр, і відмінник і маніякуватий винахідник, і ліліпут-циркач, і старосвітська дама, і віртуоз-гакер, і хвойда, і шльондра, і качкодзьоба відьма-панночка, і вовчиця, й ворона, і змія, і навіть мрія… ” [1,236]; “паршивлюче, як воно нічо, га? Настрій перед празником? Нормально? Проблеми? Ну в кого тепер без проблем?” [1, 237] – у наведених уривках частіше використовуються експресиви, що містять негативну емотивну оцінку (слова на позначення незадоволення, осуду, роздратування, занепокоєння, побоювання, відчаю, зневіри, розпачу), співвідносну з внутрішніми емоціями та переживаннями героїв.
Стилістична характеристика лексичних одиниць сучасної української мови, які Ю.Андрухович використовує в романі «12 обручів» (розшарування цих лексичних одиниць), і система функціональних стилів не збігаються. Пояснюється це насамперед специфікою слова як одиниці мови, багатофункціональністю його (у слові виділяються номінативна, термінологічна, субститутивна, службово-граматична, образно-характеризуюча і емотивна функції).
З другого боку, в слові закладені такі компоненти його змісту, як інформація, яка ототожнює предмет, вказує на окрему ознаку його, інформація про приналежність предмета думки до певної категорії явищ – лексичної, лексико-граматичної, інформація про переважне вживання слова у певній сфері
(«кубло»[1,138], «гранчак»[1,182], «шуруй»[1,210]), про емоційно-експресивні якості слова («хлоп’ята»[1,232], «хлопчисько»[1,140], «синочок»[1,93]), інформація про наявність образних, асоціативних зв’язків, про антонімічні особливості, про сполучуваність, кількість значень та ін.
В романі мають місце слова і звороти стилістично немарковані, вживані в усіх сферах мовного спілкування, і стилістично марковані, тобто такі, що мають більш або менш обмежену сферу вживання, а також чіткі ознаки належності до певного стилю.
Ця особливість і покладена в основу поділу лексики на загальновживану, стилістично нейтральну і лексику вузького стилістичного призначення.
Загальновживана лексика є основою лексичного складу роману «12 обручів». Це слова, що називають загальновідомі предмети, явища, якості і дії, вони не викликають уявлення ні про вужчу сферу спілкування, ні про якусь історичну епоху, ні про певне професійне чи соціальне середовище.
Ю. Андрухович використовує загальновживану лексику як засіб створення персоніфікації. При такому вживанні навіть нейтральні слова набувають експресивного забарвлення, не кажучи вже про слова емоційно-експресивного типу «ковтаючи вітер»[1,49], «заметіль накрила білим ковпаком»[1,227].
Цілого ряду змін зазнають нейтральні загальновживані слова і в розмовній мові. Характерною рисою розмовної мови є те, що в ній широко вживаються слова з переносним образним значенням. Сфера вживання переносних значень таких слів надзвичайно різноманітна. Переносного значення набувають слова з різних галузей природознавства(«ріки пива, струмки горілки»[1,145], «нора непорозуміння й невизначеності»[1,181]), театру(«ватага актрис»[1,136], «бутафорія життя»[1,161]), військової справи («снайперівський зайчик» [1,188]) та ін.
Певну групу слів з переносним значенням Ю. Андрухович використовує для оцінної характеристики осіб. Характеристика ця завжди емоційна й безпосередня. Вона може бути позитивною - «голубка»[1,119] і негативною—«звізда»[1,198], «нарцис»[1,80], «казьол»[1,165], «свиня» [1,251], «бик»[1,276].
Слова загальновживаної лексики можуть поповнювати собою склад професіоналізмів і жаргонізмів: «цвірінькати»[1,258], «зона»[1,99].
До слів вузького стилістичного призначення належать терміни, професіоналізми, жаргонізми, розмовно-просторічні слова, застарілі, слова поетичні неологізми. Всі перераховані групи Ю.Андрухович використовує у романі «12 обручів».
На експресивну характеристику слова впливає постійне або переважне вживання його в певному функціональному стилі. Не менш важливі тут і додаткові експресивно-смислові та експресивно-емоційні відтінки значення, наявні у слові або створювані контекстом чи словотворчими засобами.
Усе це дає підстави виділяти стилістичні опозиції в лексичній системі нашої мови за кількома параметрами [15,19]:
· у плані діахронічному виділяються такі категорії лексики, як неологізми, історизми, архаїзми;
· у плані функціонально-стильовому – лексика ситуативного вжитку (професіоналізми, терміни, лексика урочиста, нейтральна, знижена);
· у плані нормативно-регіональному виділяється розмовна, діалектна, жаргонна лексика;
· у плані семантично-формальному – антоніми, омоніми, пароніми.
Поняття експресивної виразності тексту включає в себе вміння точно визначити стилістичну маркованість лексичної одиниці, а також точність словесного позначення предмета думки, що часто викликає появу образності, а значить і використання тропів. Крім того, виразність – ще й динамізм мовлення, плавна, логічна течія його за нормами літературної мови, яка посилюється психологічними паузами і вмотивованістю смислових наголосів.
Тут доречно наголосити на багатстві словника Ю.Андруховича. Його не можна визначити за кількістю повторюваних чи рідковживаних слів у мові письменника, а, скоріше, у зіставленні індивідуального словника зі словником епохи, в яку живе і творить письменник.
Адже слово як елемент мовної системи характеризується зв’язками не лише на рівні лексики, а й на рівні стилістики. Експресивне забарвлення тексту виникає як результат взаємодії переважаючої кількості нейтральних елементів і порівняно незначної кількості маркованих елементів.
Якщо для звичайного побутового спілкування цілком достатнім є поєднання цих двох – нейтральної і експресивно-односпрямованої—лексичних груп, то для художнього мовлення ці рамки розсуваються: з одного боку, тут фіксуються розмовні ситуації зі значно більшою, ніж звичайна, конденсацією маркованих одиниць.

1.1 Багатозначність

Багатозначність слова – свідчення необмежених можливостей мови – дає Ю. Андруховичу простір для творчого використання експресивних запасів в художньому стилі.
Усяке багатозначне слово може відігравати експресивну роль і незалежно від інших слів, а лише в залежності від авторської настанови і контексту. Амплітуда коливання семантики окремого слова від загального, абстрагованого до конкретного, окремого створює можливість для експресивних видозмін. Наприклад: очі дівчини—«очі семафорів»[1,50].
Одним з найпоширеніших прийомів використання багатозначності є зведення в одному контексті двох значень одного й того ж слова або відтінків його значення: прямого й переносного, образного, трохеїчного, експресивного. Наприклад: «Сніг на деревах...,як сніг на скронях…» [1,256].
Такі авторські інтерпретації письменником семантики слова в тексті – явище досить поширене. Потрапляючи у новий, незвичний контекст, слово наповнюється не лише новим відтінком, а й виразними емоційно-експресивними барвами: «несамовито-фатальний вітер»[1,85], «вологий запах пролісків» [1,129].
Багатозначність слова дає можливість створювати у художньому тексті такі ситуації, коли пряме і переносне значення то сходяться у чомусь, то далеко розходяться, тримаючись тільки на асоціативному зв’язку. Наприклад: «…крапання тисячі дощів, крапання тисячі пульсів…»[1,272].

1.2 Тропи

Естетична свідомість відбиває світ у формі естетично значущих образів. Засобами формування й передачі цих образів виступають елементи мови, які організуються в систему тропів.
Мовленнєва виразність, мовленнєва експресія. на думку низки вчених (М.І. Пентилюк, О.І. Федоров, В.П. Ковальов, А.П. Коваль, Л.М. Кулибчук, Л.І. Дідук) забезпечується застосуванням стилістичних фігур (еліпса, повтору, градації, антитези. [28,16]; використанням в мовленні виразників образності переважна більшість яких реалізується в літературознавчих категоріях.
Образність – здатність передавати загальне через одиничне – досягається цілим рядом мовних прийомів. Образ ставить перед нашим зором замість абстрактної суті її конкретну реальність і тому здатний збагачувати нашу свідомість і почуття, пробуджувати своєрідну ланцюгову реакцію асоціацій, роздумів і емоційних переживань.
Словесний експресивний образ – це таке поєднання і вживання слів, при якому вони виражають більше, ніж безпосередньо означають. При цьому слова, які набувають образного значення, у романі «12 обручів» певною мірою втрачають свою номінативну функцію.
Експресивність досягається не лише перенесенням значень слів, а й цілим рядом інших засобів (ритміка, мелодика, алітерація). Слова, вжиті в переносному значенні з метою створення образу, звуться тропами. Тропи в романі виконують естетичну функцію, вони тут особливо різноманітні, яскраві і численні.
Ю.Андрухович використовує тропи у передачі розмовної мови. Образність виникає, коли в словах активізуються метафоричні значення. Наприклад: «рештки снігу сипалися з небесних резервуарів»[1,243].
Порівняння – це троп, побудований на зіставленні певного предмета з іншим з метою художнього опису цього предмета. Вибір зіставлюваних предметів залежить від індивідуальних якостей письменника, світогляду та світосприймання, мовних традицій.
Порівняння Ю. Андруховича характеризуються особливо широким діапазоном зіставлюваних понять, з одного боку, і свіжістю, неординарністю – з другого.
За допомогою порівнянь відбувається зближення таких віддалених понять, як живе і неживе, фізичне і психічне, порівняння автора торкаються кольорів(«чорна як ворона, біла як голубка»[1,119]), емоції й експресії («голосила, мов на похороні»[1,249], «зупинився, мов укопаний»[1,252]), іншими словами, у порівнянні особливо виразно проявляє себе єдність процесів пізнання людиною світу ( «змахнув ними, мов крилами»[1,157]).
У романі письменник використовує об’єкти зіставлення з найрізноманітніших сфер: різноманітні культурні ремінісценції(прізвища героїв художніх творів, письменників, художників музикантів, діячів культури і науки). Наприклад: «... і тепер вони наввипередки вигавкували своє колись, ніби в кожного з них пролізло по Олегові Скрипці...»[1,281].
Підставою для створення порівняння у Ю.Андруховича є явища світу науки, техніки: «зоряний пил, ніби сніг»[1,168].
Додаткову експресивну барву вносить у цей троп зіставлення далеких понять, зведених в один образ явищ живого й неживого, матеріального й духовного, персоніфікація неживої природи і, навпаки, порівняння живого з неживим: «вуса, як достигла пшениця»[1,114].
Автор у романі «12 обручів»користується прийомом створення розгорнутих порівнянь. Які вказують на не на одну, а на цілий ряд спільних ознак у двох порівнюваних явищах. Наприклад: «ходив за нею, ніби побитий пес, і все випрошував би якісь чергові українські візи для чергових таємних побачень.»[1,252].
В образному мовленні роману спостерігаємо вживання кількох порівнянь, що розкривають різні сторони того самого предмета. Естетичне чуття Ю.Андруховича диктує вибір предметів для порівняння: «зупинився, мов укопаний» [1,252], «довгі, як струмки молока, ноги, про які б написали в середньовічному романі»[1,149].
Серед композиційно-архітектонічних прийомів введення порівнянь у текст роману заслуговує на увагу прийом посилення образності за рахунок своєрідного розгортання одного з членів порівняння в окремий образ. Наприклад: «застрибав як китайський божок»[1,128].
Порівняння в романі «12 обручів», подібно до інших засобів художнього увиразнення мовлення, не лише конкретизує уявлення про предмет, про який ідеться, а й відображає емоційне ставлення до нього автора.
Найскладнішим тропом, найдієвішим засобом естетизації та експресивізації художнього мовлення є метафора. Вона являє собою універсальний семантичний закон, за яким мовець надає предметам, явищам та абстракціям рис, ознак і дій, властивим живим істотам. [56,222].
Метафора традиційно визначається як троп, побудований на вживанні слів і словосполучень у непрямому значенні на основі подібності, аналогії (за кольором, формою, об’ємом, призначенням та ін.).
За Л.І. Єфімовим, мовлення стає образним лише тоді, коли в словах активізується метафоричне значення. Образність мови, на думку вченого, передбачає не тільки експресивність, але й картинність, яскравість, наочність [41,14]. Основним засобом створення експресивності (образності низкою вчених (Л.І. Єфімов, О.І. Федоров) вважається метафоризація.
Словник лінгвістичних термінів подає таке визначення метафори “від грецьк.metarhor – перенесення, вживання слова або виразу в переносному значені, тобто перенесення на предмет або явище назви іншого предмета, який має характером ознаки, що властиві й позначуваному предметові” [11,176]; “різновид тропа, який являє собою приховане уподібнення, образне зближення слів на основі їх переносного значення [12,306].
В основі метафори лежить порівняння, але метафора на відміну від нього називає те, з чим порівнюється даний предмет або явище, замість самого предмета чи явища.
За Д.Є. Розенталем, метафори - це застосування слова в переносному значенні на основі схожості в якомусь відношенні двох предметів чи явищ [51,36]. На думку вченого існує кілька видів метафори, кожен з яких використовується автором у романі «12 обручів»:
1. метафора проста – побудована на зближенні предметів чи явищ за однією загальною ознакою («сонце тікає» [1,144].);
2. метафора розгорнута – метафора, що грунтується на різних асоціаціях за схожістю («навколо кружляє, вальсуючи, смерть» [1,81]);
Оскільки метафори належать до виразно індивідуалізованих, введення їх до тексту потребує вміння, такту і високого естетичного чуття.
Метафора виникає як результат переносу прямого значення слова на об’єкт, якому «перенесена» дія або якість не властиву за узвичаєними нормами мовлення. Саме в цьому полягає новизна фігурального слововживання, стилістична її ефективність.
Загальномовні метафори, як правило, нездатні створювати виразний стилістичний ефект через свою стерту образність. Потрібен спеціально організований контекст, щоб оживити стерту, «погаслу» метафору.
Значно більший стилістичний ефект створюють індивідуально-авторські метафори: під пером Ю. Андруховича метафоризуються слова, які в цій ролі скоріше сприймаються як семантичні неологізми, бо вживання їх, як правило, одноразове, неповторюване. Несподівані асоціативні зв’язки між віддаленими поняттями і є найчастіше поетичною знахідкою автора, його авторським новотвором. Наприклад: «дійсність подарувала несподіванки»[1,23], «постать, вирвану живцем із надр ХІХ ст.»[1,25], «прочісуючи фарами»[1,41], «ковтаючи вітер»[1,49], «сходження до фінансових вершин»[1,51], «зірки продиралися»[1,59], «пташині крики носилися»[1,59], «весна дихає»[1,74], «весна дихає»[1,74], «залив піт»[1,79], «підкочування серця під горлянку»[1,79], «смерть вдирається туди, де не вистачає любові» [1,83], «облизувані язиками полум'я»[1,119], «вітер борсався у кущах»[1,125], « з мене лізуть викладацькі методи»[1,129], «весна дарує»[1,129], «брели їхні горлові голоси»[1,184], «зміїно пролізли вгору»[1,202], «крила уяви віднесли», «над ними схиляється таємничість цього світу»[1,236], «руки вели його крізь спалахи»[1,259], «надії було поховано»[1,277], «чорнота, що його ковтнула»[1,282]. На відміну від інших, авторські метафори – це метафори, в яких переносність значення сприймається як несподіванка, як новизна, внаслідок чого індивідуально-авторська метафора набуває ознак контекстуального неологізму.
На основі метафоричного перенесення значень у художньому мовленні роману створюються мовні образи, наприклад:«ревіння вітру»[1,60], «пасмо диму»[1,266].
Метонімія – це троп, в якому перенесення назви з одного предмета на інший відбувається на підставі суміжності: замість назви одного предмета дається назва іншого, який перебуває з ним у стосунках досить широко визначуваної суміжності.
Найсуттєвіша відмінність метонімії від метафори полягає в тому, що метонімія не передбачає схожості зіставлюваних предметів. Наприклад: «водій вискакує на лісову дорогу, що нею несеться»[1,41], «Гітлер приєднав чехів»[1,60], «театр миттєво відреагував»[1,152], «місто занурювалось у чорні глибини»[1,168], «пансіонат мовчав»[1,207], «Дрібні аристократичні товариства повагом сідали до тряских тарантасів»[1,309].
Оскільки тропи метонімічного типу досить щільно пов’язані з прямою семантикою слова, їх виражальні стилістичні властивості скромніші за ті, які дає метафора.
Синекдоха – троп, який полягає у заміні множини одниною, у вживанні цілого замість частини або частини замість цілого, у заміні загального частковим (синекдоху ще визначають, як вид метонімії, в якій наявна кількісна заміна понять). Наприклад: «успіхи у гірських лижах»[1,65], «не хотів бути Флобером»[1,102].
За Д.Є. Розенталем, синекдоха це “перенос значення з одного явища на інше за ознакою кількісних відношень між ними.” [11,378].
Синекдоха, як вважав О.О.Потебня, є своєрідною словесною міні моделлю більш складного предметного образу – типу й типового в змісті цілого художнього твору, тобто той чи інший типовий образ у художньому творі може бути поясненим через прийом синекдохи [24, 152].
Персоніфікація —наділення неживих предметів рисами, ознаками, властивостями людини. Таке уособлення може бути частковим: певні явища природи, неживі предмети, стихійні сили, які оточують людину, в описах наділяються здатністю почувати, мислити, діяти. Наприклад: «Але цього разу чорнота, що його ковтнула, мала свою виразність»[1,282], «далеко вгорі чекав їхнього повернення всіяний сніговими плямами Дзиндзул з невиразною цяткою пансіонату на самому хребті»[1,294].
При повній персоніфікації автор наділяє предмети не окремими ознаками людини, вони набувають цілого комплексу ознак, мисляться як реальне уособлення, наприклад: «... і зірки так само продиралися з-поза хмар на рухомому нічному небі, і пташині крики так само неприкаянно носилися в навколишньому цупкому повітрі»[1,59].
Епітет – це троп, сутність якого полягає в тому, що предмет набирає образної характеристики, тобто він визначається за допомогою метафоричного або метонімічного означення а не через звичайне логічне означення.
Еpitet – художнє означення, що виділяє і образно змальовує якусь характерну рису чи ознаку людини, предмета, явища, викликає певні емоційні ставлення до них [49,66]. Загальновідомим є поділ епітетів на прості, що виражаються словом («незабутній приятель» [1,116]), і складні, виражені словосполученнями («це не може бути переказ подій, які справді трапились сорок дев′ятого року…»[1,78]).
Візьмемо для прикладу уривок з роману, де описується місцевість очима автора: «Я пишу цього листа в самому середохресті загубленої Європи, з пропахлих запустінням, холодом, пліснявою і безконечним фіктивним ремонтом легендарних приміщень готелю «Жорж», де типи з недвозначно напівзігнутою зовнішністю таємних поліційних інформаторів подають мені записки від знайомих, а розповзлі тілом заспані й немиті буфетниці – гидку пересолоджену каву, я змушений при цьому чути крикливу й порожню музику, бачити якісь безецні фізіономії, потилиці й зади...... я змушений провалюватися все глибше у цей трагікомічний антураж, у цю цинічну безвихідь – і вірити, що насправді вони є нащадками давніх єгиптян та етрусків...»[1,25].
Епітети додаються до звичайної назви предмета, щоб посилити її виразність, експресивність, підкреслити в предметі одну з ознак – саме ту, яку в даному випадку важливо висунути на перший план, свого роду привернути до неї особливу увагу читача.
Епітети в романі «12 обручів», як і інші тропи, дають змогу показати предмет зображення з несподіваного боку, знайти в ньому несподівані риси: «болісна, терпка невизначеність»[1,30], «сумнівний шлях»[1,41], «півсторінкова реклама»[1,43],«метафізичні локомотивні гудки»[1,50], «відверто курячий ніс»[1,63], «дебелий дядько»[1,66] «опущено-пшеничні вуса»[1,114].
Ця свіжість досягається не лише відповідним добором лексики, а й способом введення цих лексем у текст – таким несподіваним, незвичним: «акулячий писок»[1,117], «білена гривка»[1,124], «саламандрова хода»[1,129], «безжально-безноса стриптизерка», «крива посмішка»[1,238].
Епітети дають змогу начебто розщепити одну ознаку на кілька, увиразнивши описуване явище: «запорошена хрустка жовклість»[1,282], «повсюдне стуготіння талих вод»[1,282].
Гіпербола і літота – образні вислови, у яких перебільшується (гіпербола) або применшується (літота) розмір, значення, сила, краса описуваного. При всій контрастності цих засобів образності. У них є спільна основа – відхід від якісної оцінки предметів (тому обидва ці тропи можуть вживатись в одній семантичній площині). Наприклад: «І саме тому, сраний старий пес, він усім виглядав зеленим парубком»[1,113].
Гіпербола, зокрема, має ту властивість що накладається на інші тропи, утворюючи гіперболізовані, відзначені рисами грандіозності метафори, епітети та ін. Наприклад: «істерика мотора»[1,225], «заметіль накрила білим ковпаком»[1,227].
В основі гіперболи завжди лежить елемент певної абсурдності, різкого протиставлення здоровому глузду або суспільному досвіду.

1.3 Іншомовні слова

В романі «12 обручів» широкі експресивні можливості мають іншомовні слова – слова запозичені з інших мов. Найтиповіші і наймасовіші запозичення іншомовних слів, які нами було виявлено в романі – це ті лексеми, які українська мова в різний час переймала з неслов'янських мов, зокрема:
· з давньогрецької мови: монастир[1,35], монах[1,67], комедія[1,256], історія[1,185], ідея[1,205];
· з латинської мови: лекція[1,195], інстинкт[1,35], аспірин[1,165];
· з німецької мови: штраф[1,285], акція[1,154], агент[1,298], ендшпіль[1,175], капут[1,175];
· з французької мови: шантаж[1,53], балет[1,285], режим [1,254], прем'єр [1,86], пальто[1,234], візаві[1,266], парі[1,181];
· з англійської мови: трактор [1,244], бакси[1,305], бізнес[1,103], вестерн[1,38], екшн[1,38], модерн[1,36], гелікоптер[1,41], респект[1,142], шезлонг[1,164];
· з польської мови: кобіти[1,141], пантофлі[1,134];
Така лексика в романі досить численна, тематично й структурно різноманітна. Вона значною мірою демонструє собою той чи інший стан, рівень розвитку мови письменника, її багатство.
Іншомовна лексика в романі не переобтяжує мовлення, посилює такі його якості, як сучасність, простота, зрозумілість, доречність.

1.5 Мовні контрасти і мовленнєва експресія в романі Ю. Андруховича «12 обручів»

В українській мові понад мільйон лексичних одиниць. Кожне слово має свою неповторну стилістику, мовленнєве буття, функціонування.
У лексиці української мови найбільше відображається національно-самобутній характер українського народу, його минуле, сучасний стан і перспективи подальшого розвитку.
Природа матеріального світу така, що все в ньому має свій антипод, свою протилежність. Природно, що контрасти характерні й для мови, яка відбиває об’єктивну реальність і сама є складовою частиною цієї реальності. Наявність контрастних елементів у тій чи іншій мові спричинена її історичним розвитком, а головне – системністю мовних явищ.
Мовні контрасти існують об’єктивно, але мовцями вони використовуються суб’єктивно. Предмети, явища, ознаки чи дії сприймаються краще, виразніше, коли вони контрастують з іншими предметами, явищами, ознаками та діями. Відповідно до цього краще, виразніше сприймається й висловлена думка про ці реалії. Ще Марк Цицерон говорив, що різного роду мовні контрасти є «сильним прийомом впливу» на слухачів, що вони є «зблисками думки», які надають мовленню яскравості, витонченості «краси і сили» [, 247].
Поєднання в складі одного структурного цілого різнопідсистемних елементів контрастування в романі Ю. Андруховича «12 обручів» створюють експресію потужної сили й виконують важливі стилістичні функції. Як правило, контрасти в романі використовуються для створення гумористичних, іронічних, сатиричних та інших ефектів. Стикатися можуть т.зв. «високостильові» і «низькостильові» елементи: слова зі словами, слова зі словосполученнями, словосполучення зі словосполученнями (переважно ідіоматичними). У контрастні відношення в романі вступають переважно:
· книжно-термінологічні й розмовно-просторічні елементи: «І розмовляв такою довоєнною мовою з усіма тими фішками…»[1,139], «але замість гомеричного реготу всього товариства, на який він щойно розраховував, отримав лише Ромине «фе»»[1,138];
· поетичні й розмовно-просторічні елементи: «Офеліє, за мене помолися, - побелькотів Артур…»[1,145];
· офіційно-ділові й розмовно-просторічні елементи: «Буле ще два типи з обслувуючого персоналу – звичайно коротко підстрижені, обидва в коротких гольфах і з мобільняками при поясі.» [1,130];
· публіцистичні й розмовно-побутові елементи: «Вона ще чула, як посипалися з усіх полиць зачеплені нею ще по дорозі незліченні, переважно віденські флакони, аерозолі й тому подібні прибамбаси…»[1,92];
Зіткнення різнорідних у стильовому відношенні одиниць дуже характерне для мовлення роману. Показовими щодо цього є репліки, внутрішні монологи і тиради: «Я вже не хочу цього слухати, сказала пані Рома, всоте відходячи від вікна. Крила уяви вмить віднесли її на берег Річки, й вона побачила Карла-Йозефа, що нетутешньо переступаючи через купи порожніх бляшанок, входить напівзігнувшись у закурену чорну халабуду, обліплений з усіх боків крикливими й верткими циганчуками.» [1,176].
Добір різностильових контрастуючи елементів залежить від стилістичної заданості вислову. Заданість на іронію, гумор, фамільярність вимагає зіткнення «високих» стильових одиниць із «низькими», тобто зіткнення одиниць, у соціолінгвістичному відношенні не рівноправних («Виваляні в снігу з грязюкою, ніби клоуни в тирсі, вони таки приземлилися коло всіх тих зруйнованих і розчавлених «мерседесів» і «опелів»; носячись коридорами цього трохи лабіринту, а трохи цвинтаря, поміж усіх інших «фордів», «ситроенів та «волг», вони все-таки надибали щось більше й не настілки потрощене; можна було і в салон протиснутися, лише трохи прововтузитися з розладнаними дверима…»[1,194]).
Різностильовий контраст стилістично і структурно цементує вислів, розширює його емоційну палітру, породжує його експресивну напругу, уможливлює насичення його лексико-семантичними відтінками, робить мовлення автора стилістично гнучким і поліфонічним.
Широке застосування різностильових зіткнень у романі «12 обручів» свідчить про те, що в лексичних системах сучасної української мови відсутня внутрішня замкнутість і наявна тенденція до взаємопроникнення й синтезу, що названі функціональні різновиди мови активно взаємодіють на лексичному й фразеологічному рівнях.

1.6 Антонімічний контраст як експресивний засіб

Серед усіх типів мовних контрастів у романі «12 обручів» поширеним є контраст семантично корелятивних чи супротилежних одиниць, тобто антонімічний контраст.
Вживання семантично контрастних лексем сприяє яскравішому вираженню думки й завжди супроводжується певними емоційно-експресивними барвами мовлення.
Антоніми потрібні в мові для відтворення контрастів, для побудови антитез, альтернативних запитань, епітетів-оксиморонів та ін. у художньому стилі мови.
Єдиної синтаксичної форми висловлення, в основі якої лежить протиставлення, не існує. Це може бути речення односкладне і двоскладне, просте і складне. Синтаксична форма не збільшує контрасту, а лише підкреслює його.
Антонімічні контрасти бувають різної семантичної і структурної складності так само, як різної складності бувають відношення між явищами матеріальної дійсності. З лінгвостилістичного погляду семантично найпрозорішим і структурно найпростішим є контраст, що реалізується зіставленням антонімів.
Помірною експресивністю відзначаються контрасти, побудовані на зіставленні антонімів, що поєднуються в корелятивну пару сурядним зв’язком і оформлюються, як два поряд виступаючі однорідні члени речення. Антонімічні пари в романі становлять певну понятійну єдність і часто вживаються разом, у межах одного речення. Так створюється контраст на якому й будується антитеза як стилістична фігура: «світляна білість різонула її по темних очах»[1,116]
В основу антитези (стилістичної фігури, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом) Ю.Андрухович загалом кладе загальномовні антонімічні пари, проте вони інтерпретуються автором досить своєрідно:« Усе це спліталося в досить нестерпний для Артура Пепи клубок: …засинання й прокидання в одному (й нудному) ліжку… ранкове й вечірнє позіхання, провалювання у свій власний, окремий сон…»[1,88].
Антонімічне контрастування дає широкий простір для індивідуальної експресивної мовотворчості. Йдеться про так звану контекстуальну антонімічність, яка «здебільшого пов’язується із різноманітними семантичними зсувами[,106]. Стилістична виразність при цьому породжується не стільки самим стилістичним прийомом, як несподіваністю зіткнення протиставлення чи зіставлення семантики контрастуючи одиниць, складністю асоціацій і новизною образів, наприклад: «Я навіть починаю думати про тимчасовий перехід з чорно-білого в кольорове – не заради краси, звичайно, а заради історії.»[1,22].

1.7 Лінгвостилістика синонімічних контрастів

Синонімічні контрасти також використовуються з різною лінгвостилістичною метою.
Ідеографічні синоніми у межах загальновживаних слів розрізняються тонкими смисловими відтінками і становлять один з найважливіших семантико-стилістичних засобів мови.
Синонімічний ряд слів, що різняться відтінками значень, дає Ю. Андруховичу можливість вибрати кожного разу найточніше і найдоречніше слово – одне слово з ряду, щоб не застосовувати одразу увесь ряд.
Найпоширенішими у романі є емоційно-експресивні синоніми. Вони відзначаються яскравими супровідними відтінками значень, вживаються обмежено -«розплутувати, розшнуровувати, розв'язувати, розпускати»[1,201], «стікання, гудіння, крапання»[1,272], «нерозуміння, недоговореність, невизначеність»[1,181]. Збагачення синоніміки йде в основному через зближення, сходження значень слів за рахунок запозичення слів з інших мов, добору їх з діалектів, професійних говірок та ін.
Завдання ряду таких синонімів у тексті – показати багатство явища, інтенсивність прояву дії, різноманітність ознак. Ось синонімічний ряд до слова неприродність: «несправжність, штучність, книжність»[1,92]; до слова неприємна: «болісна, терпка невизначеність»[1,30].
Для уточнення предмета думки існує два шляхи використання синонімів: перерахування ряду близькозначних слів, які своєю семантикою начебто повністю покривають значеннєве «поле», проте не виділяють його центру(«агресивно і нахраписто»[1,64], «прибитість і покора»[1,64]) і відшукування найвідповіднішого слова з ряду, яке вже не потребуватиме уточнення(«хворовите і чахле створіння»[1,153]).
Індивідуальна інтерпретація синонімів – один з виразних прийомів, яким користується Ю. Андрухович у романі. Наприклад: «поставити хрест»—«проститися»[1,23].
Користуючись традиційними засобами, письменник з синонімічного ряду вибирає не однослівні синоніми, а цілі словосполучення (дієслівного типу): «перекинути часові мости навсібіч»[1,97] — «закрутити в танці нащадків і предків»[1,97].
Створенню емоційно-експресивного ефекту сприяє градація семантично односпрямованих одиниць, які різняться ступенем вияву ознаки: «велетенська, шалено розгалужена, безмежна родина»[1,26], «повнота, необмеженість, всеосяжність»[1,63].
Для уникнення повторів слова на короткому відрізку тексту використовується у романі значна кількість найрізноманітніших лексичних одиниць. Так у романі синонімізуються навіть термінологічні назви ( за рахунок родо-видових змін). «вищання, скрегіт, ревіння, гудіння мотору»[1,39].
Синоніми до загальновживаних слів у розмовній мові відрізняються один від одного різним ступенем метафоричної виразності. Так загальновживане «хмиз» у романі конкретизується у романі такими експресивними синонімами, як «гілляччя, палюччя»[1,41], а до слова «гавкання»—«гарчання, гавкіт»[1,49].
Уміле використання в романі синонімів робить його мову багатшою, емоційно-насиченою, досконалішою.
У ролі синонімів до слів загальнонародної мови виступають також евфемізми і перифрастичні словосполучення, які є яскравим засобом вираження експресії в романі Ю. Андруховича «12 обручів».
Евфемізми —досить різноманітна за своїм складом група слів і словосполучень, які вживаються в мові для пом’якшення враження від сказаного.
Існування евфемізмів пояснюється тим, що кожне слово чи словосполучення діє на нас з якоюсь силою і викликає певну, іноді небажану чи неприємну, реакцію. В таких випадках, коли враження від слова небажане, неприємне або неприйнятне, слово намагаються не вживати, а замінюють іншим. З часом евфемізм стає загальноприйнятим.
У романі вживаються евфемізми, що виникли з почуття сорому. Найчастіше почуття сорому викликають назви частин організму, деяких фізіологічних актів, захворювань, окремих видів одягу, назви понять, близько пов’язаних з попередніми. Наприклад: «перебування з «кращого боку» від сороківки»[1,44] – зріла людина, «сплетіння тіл»[1,59], «статевий контакт»[1,146], «підлеглість»[1,232] – секс, «вічний сон»[1,220]—смерть.
Авторські евфемізми відрізняються від загальномовних тим, що поява їх зумовлюється художніми, естетичними завданнями, з одного боку, і значно більшими семантичними, емоційними й асоціативними можливостями,—з другого.
Перифраз – описове позначення уже визначеного – також у романі виступає як засіб синонімічної заміни. при цьому, за словами Л.В. Щерби, у понятті виділяється якась одна його ознака а всі інші певною мірою затушовуються. Наприклад:.«мертва мова»[1,46] — латинська, «газетний пролаза»[1,276] – журналіст, «урочище скам'янілих левів»[1,132] — Львів.
Оскільки перифраз, як і метонімія, вказує на суміжні з означуваним поняттям ознаки, його часто розглядають як вид метонімії, а саме – так званої розгорнутої метонімії, в якій найменування предмета не обмежується вказівкою на одну ознаку й передбачає виділення цілого ряду ознак, що виступають прикметами означуваного предмета: «болгарська столиця»[1,48] —Софія, «державний муж»[1,55] – чиновник. В романі ми виявили певну групу перифразів, які є індивідуально-авторськими і можуть бути зрозумілими лише в контексті:
«металевий гроб»[1,242] – авто,
«джерело безвільності»[1,231]—телевізор,
«велика зелена потвора»[1,212]—ліс.
Перифрастичні словосполучення при неточному і надто частому вживанні швидко заштамповуються.
Виразність перифраза полягає у тому, що в його художній структурі завжди має місце елемент певної загадки, яку читачеві необхідно відгадати для того, аби зрозуміти, про що йдеться в перифразі.

1.8 Комбіновані паронімічні контрасти як експресивні засоби

Зіставлення й протиставлення паронімів, як експресивний засіб в романі використовується для підкреслення семантичної різниці зіставлюваних та протиставлюваних лексем.
Пароніми – це слова, схожі за звучанням (вони можуть мати спільну морфему, а можуть бути просто співзвучні). Зіткнення паронімів у романі служить для створення каламбурних ситуацій. Іноді Ю.Андрухович використовує близько звучні слова для надання словам ширшої, а також незвичної характеристики. Наприклад: «і я гадаю, не тому, що їжа горілка тут значно дешевші, як у нас, а тому, що ці люди дійсно щиріші й щедріші душею»[1,26], «І коли через якихось десять хвилин вони уже йшли шукати своє шаманське шампанське...»[1,85], «Навіть прихильниці його пшенично-опушених і опущених вусів це визнавали»[1,86], «Що спонукало Рому зв'язати собі життя(ну так, зав'язати собі життя, саме той випадок!)»[1,86], «Така собі історія про чоловіка, що вбиває власну жінку – чи то в пориві, чи швидше у прориві роками накопичуваної втоми й ненависті»[1,90].
Каламбур – це стилістична фігура, яка виділяється специфічністю своєї мовної форми: слово вживається в такому лексичному оточенні, яке примушує сприймати його в двох планах, з двома значеннями, що надає думці несподіваного комічного напрямку.
Створюючи каламбури, автор не лише емоційно впливає на читача, а й звертає його увагу на звукову форму слова, на семантику його, на такі зв’язки між явищами, які досі залишались непоміченими, наприклад: «”Маєте”,—врочисто вимовив Фурман, по-шевськи і трохи по-шефськи випльовуючи з вуст зайвого цвяха»[1,85].

1.9 Омоніми та каламбур як експресивний засіб

Омоніми – слова, що мають різне значення, але оформились як однакові звукові комплекси – не завжди мають високий стилістичний потенціал. Основною ж стилістичною функцією є досягнення жартівливого, іронічного ефекту на основі каламбура, тобто словесної гри гумористичного, пародійного спрямування. Ю.Андрухович вводить пароніми в текст із спеціальною метою виявлення дотепності, стилістичної витонченості й гострослів’я. «Він дійсно її кохав, кохав понад усе – ніде правди діти. Все зруйнував той побут, діти”,—Пепі аж самому сподобалось те, що він придумав»[1,187].
Каламбур – це стилістична фігура, яка виділяється специфічністю своєї мовної форми: слово вживається в такому лексичному оточенні, яке примушує сприймати його в двох планах, з двома значеннями, що надає думці несподіваного комічного напрямку.
Створюючи каламбури, автор не лише емоційно впливає на читача, а й звертає його увагу на звукову форму слова, на семантику його, на такі зв’язки між явищами, які досі залишались непоміченими, наприклад: «”Маєте”,—врочисто вимовив Фурман, по-шевськи і трохи по-шефськи випльовуючи з вуст зайвого цвяха»[1,85].

Розділ 2. Експресивне використання пасивної лексики та лексики вузького стилістичного призначення в романі Ю. Андруховича «12 обручів»

2.1 Неологізми

Вплив науково-технічного прогресу на збагачення експресивних засобів української мови спостерігається перш за все в галузі лексики. За певних соціально-історичних обставин окремі поняття й реалії, пов’язані з науково-технічним прогресом, можуть набувати особливої значущості, а слова, що позначають ці поняття й реалії, - ставати інгерентно експресивними.
Загальномовні неологізми – слова, які ще не увійшли в активний словниковий запас – залишаються такими лише до того часу, поки остаточно не засвояться мовою і не втратять відтінку свіжості і незвичності. Розвиток виробництва, науки техніки, культури, громадського життя – все це стало причиною появи у словниковому складі української мови нового лексико-фразеологічного матеріалу. Так, у різні періоди розвитку мовив активний її словник вливались слова і словосполучення. Та не всі ці слова зараз сприймаються як неологізми; частина з них уже міцно засвоїлась нашою мовою.
«Неологізми – це такі слова, які створює сам митець, сам поет, сам письменник не для того, щоб дати їм загальний ужиток, ввести їх до загальновживаної мови, а для того, щоб читач відчував у процесі сприйняття самого твору, як перед ним народжується нове слово.»[14]
Поділ неологізмів на загальномовні та індивідуальні є водночас і показником їх стилістичного навантаження та експресивної виразності. В той час як загальномовні номінативні неологізми дають назву новому, ще не названому поняттю («мультимедії»[1,34], «екшн»[1,38], «піар»[1,94], «вестерн»[1,38], «андеграунд»[1,165], «тренд»[1,166], «фотошоп»[1,120], «відеомейкер»[1,159]), стилістичні неологізми дають нову, експресивно-емоційну, образну назву поняттю, яке вже має позначення в мові. Наприклад, автор вживає в романі слово «резонність»[1,58], яке є відповідником загальновживаного слова «доречність»; «іміджмейкер»[1,94] (стиліст), «спіч»[1, 22] (промова), «нірвана»[1,177], (екстаз).
Використання індивідуального словотвору як одного із засобів збагачення експресивно-естетичних можливостей художньої мови є однією з найхарактерніших рис мовної практики Ю. Андруховича. У доборі найвиразніших, найсильніших слів індивідуальні авторські новотвори відіграють значну роль. У кожному індивідуальному новотворі автор шукає найдосконалішої форми для вираження в утворенні: своїх думок, настроїв почуттів, успішно цього досягаючи
· номінативних конструкцій: «в’язень сумління»[1,23], «поверхове ковзання посмішок»[1,26], «антоничіянець»[1,46], «оголена інакшість»[1,48], «присмак авантюризму»[1,54], «перетасування безодень»[1,78]), «залізна неминучість»[1,78], «прірва Альцгеймера»[1,79], «перекинути часові мости навсібіч» [1,79], «демон недорікуватості»[1,80], «падлюка-рима»[1,81], «сперматозавр»[1,83], «навколишня застиглість»[1,83], «тиша з голосом півня на дні»[1,95], «порожнеча осінніх полів»[1,99], «неторкнута смуга відчуження»[1,107], «трусарді»[1,113], «оберемок надій»[,132], «ватага актрис»[1,136], «полювання за рукописами»[1,136], «ріки пива»[1,145], «танець пралісу й купальських вогнів»[1,154], «бутафорія життя»[1,161], «кружіння енергій»[1,165], «присмак апокаліпси»[1,166], «індепендизація»[1,166], «п’ятий обруч весни»[1,174], «нора нерозуміння й невизначеності»[1,181], «симфонія сиру»[1,217], «узбіччя великої землі»[1,223], «снігова білість»[1,225], «істерика мотора»[1,224], «скозління»[1,228], «діри забуття»[1,230], «коридори цвинтаря»[1,238], «рай для синоптиків»[1,239], «крапання тисячі пульсів» [1,272], «повсюдне стуготіння талих вод»[1,282], «стратегічне пекло московського колективного підсвідомого»[1,324];
· індивідуальних означень: «легковажно-елегантний»[1,28], «заляпаних снігом днів»[1,30], «терпка невизначеність»[1,30], «мазохознавча та мазоходослідницька культурологія»[1,34], «навколовокзальне дитинство»[1,37], «анемічне світіння»[1,41], «анемонова галявина»[1,41], «професорсько-викладацький людський гатунок»[1,46], «екологічно-йогівські йогурти»[1,50], «подерте на шматки небо»[1,54], «зіткана з ефіру постать»[1,54], «незграбна нетутешність»[1,76], «розшарпані рештки сновидінь»[1,78], «електризований погляд»[1,83], «несамовито-фатальний вітер»[1,85], «павутинне повітря»[1,95], «мотоциклістські шкіри» [,119], «заяложені фізії»[1,121], «вологий запах пролісків»[1,129], «безжально-безноса стриптизерка»[1,134], «постантоничівський»[1,135], «безсонні ночі-виплакані очі»[1,145], «соковита сцена читання Антонича»[1,136], «лемківський Мауглі» [1,137], «гамлетівська іронічність»[1,162], «напіврозквітла жіночістю дівчина»[1,171], «сонлива розм’яклість душ»[1,171], «фігури дерев’яно в ній торохнули»[1,174], «толкієнівське заціпеніння»[1,178], «спітнілий велетенський ключ»[1,187], «вигадливо-райський узор»[1,196], «занурений в існування»[1,231], «мертві автомобілі» [1,238], «рішучі черевики»[1,252], «пересмажене м’ясиво запахів»[1,257], «запорошена хрустка жовклість»[1,282];
· обставин: «тут-і-тепер»[1,78], «застрибав китайським божком»[,128], «золотозубий рийник»[1,248];
· індивідуальних порівнянь: «довгі, як струмки молока, ноги»[1,149], «ніби в кожного з них пролізло по Олегові Скрипці»[1,281];
· дієслівних конструкцій: «тюльпани вибухають» [1, 142], «зморшки їли їх поїдом»[1,190], «закинути хвилями нічних мандрів»[1,199], «бризкати екстазом» [1,202], «забрести в околиці сорока»[1,230], «провалитися у старість»[1,251], «накрити алкогольною хвилею»[1,252], «чорнота, що його ковтнула»[1,182].
Стилістичне використання авторських неологізмів багатопланове, проте Ю. Андрухович здебільшого їх використовує як засіб збагачення мови, образності, емоційності, що постали як результат психолінгвістичного осмислення деяких лексико-граматичних категорій та результат функціонально-стилістичного транспонування одних граничних форм у інші.

2.2 Застаріла лексика

Основна сфера застосування застарілої лексики – мова художньої літератури. «До слів з історичним забарвленням належать слова, які характеризують форми мовленнєвого спілкування, прийняті на певних історичних проміжках часу і з точки зору самого мовлення сприймаються як застарілі слова»[7,183]. Застарілі слова, що використовуються письменниками поділяються на історизми та архаїзми.
Архаїзмами у загальному визначенні називаються слова, що перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. За класифікацією, поданою в довіднику сучасної української мови, виділяється 5 типів архаїзмів[19], проте у романі представлені не всі групи: власне лексичні (слова, витіснені з мови словами з іншим коренем): «чернь»[1,84], «чоло»[1,140,281], «рамена»[1,189], «лазня»[1,191], «хлоп»[1,229], «ложе»[1,245]; лексико-семантичні (застарілі значення слів, які тепер вживаються з іншими, сучасними значеннями): «повинна»[1,66], «язик»[1,267]; лексико-фонетичні (від сучасних назв різняться однією чи двома фонемами): «цісарський»[1,75], «древо»[1,153], «злато»[1,185]; лексико-морфологічні (застаріла граматична форма) «многая літа»[1,53], «сідоглавий»[1,146];
Стилістичні архаїзми, насамперед слова старослов’янські за походженням, є також «ходячим, випробуваним словесним засобом іронії – від такої, що викликає легку посмішку, до саркастичної»[6,79]. Комізм, який може створювати ця лексика, виникає саме внаслідок постійного властивого їй урочисто-піднесеного емоційного забарвлення. Крім того, такі слова надають роману епічної неквапливості.
Історизмами називаються слова застарілі через те, що вийшли з ужитку ті предмети, які вони позначали, наприклад: «срібняк»[1,51], «челядь»[1,58], «бурлака»[1,134], «колісниця»[1,240], «паж»[1,230], «кошовий»[1,235]. Історизми не мають у сучасній мові синонімів, адже вони позначають реалії певної доби і слугують засобом відтворення колориту мови тих часів.
Проте у романі «12 обручів» історизми та архаїзми не є домінуючою групою експресивно-забарвленої лексики лексики. Це можна пояснити тим, що в основі роману лежить неісторична тематика.

2.3 Діалектизми

Мова художньої літератури характеризується яскраво вираженими естетичними функціями. Тому саме в ній говірковий елемент часто вперше естетично оцінюється й піддається випробуванню на стилістично-виразову придатність, тому саме в ній здебільшого вперше народжуються такі способи і прийоми стилістичного використання діалектного матеріалу, які з часом стають набутком загальнонародної мови.
Потрапляючи в текст роману, діалектизм перестає бути звичайним говірковим елементом. Він одразу ж набуває додаткових смислових та естетичних відтінків, стилістично дуже увиразнюється.
Серед територіальних діалектизмів є слова стилістично нейтральні і слова яскраво експресивні, образні. В романі такі слова служать засобом створення докладного, максимально наближеного до дійсності опису життя і праці з усіма їх подробицями.
Ю. Андрухович вживає у романі діалектизми для відображення місцевого колориту, індивідуалізації та типізації мовлення героїв, належністю героя до певного побутового середовища.
Більшість діалектизмів у романі виділяється на лексичному рівні, як от: «трембіта»[1,101], «ґазда»[1,88], «тетя»[1,127], «пантофлі»[1,135], «кобіти»[1,141], «погуторили» [1,141], «дзиґлик»[1,142], «шаркан»[1,267].
Вживання автором діалектизмів часом не переслідує спеціальної стилістичної мети, а пояснюється недостатнім відмежуванням лексичних засобів літературної мови і діалекту в повсякденній мовній практиці автора, що позначається на його творчості: «Ми собі ще про п'яте-десяте з колійовцями погуторили, а як настав час розходитися з кобітами по спальнях, то…»[1,141], «Жаль тебе, легінику солоденький…»[1,190].
Стилістична інтенсифікована виразність діалектизмів пов’язана з мовною майстерністю автора, з ідейно-тематичними засадами його творчості.

2.4 Професіоналізми і терміни

До професіоналізмів зараховують слова, вживання яких обмежене вузькоспецифічними потребами представників певної професії. Виникають вони найчастіше тоді, коли та чи інша спеціальність або вид занять не мають розвиненої термінології. Крім того, значна частина професіоналізмів – це розмовні, неофіційні замінники наявних у певній галузі термінів.
Професіоналізми не становлять замкненої системи, не позбавлені деякої образності, наприклад, у романі можна зустріти такі слова: «удавка»[1,64], «стрип»[1,198], «повісити на нього вбивство»[1,275], «глухар»[1,278].
Термінологічна лексика—вищий, порівняно з загальновживаною лексикою, розряд назв предметів і явищ навколишньої дійсності. Термін логічно вичерпно і точно визначає поняття, дає багатогранну, об’ємну і лаконічну характеристику предмета чи явища, містячи при цьому більше інформації, ніж будь-яка лексична одиниця.
Усі терміни можуть бути поділені на загальновживані і вузькоспеціальні. Обидві категорії досить широко представлені в романі «12 обручів»:
Загальновживані: «протокол»[1,58], «пленум»[1,61], «субстанція» [1,129], «трактат»[1,149], «гіпотеза»[1,286], «теорія»[1,288].
Вузькоспеціальні: «гербарій»[1,56], «циклон»[1,56], «трамплін»[1,61], «комбіжири»[1,64], «метеорологічний»[1,55], «тахікардія»[1,78], «імунодефіцит»[1,79], «аритмія»[1,79], «літографія»[1,83], рококо[1,85], «антологія»[1.92], «бестселер»[1,90], «слоган»[1,103], «біржа»[1,137], «сегмент» [1,138], «белетризація»[1,145], «дезертирство» [1,148], «фантом» [1,167], «рефрен»[1,167], «акустика»[1,194], «динаміка»[1,195], «кулемет»[1,195], «міна»[1,195], «театральна завіса»[1,200], «сценічний простір»[1,200], «фехтування»[1,275], «симптом»[1,276], «гауптвахта»[1,277], «алібі»[1,280], «мотиви»[1,280], «очна ставка»[1,282].
Ю.Андрухович вживає терміни для створення необхідного колориту зображуваної епохи, експресивізації описів, пейзажів, портретів.

2.5 Розмовно-просторічна лексика в романі

Між розмовною і власне просторічною лексикою чітку межу провести важко, оскільки це категорії лексики нестійкі, змінні. Розрізняються вони ступенем і характером емоційно-експресивної оцінності.
Просторіччями називаються слова та форми мовлення, вживання яких, за висловом Б.Томашевського, «не рекомендується літературними нормами, але які фактично у вільному, інтимному мовленні, не публічному мовленні активно вживаються»[10,201], наприклад: «гварантія»[1,43], «лавреат»[1,43], «авдієнція»[1,55], «получка»[1,63], «восьмирічка»[63], «порозлазилися»[1,60], «самогонка» [1,64], «прошвандівки» [1,118], «на халяву» [1,124], «обсиратися» [1,133], «авдиторія» [1,134], «збіговисько» [1,136], «кубло»[1,136], «шайка»[1, 140], «смальнув»[1,140], «клюб»[1,141], «шкандаль»[1,142], «лепетати»[1,144], «збіговисько»[1,151], «нализатися»[1,162], «гаплик»[1,179], «дудлили»[1,199], «додути»(зрозуміти)[1,203], «сраний»[1,109], «шурувати»(йти)[1, 210], «втупився»[1,210], «виперти»[1,212], «буржуйка»[1,215], «дорватися»[1,215], «дідько лисий»[1,234], «смальнути»[1,236], «калашнік»[1,247], «утовкматити»[1,250], «до дідька»[1,253], «роздовбані»[1,254], «гульня»[1,256], «наквецяна»[1,256], «йому попустило»[1,258], «перегавкуючи»[1,276], «до біса» [1,276].
До особливих різновидів просторічних форм належать так звані сленг та вульгаризм.
Термін сленг використовується у двох значеннях. У першому – ним позначають жаргонізми переважно англомовного походження. В другому – такі жаргонні слова та вирази, які перестали бути належністю лише окремих соціальних груп і перейшли до загальновживаних шарів просторічної лексики [37,29]. Наприклад: «одного разу до тебе доходить, що ти без перебільшення міг би тут жити»[1,27], «тусон»[1,46], «мажор»[1,51], «гинув за металом» (про музику)[1,73], «фейс»[1,73], «о'кей»[1,77], «нон-стоп»[1,78], «капець» [1,86], «глюки»[1,94], «кайфово»[1,126], «волочитися»(бути прихильником)[1,146], «ні фіга»[1,160], «фішка»[1,170], «потусувати»[1,189], «драбадан»[1,240], «приперти»[1,241], «пертися»[1,263], «жрачка»[1,267].
Щодо вульгаризмів, то це найбільш згрубілі та лайливі форми просторічних слів та зворотів: «яку музику він може, курва, слухати»[1,39], «лахудра»[1,73], «дупа»[1,141], «срака»[1,190], «бути до глибокої дірки»[1,211], «якого хріна»[1,247], «на очко»[1,267]. У мові роману просторіччя використовуються як для експресивної мовленнєвої характеристики дійових осіб, так і для створення колориту невимушеності, живої розмовності, з метою комічного увиразнення мовлення. У сучасному суспільстві, де виникла й активно розвивається молодіжна мовна субкультура, зростає вплив жаргонного мовлення на сучасну українську літературну мову, збільшується роль використання жаргонізмів, сленгізмів як складників такого мовлення у мові нової художньої літератури Жаргонізмами називаються слова, вживання яких обмежене нормами спілкування, прийнятими в певному соціальному середовищі. Це переважно такі специфічні, емоційно забарвлені назви понять і предметів, які мають нормативні відповідники в літературній мові і, відступаючи від неї, надають процесу спілкування атмосфери невимушеності, іронічності, фамільярності і т. д., як от: «... знімає з пояса мобільняк...»[1,38], «... вивалює на перон...»[1,38], «навіть не дзявкнувши якогось на «добраніч»[1,42], «діваха», «петеушниця», «базар»[1,82], «кодло»[1,90], «рипатися»[1,90], «розборка»[1,94], «зона»[1,99], «солідняки»[1,122], «тачка»[1,122], «прозрівати»[1,127], «самокрутка»[1,135], «гранчак»[1,182], «депресняк»[1,196], «сральник»[1,217], «розбори»[1,222], «чуйка»[1,222], «недоносок»[1,222], «фраєр»[1,226], «менти»[1,226], «на старих дріжджах»[1,257], «цвірінькати»[1,258], «в дупель уриканий»[1,259], «не дався на понт»[1,263], «параша»[1,267], «зафуричив»[1,267]. У романі «12 обручів» жаргонізми використовуються з метою створення відповідного описуваному емоційного й соціального колориту, а також з метою мовленнєвої характеристики осіб, про яких йдеться. Арготизмами називаються слова та вирази, вживання яких обмежене специфічною мовою окремих соціальних груп, мало або зовсім незрозумілою для іншої частини суспільства: «пузир»[1,64], «наївняки»[1,80], «клюнути на мізер»[1,119], «бухло»[1,213]. За своїми ознаками мова арго зближується з жаргоном, але якщо останній, у принципі, відкритий для загального розуміння, то мова арго – це мова утаємничена, зрозуміла лише для посвячених, мова, що має спеціальний розрахунок на приховування свого змісту. Ю.Андрухович вживає арго здебільшого для мовної характеристики дійових осіб.
У мовленні роману, яке часом близьке до розмовного мовлення, окрему групу утворює розмовно-просторічна лексика.
Просторіччя – різновид некодифікованої розмовної мови, що характеризується вживанням слів, зворотів, граматичних форм, позначених відтінком зниженості, грубуватості, фамільярності…
Просторіччя не закріплені за певною територією чи групою осіб, а входять до некодифікованої розмовної мови. [6, 143]. Проте деякі вчені, зокрема Г.П. Їжакевич, посилаючись на думку Ю.С. Сорокіна, стверджують, що просторічні форми широко використовуються у різних стилях і жанрах літературної мови, де виконують важливу стилістично-семантичну функцію, тому не варто вважати ці форми відхиленням від норм літературної мови [7, 85]. О.Д.Пономарів до просторічних елементів зараховує “слова, перекручені з погляду лексичних норм: секлетар…; слова з різко зниженим експресивним забарвленням: свиняка… (у застосуванні до людей); невмотивовані росіянізми: понімаєте…” [8, 104–105].
Чіткої межі між просторічною і розмовною лексикою не існує, але перша характеризується більшою емоційністю й оцінністю. Ця група слів служить стилістичним засобом для створення:
– фамільярно-розмовного або просторічно-лайливого тону спілкування, наприклад: “цікаво, скільки вони платять цим засранцям за таку безгранину? ” [1,94]; “Гаплик мені, австрієць переміг! ” [1,146]; “Та ні, що ти, я ще тут не лизав нікого…”[1,132];
– іронічно-жартівливого забарвлення, наприклад: “Нализатися зранку, - пояснила пані Рома… ” [1,132]; “ Так от і цього разу, коли коли цому назустріч вискочило зі своїх чорних руйновищ із десяток циганських розгвалтованих недоносків, ним же, до речі, цього вечора і накликаних…” [1, 181]; “Потім вони лишилися серед лісу тільки удвох: вухатий зарізяка по каскадерськи розвернувся на тій самій галявині й висадив їх серед прив′ялих анемонів ” [1, 241];
– негативно-соціальної характеристики осіб чи суспільних явищ, наприклад: “Повипинають рахітичні груди, напиндючать губи й стоятимуть важно… Велика сила – нахабство…” [1, 21]; “от лише як зробити, щобці дурні прошмандівки літали? ” [1,95].
Просторіччя, що виражають негативну оцінку, надають мовленню грубуватого та фамільярного відтінку.
У романі «12 обручів» Ю.Андрухович нерідко послуговуються таким стилістично маркованим лексичним засобом, як росіянізми. У романі вони виконують такі функції:
1) відтворюють російський мовний колорит, наприклад: “…Крашена така, нічо особенне! Так вона тепер в Італії, в цій, ну такий город з водою тіпа як Венеція, знаєш? У неї там тіпа мєсто в платному туалеті – просто сидіти весь день. І получає нормально, а ше вроді мужика нашла, якогось армяна чи грека, чичи тіпа того. І вміти нічого не вміла, даже на сцені роздітися… ” [1,100]; “Я шота не понял. Водка кончілась, жена ушла, чьо дєлать будєм? ” [1, 152]; “Першому на мить забили подих, але він спромігся на своє дисцилпіноване так точно! ” [1, 237];
2) служать засобом передачі певної якісної характеристики або мовної індивідуалізації суб’єкта, про якого йдеться, наприклад: “Ні, я гадаю, що великих вона мені страждань коштувала, великих мук, не вважаючи (за джерелом) на таку зверхню “лёгкость моего литературного поведения” [1, 47] – іронія; “Але! До яких пір в українській Армії (особливо флот, авіація) розпорядження й накази будуть лунати на “общепонятном” імперсько-кримлівському “языке” – сатиричний ефект;
Іноді наявність російських слів у романі зумовлюється тематично-змістовими фактами, і тоді вони втрачають стилістичну маркованість і вживаються у прямому значенні, наприклад: “Миша питав, чи ви знаєте, що то за видання “Так, автора книжки “Твой друг словарь”, фахівця з російської мови, звинувачують у тому, що він “прагне привернути увагу школярів виключно до російських словників” і не згадує прізвище Б.Грінченка” [1,115].

Розділ 3. Стилістичне забарвлення слова

3.1 Експресивно-стилістичні можливості емоційної лексики роману Ю. Андруховича «12 обручів»

Важливу роль у лінгвостилістичній системі будь-якої мови відіграє передусім емоційна лексика, тобто ті прошарки словникового складу, які так чи інакше пов’язані з людськими почуттями. Щодо мови роману, то в ній функціонують емоційні слова двох типів: 1) такі, що не мають понятійної основи і виражають лише емоції; 2) такі, що виражають і поняття, і емоції водночас.
До першого типу емоційних слів відносяться вигуки, що є експресивними знаками найрізноманітніших емоційних переживань людини та її реакцій на певні фізичні подразнення. Це слова: а!, ай!, ет!, ех!, ну!, о!, ого!, ой!, ох!, фе!, фу! та ін. Більшість з них характеризується полісематизмом. У мові роману їхня семантика повністю розвивається тільки на широкому контекстуальному тлі. В писемному мовленні емоційні вигуки – це сигнали-імітації, тому їхня підсилена виразність є вторинною, штучною, стилістично заданою Ю.Андруховичем. Така виразність реалізується в найрізноманітніших синтаксичних побудовах, але особливо тоді, коли емоційний вигук виступає в ролі якого-небудь члена речення, підсилювального інтерпозиційного елемента і т.п., наприклад: «Буря до речі, саме тієї миті набрала таких обертів, що - ого, всі просторові координати було втрачено – тільки білий хаос і біла порожнеча за витягнутою рукою.»[1,194].
Емоційні лексеми другого типу, в свою чергу, поділяються на два розряди:
· слова, які називають певні емоції та переживання;
· слова, в значенні яких є емоційно-оцінний інгредієнт.
Відносно нечисленні лексичні одиниці першого розряду, як наприклад, «журба»[1,56], «сум» [1,130], «боятися»[1,169], «любов»[1,265], зберігають емоційність і відзначаються потужною інгерентною експресивно маркованими. Лексичні одиниці другого розряду за будь-яких стильових умов не втрачають емотивної експресії. Цих одиниць так багато в українській мові, що абсолютна їх класифікація – справа дуже складна. Пропонуємо класифікувати їх таким чином [43]:
1. слова на позначення осіб: а) за зовнішністю - велетень[1,205], карлик[1,122], красень[1,65]; б) за рисами вдачі, характеру - садист[1,45], бабій[1,254], ледащо[1,198], цинік[1,174], торохтій [1,19], ледар[1,285], баламут[1,154]; вчинками, способом життя і родом діяльності – п’яниця [1,96], здирщик[1,112], торгаш[1,112], браконьєр [1,267], трутень[1,342], партань[1,382], зрадник[1,173];
2. слова – лайливі назви осіб(переважно з переносним значенням) - вилупок[1,395], гидотник, [1,34], вишкребок[1,259], ідіот[1,345], мурло[1,175], кабан [1,194], собака[1,59], сопляк[1,285], сука[1,374], шлюха[1,177];
3. лайливі слова на позначення частин людського організму: баньки[1,98], морда[1,275], нюхало[1,145], рило [1,112], пика[1,305];
4. слова на позначення деяких побутових предметів, речей лахи[1,204], мотлох[1.116];
5. слова на позначення деяких речей і споруд: загашник [1,154], конура[1,265], нора[1,327];
6. слова на позначення деяких опредмечених рис людини: егоїзм[1,43], цинізм[1, 111], підлість[1,114], відданість[1,114], вірність[1,209];
7. слова на позначення багатьох неопредмечених рис і ознак людини(тварини, предмета, явища):загиджений[1,34], брудний[1,143], мордатий[1,326], паршивий[1,79], запльований[1,276], сатанинський[1,345], вільний [1,298], красивий [1,275], пикатий [1,261], диявольський [1,354], чудовий [1,283], заяложений [1,143];
8. слова на позначення багатьох неопредмечених дій і процесуальних станів людини: розбазарювати[1,273], гамселити [1,299], вовтузитися [1,195], відчубучити [1,374], хильнути [1,286], дубасити [1,302], рявкнути [1,301], бахнути [1,163];
9. слова на позначення багатьох ознак дій: мудро [1,298], сміливо [1,287], віроломно [1,322], боязко [1,277];
Звертає на себе увагу той факт, що абсолютна більшість перелічених слів має інгерентну виразність негативного оцінного плану. Це можна пояснити тим, що людина в своїй активній боротьбі з усім потворним, злим. ворожим, неприйнятним для її природи та її життєвих ідеалів постійно шукає все нових і нових засобів відповідної мовленнєвої експресії, а відтак постійно збільшує кількість цих засобів.

3.2 Лінгвостилістика емоційно-експресивного словотворення в романі Ю. Андруховича «12 обручів».

Стилістично спрямована експресивність, яка відбиває емоції суб’єкта і його ставлення до навколишньої дійсності, пов'язується з багатьма явищами українського словотворення.
Характерною рисою дериваційної системи сучасної української загальнонародної мови є наявність у ній великої кількості дериваційних афіксів, за допомогою яких автор експресивно передає найтонші відтінки почуттів, переживань та оцінок. Серед цих афіксів чільне місце займають суфікси пестливості - -к-, -ик-, -ок-, -чик-, -очк-, -ечк-, -ичок-, -очок-, -оньк-, -ат-, -атк-, -иночк-, -иноньк-, -ен-, -енятк-, -инк-, -ичк-, -ушк-, -ун-, -есеньк-, -ісіньк-. Стилістично нейтральним словам вони надають первинної почуттєво-оцінної виразності різного ступеня: їсти - їстоньки[1,177], кривий - кривісінький [1,254], сніг - сніжок [1,256], заєць - зайчик [1,188], вітер - вітерець [1,49], вухо - вушко [1,377].
Важливі лінгвостилістичні функції виконують згрубіло-збільшувальні суфікси -ищ-, - иськ-, -ак-(-як-), -ук-(-юк-), -ур-(-юр-), -аг-(-яг-), -ань-, -ил-, -ух-, -уг-, -идл-, -уган-, -ущ-, -езн-, -енн-, -ону-. Шляхом приєднання деяких із них до іменникових, прикметникових і дієслівних основ утворюються експресивні емоційно-оцінні назви осіб: ковтонула [1,177], кривущий [1,285], носяка [1,341], давезний [1,198].
Нерідко емотивна експресія пов'язується з основоскладанням. В арсеналі української лінгвостилістики чимало емоційно-оцінних композитів типу баболюб[1,285], пройдисвіт [1,388], головоріз [1,287], мордобій[1,325], серцеїд[1,134], товстомордий[1,11], христопродавець[1,302], жалюгідний[1,231], блюдолиз[1,349], які представлені в романі.

3.3 Засоби емотивної експресії

Порівняно не численними, але стилістично дуже колоритними в романі є морфологічні засоби передачі емотивної експресії.
До лінгвостилістики причетна не тільки родова замінність і контрасність, а й родова невизначеність. Із цього погляду уваги варта так звана категорія «спільного» роду, яка охоплює переважно розмовно-просторічні назви осіб, причому назви, що марковані як меліоративною (бідолаха[1,288], сиротина[1,355]), так і пейоративною ( нікчема [1,261], зайда[1,192], нездара[1,291]) емоційною оцінністю. Ці назви із неабияким виразово-характерологічним потенціалом: Розгублено й тривожно посміхалися йому незнайомі вулиці, ніби нашіптуючи: «Не бійся, бідолахо…». «Криклива й порожня музика, написана невідомим нездарою…».
Емоційно-експресивною домінантою вислову в романі виступає займенник такий, коли вживається:
· у формі такого із прислівниковим значенням «багато» перед іменником у родовому відмінку: «Пахощі розігрітого воску й саморобних мінеральних фарб нагадали Пепі про недавній Великдень; по столі котилося такого багато писанок, що йому стало страшно» [1,162];
· в атрибутивному значенні «великий»(«сильний»)перед іменнком: «порятувати таку ситуацію могла тільки нав’язливо голосна рекламна кампанія.»[1,93];
· у підсилювальній функції перед якісним прикметником або після нього: «Як не дивно, погроза виявилася такою доречною, що його колючі очі злякано забігали і він почав відступати, задкуючи в неохопну глибину…»[1,163];
Для передачі неясних самому мовцеві психічних станів може служити неозначений займенник «щось». Виконуючи роль своєрідного почуттєвого симптому, він передає драматичну життєву напругу, експресивно наснажує вислів: «аж після цього вона почула на ґанку важку саламандрову ходу і щось там наспівую чого, переповненого весною й крокусами Цумбрунена.»[1,107].
Емоційне мовлення постійно прагне до інтер'єктивації. Найпоказовішими в цьому відношенні є дієслівно-вигукові форми, що являють собою або вербалізовані звуконаслідування (геп [1,227], бульк[1,319], рип[1,281], хрясь[1,200]), або вербальні усічення ( зирк [1,198], хап[1,312]). Будучи за своєю природою розмовними, вони використовуються Ю. Андруховичем у романі. Цьому активно сприяє їх емотивна домінанта і високий експресивний потенціал.
Людські почуття характеризуються здебільшого хвилеподібною нестримністю, що часто знаходить своє вираження в ампліфікації, в нагнітанні однотипних синтаксичних одиниць. Як смислова фігура, психологічно вмотивована ампліфікація виконує кілька експресивних функцій водночас: сприяю смисловій конденсації та логічному увиразненню думки, підсилює фокус словесного зображення, породжує певний тон мовлення, завдяки чому допомагає емоційно вплинути на читача. Під дією емотивної функції мови ампліфікуватися можуть:
1. головні й другорядні члени речення: «Друге, що впадало у вічі, буле несамовита речова захаращеність… … бо були тут перед усім: якісь комп’ютери, ксерокси з факсами, принтери, симулятори й синтезатори, а також обплутані кабелями стимулятори й субліматори, причому деякі з них цілковито розпотрошені, лазерно-цифрова розкіш посилювалася покинутими напризволяще відеокамерами, домашніми кінотеатрами, антенами, телевізорами різних поколінь, музичними центрами, моніторами, вакуум-клінерами, кухонними комбайнами, компакт-плеєрами, тетрісами, мобільними телефонами…» [1,54], «Він занадто виразно бачив найближчу життєву перспективу: одруження, побутова рутина й нудьга, відмова від найголовнішого, капітуляція, а відтак – ганебне доживання віку в оточенні безмежно чужої й вимогливої родини…»[1,121];
2. питальні й окличні речення: «Але що мало порятувати самого Артура Пепу? Ґвалтовне розлучення? Спалення мостів і втеча за межі видимого світу? Дискотека сорокарічного? Зупинка дурного серця від чергової похмільної кави з сигаретою?» [1,72], «вам погано? Чому ви бліднієте? У вас похмільний синдром? Де ви були позаминулої ночі? Чому чинили опір при затриманні?» [1,226], «Ви знаєте запах ялівцю? А глиці? А мокрих шишок? Або тих самих пролісків?»[1,105], «Сирник це класно, це просто кайфово!»[1,102];
3. незакінчені речення, що передають чи імітують внутрішнє мовлення: «Та якось…Це…» [1,142], «А другий…Другий – це напевно…»[1,104];
4. підрядні речення: «Аж тоді вони підносяться вгору, вібруючи задами, прикіпають до жорстких солдатських сидінь, а хтось думає про такі речі, як парашути, пропелери, пелерини, паперові пакети… » [1,31];
З наростанням емоційної напруги мовлення автора дуже добре узгоджується висхідна градація, за якої семантично співвідносні й синтаксично однорідні компоненти речення вишиковуються так, що кожен наступний виявляється семантично і психологічно більш насиченим і стилістично більш виразним, аніж попередній: « Він як міг рвучко хапався за стіни, що сходилися й розходилися, стеля з єдиною тьмяною жарівкою падала вниз, підлога вставала дибки і їхала на нього…»[1,213].
Емоційне звучання вислову в романі може досягатися також за різного роду інверсій. Порушуючи(свідомо чи несвідомо) об’єктивно-комунікативний порядок слів у реченні, міняючи місцями тему і рему, групу детермінанта і предикативну групу присудка, мовець субєктивно переінакшує стилістично нейтральний ритміко-інтонаційний малюнок фрази, надає певним синтаксичним одиницям емфатичного забарвлення, збільшує іх смислове навантаження, і таким чином добивається бажаного емоційно-експресивного ефекту: «Як бачите, зовсім коротка ця третя передісторія, проте ще незакінчена.» [1,52], «Іншу дивноту згадує поет Гаврилюк.»[1,127].

3.4 Морфологічна варіантність як основа мовленнєвої експресії

Багато експресивних явищ в мові роману «12 обручів», що простежуються на її граматичному рівні, пов’язуються з морфологічною варіантністю слів, зокрема з іменниковими, прикметниковими і дієслівними паралелями.
У результаті тривалого і складного розвитку словозміни, під дією таких факторів, як змішування й перегруповування основ, граматична аналогія, фонетико-морфологічна структурна взаємодія в теперішній українській мовній практиці постали численні варіанти відмінкових форм іменників ці варіанти виступають у двох або в трьох модифікаціях на зразок: Дніпро - Дніпр [1,75], кров'ю - кровію [1,63], батьку - батькові [1,141].
На окреме зауваження заслуговують ті варіантні форми названого відмінка однини іменників чоловічого роду, що внаслідок міждіалектних взаємин виникли в розмовно-просторічному середовищі (пияк - пияка[1,231], баламут - баламута [1,199]).
Яскравим прикладом того, як «експресивний голод» заважає уніфікації граматичної системи, є наявність у сучасній українській мові паралельних повної і короткої, а також повної стягненої і повної нестягненої форм прикметників. Парадигматично ці форми характеризуються строгою вибірковістю й у романі представлені лише такими моделями-варіаціями: славна - славная[1,53], славні – славнії [1,54],дивна - дивная [1,200]. Варіанти типу славная, славнії, дивная функціонують лише в певних видах і жанрах. В романі такі форми виступають лише в певній синтаксичній ролі та володіють значними виражально-зображальними можливостями.
Інша кількісно обмежена група українських прикметників у короткій формі активно використовується письменником у романі для передання мови фольклору, зокрема мови народних пісень. Це прикметники зелен [1,69], сизокрил [1,132], ясен [1,124].
На дуже давні міждіалектні взаємини спираються паралельні форми дієслів 1-ої особи множини майбутнього часу й першої особи множини наказового способу типу знаємо - знаєм [1,34], пустимо - пустим [1,160], ходімо - ходім [1,201].
Стильова й жанрова диференціація названих дієслівних паралелей, безперечно, пов’язана із осмисленням їх лінгвостилістичних можливостей. Невипадково експансія форм на –О слабо виражена або ж не має ніякого успіху саме в тих лінгвістичних сферах, де «експресивний голод» відчувається найдужче і постійно. Річ тут, звичайно, на тільки в тому, що функціональне співіснування паралелей дає змогу врівноважити приголосні й голосні мовленнєвому потоці, не тільки в тому, що воно забезпечує морфолого-стилістичну гнучкість вислову й прислужується потребам ритмомелодики, - а й у тому, що ці паралелі мають різний виразовий потенціал.
Певну роль у лінгвостилістичному забарвленні мови роману відіграють прислівникові варіанти на зразок більше – більш[1,240], чому - чом[1,85], менше - менш [1,212].

3.5 Семантико-граматичні засоби експресивного волевиявлення

Чисто семантичні засоби волевиявлення щодо функціональної активності й лінгвостилістичної значимості відтісняються на задній план засобами семантико-граматичними. Серед останніх найчільніше місце посідає категорія наказового способу дієслова, того способу, який «відзначається експресивністю, ефективністю своїх граматичних значень, у якому експресивні смислові відтінки панують над абстрактними інтелектуальними значеннями.»[13,469].
За допомогою відповідної інтонації формами сучасного українського імператива можна експресивно, емоційно виразити супроводжуване вольовим зусиллям значення:
· наказу: «Руки вгору! Ані руш!»[1,187], «Ти! Віддай!»[1,227];
· прохання: «Прошу тебе. Я мушу ще подумати.» [1,241], «Дозвольте?» [1,23];
· благання: «Не роби ніколи нікому такого болю, як мені, благаю.» [1,281];
· заклику: «Пані, ану лишіть оту свою фізику!» [1,203];
Ступінь експресивності словесного волевиявлення значною мірою залежить від стилістичного прийому використання форм наказового способу. Дуже виразний емоційно-вольовий струмінь у мовлення вносить:
· Просте нагромадження імперативів: «Дивись! Я кажу: я її випю. Кажи: найн… …Не так, дивись, роби як я. »[1,149];
· градаційне нагромадження імперативів: «Уже встиг? Кажи! Відповідай! Не мовчи!..» [1,132];
· обрамлення вислову повторним імперативом: «Прости мені, нас двох сьогодні забагато. І обидва ми уперті. Прости.» [1,149];

Висновки

Стилістичні можливості слова практично неосяжні, незліченні. Кожен з мовців тільки в найсуттєвіших виявах і ознаках опановує стилістичні можливості мови, її різнотипні одиниці, особливо слова, які сприймаються окремо чи в мовленнєвому контексті. Творення окремого слова – це завжди наслідок певного мовленнєво-індивідуального зусилля.
Експресивна лексика роману Ю. Андруховича «12 обручів» неоднорідна, різнозначеннєва. Вона поділяється на велику кількість семантичних груп слів, за кожною з яких закріпились певні індивідуально-авторські функції. Так, лексику роману ми розділили на такі групи:
1. Загальновживана лексика (тропи, омоніми, каламбури, іншомовні слова, групи слів, що вступають у контрастні відношення – антоніми, синоніми, пароніми);
2. Пасивна лексика і лексика вузького стилістичного призначення (неологізми, застаріла лексика, діалектизми, професіоналізми і терміни, розмовно-просторічна лексика);
3. Стилістично забарвлена лексика (емоційна лексика, морфологічні варіанти експресивної лексики, емоційно-експресивне словотворення лексики)
Проаналізувавши лексику роману, ми можемо зазначити кількісні переваги у вживанні автором таких лексичних груп як: v розмовно-просторічна лексика, яка є засобом мовленнєвої характеристики осіб, створення колориту невимушеності, живої розмовності, комічного увиразнення мовлення; У романі «12 обручів» жаргонізми використовуються з метою створення відповідного описуваному емоційного й соціального колориту, а також з метою мовленнєвої характеристики осіб, про яких йдеться. v індивідуально-авторські новотвори, що є основою творення експресивно забарвлених індивідуально авторських тропів (епітетів, метафор, неологізмів). Вони є своєрідним втіленням індивідуального стилю автора, вживаються для «оновлення» мовлення, як засіб збагачення мови, створення образності; v професіоналізми, терміни, які Ю. Андрухович вживає для створення необхідного колориту зображуваної епохи, описів, пейзажів, портретів. Менш численними в романі є іншомовні слова, синоніми й антоніми, але вони все ж таки відіграють роль експресивно забарвлених елементів, які формують індивідуальний стиль автора. Вони є засобом емоційного насичення мови роману. Ці лексичні одиниці роблять мову роману багатшою та досконалішою.
Історизми, архаїзми та діалектизми становлять пасивний склад лексики роману «12 обручів». Це можна пояснити тим, що ці лексичні одиниці вживаються для позначення певних реалій певної доби і слугують засобом відтворення колориту мови тих часів, по які йдеться, а в основі роману «12 обручів» лежить неісторична тематика.
Засобом вираження емоційного стану в романі є емоційно забарвлена лексика, за допомогою якої описуються почуття, а також емоційні відтінки в оцінці явищ, подій, людей тощо. Широко в романі вживаються тропи. Ці одиниці мовної експресії надають літературі образності, полемічної сили та гостроти, сприяють створенню гумористичного чи іронічно-сатиричного ефектів, підкреслюють унікальний індивідуально-авторський стиль.
Традиційним засобом вираження емоційного стану комунікантів у романі виступають лексеми зі словотворчими афіксами, зокрема з суфіксами зі значенням пестливості, здрібнілості, згрубілості тощо.
Тож, зробивши повний лексико-стилістичний аналіз роману, ми виділили елементи, які є домінуючими у творі, і використання яких є нехарактерним для роману Ю. Андруховича «12 обручів», виявили, що теоретичне осмислення й практичне використання слів з властивою їм стилістичною функцією забезпечує високий рівень мовленнєвої культури автора

Список використаної літератури

1. Андрухович Ю. Дванадцять обручів. – К.: Критика, 2004. – 333с.
2. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – М.: Советская энциклопедия, 1966. – 608 с.
3. Бабич Н.Д. Практична стилістка і культура української мови. – Львів, 2003. – С.52-94.
4. Баранникова Л.И. К проблеме социальной и структурной изменчивости диалекта // Вопросы социальной лингвистики. – Л.: Наука, 1969. – с.314 – 343.
5. Бахтин М.М. Естетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. – 424с.
6. Бельчиков Ю.А. Лексическая стилистика: проблемы изучения и обучения. – М.: Рус. Яз., 1988. – 157с.
7. Бойчук Б. «Перелом» Ю.Андруховича //Кур’єр Кривбасу. – 2003.—№169. – С.169-171.
8. Бондар-Терещенко І. Neoліт: [постмодерна українська література к.ХХ—поч.ХХІ ст., літературно-естетичні концепції Ю. Андруховича і В. Єшкілєва] //Кур'єр Крив басу. – 2005.—№192. – С.204-210.
9. Булаховській Л.А. Нариси з загального мовознавства. Серія друга //Вибрані праці в двох томах. – Т.1. – К.: Наукова думка, 1975. – с. 51 – 230.
10. Булыгина Т.В. Грамматические оппозиции: К постановке вопроса// Исследования по общей грамматике. – М.: Наука,1968. – с.175 – 231.
11. Ващенко В.С. Втуп до вивчення сучасної української мови. – Дніпропетровськ: ДнДУ, 1973. – 44с.
12. Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. – Харків: Вид-во ХДУ, 1958. – 228с.
13. Засоби вираження емоційного стану в українському епістолярному дискусі // Вісник Запорізького національного університету: Зб. наук. ст. Філологічні науки. – Запоріжжя: ЗНУ, 2006. – С. 206-210.
14. Винокур Г.Т. Закономерности стилистического использования языковых единиц. – М.: Наука, 1980. – 238с.
15. Волкотруб Г. Практична стилістика української мови: Навчальний посібник. – Тернопіль, 2004. – С.46-90.
16. Галич Н.Д., Назарець В.,Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник/ За наук. ред. О.Галича. – К., 2001 – С.182-205.
17. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. – К.,1985. – 360с.
18. Галкина-Федорчук Е.М. Об экспрессивности и эмоцональности в языке// Сборник статей по языкознанию: Проф. МГУ акад. В.В.Виноградову. – М.: Изд-во МГУ, 1958. – С.103 – 124.
19. Голянич М.І. Внутрішня форма слова і художній текст. – Івано-Франківськ: «Плай», 1997. – 178с.
20. Горбунов А.П. О сущности экпрессии и формах ее реализации// Вопросы стилистики. – М.: Изд-во МГУ, 1966. – С.224 – 234.
21. Горіна Ж.Д., Мартинюк А.О. Мовна гра як один із засобів творення постмодерного тексту //Лексико-грамматические иновации в современных славянских языках. – Дн-ск, 2005. – С.95-96.
22. Григорьев В.П. Поэтика слова – М.: Наука, 1979. – 344с.
23. Давиденко Н.Д. Слово в контексті. //Українське мовознавство. – 1982—Вип.10,—С.73-79.
24. Дацьо О. Характер однорідності лексичних побудов як показник стильової манери письменника. // Ужгородський ун-т; Науковий вісник. Серія «Філологія». – Ужгород, 2004. – Вип.10. – С.105-107.
25. Дідівська Л.П. Родніна Л.О. Словотвір. Синонімія. Стилістика. – К. Наукова думка, 1982. – 172с.
26. Дідук Г.І. Вивчення засобів емотивності на уроках української мови у 5-7 класах. – Тернопіль, 2000. –202 с.
27. Дудик П.С. Стилістика української мови: навчальний посібник. – К.: Видавничий центр Академія, 2005.—368с.
28. Ефимов А.И. Стилистика художественной речи. –М., 1961. –517 с.
29. Ефимов А.И. О языке художественных произведений. – М.: Учпедгиз, 1954. – 188с.
30. Жаркова Л.П. Емоційно оцінні назви осіб у системі художньо-зображальних засобів мови// Мовознавство. – 1970. - №2. – С.76 – 80.
31. Івченко М.Т. Сучасна українська літературна мова. – К.: Вид-во КДУ, 1962. – 592 с.
32. Їжакевич Г.П. Взаємодія стилістики мови і стилістики мовлення //Теоретичні проблеми лінгвістичної стилістики. – К., 1972. – С.33-47.
33. Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн.2: Друга половина ХХ століття. Підручник / За ред. В.Г.Дончика.. К.: Либідь, 1998.. 456 с.
34. Калинська Л. Синтез масового й елітарного. // Слово і час. – 1998. №2. – С.18-22.
35. Ключковська Я. На святі воскресаю чого духу: [про романи Ю.Андруховича] //Слово і час. – 1997.—№11-12. – С.106-109.
36. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. – Вип. 2. – К.: КДУ, 1978. – 376с.
37. Ковальов В.П. Виражальні засоби українського художнього мовлення. – Херсон, 1992. – 216с.
38. Ковальов В.П. Експресивне використання полісемії, антонімії. // УМЛШ. – 1978. №10. – С.37-42.
39. Культура української мови: Довідник – К.,1990. – 302с.
40. Леонтьєв А.Н. Потребности, мотивы и эмоции. – М.: Политиздат, 1971. – 372с.
41. Лесин В.М. Літературознавчі терміни. – К.:Рад.шк., 1985. – 250 с.
42. Мацько Л.І. Стилістика української мови: Підручник / Л.І. Мацько, О.М. Сидоренко, О.М. Мацько; За ред. Л.І. Мацько. – К.: Вища школа, 2003. – 462с.
43. Муромцева О.Г., Жовтобрюх В.Ф. Культура мови вчителя. – Х., 1998. – С.74-87.
44. Пентилюк М. Експресивні засоби поезій Яра Славутича// поетика Яра Славутича. – К., Херсон. – Дніпро, 1999. – с.102 – 125.
45. Перепадя В. Нові ролі Ю.Андруховича: [про працю письменника в Європейському парламенті культури] // Всесвіт. – 2003.—№ 7-8. – С.170-174.
46. Печерських Л. Дискус маски: “Орфей” у романі Ю.Андруховича «12 обручів». //Вітчизна. – 2005. – №9-10. – С.153-154.
47. Полюга Л.М. Українська абстрактна лексика XIV-XVII ст. – К., 1991. – С.130-177.
48. Пономарів О. Стилістика сучасної української мови. – Тернопіль, 2000. – С.35-37.
49. Потебня А.А. Естетика і поетика. –М.: Ис-во, 1976. –189 с.
50. Потебня А.А. из записок по теории словесности. – Х., 1905. С.152.
51. Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь- справочник лингвистических терминов. – М.: Просвещение, 1976. – 544с.
52. Скиба Р. 12 обручів чистилища або місяць в кінці тонелю // Березіль. – 2004.—№2. – С.179-182.
53. Словник іншомовних слів/ за ред О.С.Мельничука. – Вид.2. – К.,1985. –966с.
54. Словник української мови: В 11т. – К., 1970-1980.
55. Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія/ За ред. І.К.Білодіда. – К.,1973. – 439с.
56. Сучасна українська літературна мова. Стилістика/ За ред І.К.Білодіда. – К.,1973. – 588с.
57. Ставицька Л. Короткий словник жаргонної лексики (на матеріалі сучасної української літератури) // Слово і час. – 2000.—№4. – С.54-59.
58. Теоретичні проблеми лінгвістичної стилістики. – К.: Наукова думка, 1973. – 196с.
59. Ткаченко А. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства: підручник. – К.,2003. – С.208-317.
60. Українська мова: Енциклопедія. – К.,2000. – 750с.
61. Філологічні науки: збірник наукових праць студентів факультету: - У 2т. Т.1 Дніпропетровськ: Пороги, 2007. – 292с.
62. Франко З. Т. Лексичні засоби стилістики //УМЛШ. – 1966.—№1. – С.24-28.
63. Чабаненко В.А. Засоби експресивного волевиявлення в українській мові//Мовознавство. – 1983. - №3. – С.35 – 41.
64. Чабаненко В.А. Стилістика експресивних засобів української мови. – Запоріжжя,2002. – 351 с.
65. Чабаненко В.А. Основи мовної експресії. – К. – Вища школа, 1984. – 169с.
66. Чередниченко І.Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. – К.,1962. – 495с.
67. Шамота А.М. Переносне значення слова в мові художньої літератури К.: Наукова думка, 1967. – 127с.
68. Ярмак В.І. До проблеми використання термінологічної лексики в сучасній українській поезії // Мовознавство. – 1988.—№2. – С.85-88.
Размещено на Allbest.ru