Мульткультуралізм, здобутки і проблеми
Мультикультуралізм є надзвичайно обговорювана тема у різних колах, від найбільш елітарно-політичних, до пересічних на рівні широкого кола громадськості і студентства. Специфіка мультикультуралізму, як державної політики, полягає у співіснуванні багатьох культур в межах однієї держави. Доктор філософських наук, професор Миронов В.В. вважає що мультикультуралізм – є третім альтернативним шляхом для безконфліктного співіснування суспільства, адже перші два: інтеграція та асиміляція вичерпали себе. Сьогодні вважається що мультикультуралізм є ідейне крило лібералізму, і спирається на ідею загальних прав людини, свободи совісті, релігії, життєвої позиції індивіда. Варто зазначити, що завдяки цій течії, поняття культура дещо змінилось, сьогодні під словом культура вже не розуміють певний музей знань, традиції, поглядів, культура виступає як динамічне річище, що постійно розвивається. Саме завдяки такому підходу до культури можна зрозуміти політику мультикультуралізму на практиці. Власне ця течія не мала під собою якихось теоретичних напрацювань, до свого практичного вияву.
Точкою відліку політики мультикультуралізму можна відраховувати з 1950 року, коли Індія в своїй конституції намагалась врахувати потреби і вимоги свого культурно-різноманітного населення. Було прийняті ключові рішення, англійська й хінді стали державними мовами, в той же час, в кожному штаті місцева мова визнавалась на державному рівні, а в школах навчання велось трьома мовами. По суті це перший практичний вияв політики багато культурності. Якщо не зважати на декларації СРСР.
Р. де Кодіак вважає доречним виділяти три «ідентифікаційні хвилі». Він вважає, що після Другої світової війни були три періоди, коли різні групи вимагали визнання їх культурних особливостей. Перший період («етнічне відродження») тривав з кінця 1950-х років до кінця 1970-х і осмислювався в термінах деколонізації. Ця хвиля охопила Канаду (Квебек), США (рухи афроамериканців, індіянців, латинос), Західну Європу (рухи басків, каталонців, бретонців, шотландців, гелльців, фламандців), деякі країни Східної Європи (Югославія, Румунія, Польща) і частину СРСР. Друга «ідентифікаційна хвиля» сталася у 1980-і роки й охопила іммігрантське населення. Третя «хвиля» виникла у 1990-х – 2000-х роках. Її суть – проголошення, незважаючи на тенденції глобалізації, відмінностей та розмаїття, а також вимоги публічного визнання прав усіх меншин. Наслідки впливу цих хвиль на всі сторони суспільного життя сучасних держав проявилися в мультикультурній практиці.
Сьогодні мультикультуралізм сприймається саме як третя хвиля, де права нацменшин не просто визнаються, вони мають бути чітко задекларовані, і з метою розвитку культури, як постійного динамічного процесу (а не сталого музею знань) держава має забезпечувати їхній поступ. Тобто, політика держави вже не має бути монокультурною, а в зв’язку з глобалізацією монолітна нація не має права в своїй державі насаджувати свою культуру, адже ідейна течія мультикультуралізму заявляє про те що расові, релігійні, етно чи мовні дискримінації неприпустимі.
До політики багато культурності, держави вирішували проблеми такого типу, шляхами розпорошення населення, асиміляції чи інтеграції. Принципова відмінність полягає у відкритості засобів. За асиміляційних заходів емігрантське населення не могло селитись разом, держава слідкувала і повністю контролювала ці процеси, така політика вимагала прийняття тлумачення громадянського поняття нації, де етнічні особливості не вважались за основні. Суспільство не вважало за основне збереження етнічних особливостей, а головно культурних і ціннісних. Політика таких держав як Франція та Австралія повністю відображає цю модель. Засоби інтеграції, прикладом яких може бути Німеччина, чітко розділяла межі політичних свобод і морально-етичних. Політичні чітко регламентувались і визначались рівними для всіх членів суспільства, в той час, як моральні визначав сам індивід. Проте слід зазначити що і в цьому випадку уряд намагався асимілювати етнічно, мовно і культурно нацменшини в домінуючій нації, проте невідкритими засобами, адже як німецькому етносу так і нацменшинам сприйняття такого формату невідкритої асиміляції сприймалось набагато легше, а нація в такому випадку тлумачилась в першу чергу як етнічна група. Проте такі методи вживались на початку другої половини ХХ ст. на їхню зміну прийшла політика мультикультуралізму, мода і ефективність якої сформувалась за океаном, головним чином у Канаді, як вирішення Квебекської проблеми, а також у США, де латиноси, індіанці та інші культурні одиниці почали вимагати не інтеграції, а чіткого усвідомлення окремішності, й запобіганню уніфікації. Проте політика США не стала чіткою й послідовною у мультикультурному процесі, де так звана «Амерікан Дрім» суперечила мультикультурності, і проголошувала єдину американську націю. Тому перш за все як поштовх до мультикультуралізму Західного світу, слід розглядати саме ефективне вирішення питання франкофонів у Канаді.
Проблема Квебеку була актуальною ще з часів «Семилітнюої війни» (1756–1763), в ті далекі часи англійські колоністи завоювали французьких, що стало причиною великих суперечностей між англо і франкомовними. У 1867 році була утворена Канадська федерація, одною з головних завдань цієї держави стало згладжування антагонізму між англо і франкофонами. Слід зауважити що французький Квебек, ввійшов добровільно й на рівних засадах з усіма штатами, що пізніше стане дуже важливим у подоланні Квебекської кризи. З утворенням Канадської держави, франкофони були витіснені з політичного керування, і в їхній свідомості заклалось ключове поняття «вижити». Особливостями такого “виживання” були культ села, відданість католицькій вірі, возвеличення власної культури та дотримання статус-кво у відносинах з федеральним центром. Лише після Другої світової війни у квебекському суспільстві зародилось розуміння того, що завдяки пасивному “виживанню” зберегти франкоканадську культуру у модерному світі буде дуже складно, тому поступово стала формуватися нова філософія розвитку Квебеку, яка зокрема, передбачала перегляд статусу франкомовної провінції у складі Канадської федерації.
Після ІІ Св. війни квебекський прем’єр Дювержі започаткував дискурс з метою перегляду стосунків у середині федерації, а вже на парламентських виборах 1960 року перемогу отримав Ж. Лесаж, що був лідером ліберальної партії, гаслом якої став вислів «Настав час змін!». В історіографії період з 1960 по 1966 рр. має назву «Тиха революція». Революція проявилась на двох рівнях – становленні модерного націоналізму, поки що на ліберальних засадах, проте він не був чітко визначений, адже Квебек на добровільних засадах ввійшов до складу Канади, тому провінція розділилась на прихильників федерації та самостійників, а також у великій кількості у франкофонів сформувалось відчуття подвійної приналежності до «Малої Батьківщини» та «Великої». Другим виявом «Тихої революції» стали реформи Лесажа, що були спрямовані на розширення економічних і мовних прав французьких канадців. У 1966 році на виборах до Законодавчої асамблеї Квебеку перемогу отримали представники Національного союзу. Суспільство і вимоги поступово радикалізувались, правляча партія виступила за зміни до конституції Канади, а також шляхом співпраці з Францією намагалась вийти з культурної ізоляції. У 1967 році виступ де Голя, де пролунав заклик «Хай живе вільний Квебек!» ще більше підштовхнув радикалів до боротьби за незалежність. У 1968 році була утворена Квебекська партія, що виступала за політичну незалежність та економічний союз на зразок ЄЕС. В той час прем’єром Канади був франкофон Трюдо, що за таких умов став опонентом квебекських сепаратистів. За Трюдо французька мова стала офіційною в Канаді, проте це не розрядило ситуацію, й у 1970 році ліворадикальна партія Фронт Визволення Квебеку викрали англійського торгового емісара Дж. Кросса та міністра праці Квебеку - П'єра Лапорта, якого згодом вбили. У відповідь Трюдо ввів надзвичайний стан, були введені війська до Квебеку, близько 450 осіб без дозволу на арешт були арештовані та допитані, в результаті майже всіх сепаратистів до 1971 року вдалось виявити, деякі втекли на Кубу, де Кастро вітав їх як героїв.
У 1971 році в результаті вищезгаданих подій виявом політики уряду стає кредо: «Одна нація, дві мови, багато народів та культур». Мультикультуралізм стає офіційною державною ідеологією. Поряд з визнанням франкофонів йде активний захист ідентичності всіх нацменшин: індіанців, метисів, інуїтів, німців, голландців, українців тощо. Результатом такої політики стає федералістські тенденції в Квебеку і провал референдуму за незалежність, у 1980 році 40% висловилось за, 60% проти, при явці 85%.
Політика мультикультуралізму й громадянське тлумачення нації, дозволило за рахунок емігрантів збільшити кількість населення, що на початку 90-их перевищило природний приріст населення. Є ціла низка законів що підтверджує полі культурність, підтримку всіх нацменшин, розвиток всіх культур що проживають в державі. Сьогодні близько 79% канадців вважають мультикультуралізм необхідною умовою єдності держави. Отже, можна констатувати позитивність такого підходу для цієї емігрантської держави за своєю природою.
По факту тільки Канада та Австралія (де є схожа ситуація) успішно реалізували політику мультикультуралізму. Ці держави емігрантські, багатонаціональні, ніколи не базувались на ідеї єдиної нації, як наприклад США, де ця політика не прижилась головно через цей факт. Якщо розглядати держави Європи, то там мультикультуралізм, як явище (поки що не на офіційному рівні) приблизно збігається з проголошенням офіційної державної ідеології в Канаді (1971 рік). Є низка держав які проголосили офіційно, зокрема Швеція, де факто визнали Британія, Франція, Німеччина, Бельгія, Нідерланди. Специфіка європейського мультикультуралізму полягає в старінні націй, малій народжуваності, попиту на робочу силу. За таких умов європейські держави фактично сприяли емігрантству, для Німеччини в основному емігрантів поставляла Туреччина, для Франції до 50-их-их сусідні держави – Португалія, Іспанія та Італія, а пізніше жителі колоній, для Швеції – фіни та балканці, і знов ж таки пізніше емігранти з Пн Африки та Азії, Бельгія, Нідерланди не виняток, для Великобританії – також вихідці з колоній, головно індуси та араби.
З 50-их років французький ринок праці починають завойовувати африканці, які сповідують іслам. Ісламська проблема пізніше й стане асоціюватись з мультикультуралізмом, до 50-их трудові емігранти з європейських держав не мали проблем з інтеграцією в французьке суспільство, легко переймали ліберальні цінності й патріотизм, ісламські ж вперше піддали сумніву французьку культуру, що не змогла переварити їхні традиції. У 1974 році Франція офіційно закриває кордон, у зв’язку зі зниженнями економічного зростання, починаючи з цього року основний приріст емігрантів складає процес воз’єднання сім’ї, тобто де юре Франція не є мультикультурною державою. Основною проблемою за таких умов стає інтеграція, а точніше асиміляція мусульман у французькому середовищі, що викликало бурхливий опір. Культурні відмінності були занадто великі, проблему загострювала ще й ситуація з поселеннями емігрантів, які проживали далеко за містом – общинами. Станом на 2003 рік 5-6% населення Франції – мусульмани, а це приблизно 2 млн людей. Близько 5 млн людей мають емігрантське походження (до третього покоління), 2 млн з яких мають громадянство. Проте, слід пам’ятати що Франція – світська держава, 32% населення вважають себе атеїстами, 32% - агностиками, 27% - визнають існування Бога, але це не означає що французьке суспільство пориває з католицизмом, релігійні християнські свята є державними вихідними, а 93% вважають себе християнами (64%католики, 27% індеферентні, 2,1% протестанти). Зі зниженням темпів економічного зростання безробіття серед емігрантів складає 30%, а світська держава забороняє багато мусульманських звичаїв, такі як скликання на молитву о 5 ранку, паранджа для школярок та інші. Часті конфлікти на релігійній основі підтверджують тезу про те що основна проблема з емігрантами головно через іслам, що аж занадто відрізняється від християнства, і є виявом зовсім іншого не Західного світу, а отже й не Західних цінностей. Проте французький уряд підходив розсудливо, й обрав шлях вирішення проблем кожного конкретного випадку, не вводячи обов’язкових норм. Можна сказати що у 80-их рр. коли проблема сформувала чіткі обриси, політика Франції виглядала як золота середина між ізоляційними процесами та плюралізмом. Мультикультуралізм для Франції формується як толерантність та розуміння традицій ісламу, які у свою чергу мають зробити поступки, які колись зробила католицька віра. За таких умов крайні ісламісти, які почасти фінансуються з Саудівської Аравії та Перських країн, ставлять під удар поміркованих мусульман, для яких віра – це перш за все особистісний вибір, та контакт з Богом через релігію, але аж ніяк не насаджування ісламу та злам суспільних традицій Франції.
Проте якщо говорити про ісламізацію Європи, то мабуть найбільш постраждала Бельгія. Соціолог Олів’є Серве з Лувенського католицького університету у 2008 році дав прогноз що до 2030 року в Бельгії буде проживати 10% мусульман. Вже сьогодні на виборах до муніципалітету Брюсселя, отримали місця два кандидати з партії «Іслам», офіційна ідеологія якої, перетворення Бельгії на мусульманську державу. Ситуацію погіршують достатньо часті теракти по всій Європі, так 13 грудня в бельгійському місті Льжє бельгієць, арабського походження вчинив стрілянину з автомата Калашникова, а також задіяв дві гранати, в результаті постраждали 34 людини. Деякі Європейські ЗМІ м’ягко реагують на такі інциденти і в своїх статтях не згадують арабське коріння, вживаючи тільки слово бельгієць, а політики називають такі явища поодинокими. Таку реакцію легко можна пояснити, влада всіляко намагається не допустити паніки, адже європейське населення в деякій мірі боїться жінок в паранджі та арабської зовнішності. Статистика також говорить що більшість кримінальних злочинів, та злочинів на сексуальному підґрунті вчиняють емігранти, що також легко пояснюється, адже серед їхнього прошарку безробіття в деяких європейських країнах досягає 30%, а мусульманські традиції не вважають жінку за рівноправну з чоловіком, преса рясніє нарисами про трагедії що стаються в ісламських сім’ях. А 5 вересня стартував якісний антиісламський серіал, ізраїльського виробництва – «Аллах, Іслам», де автор використав методи ізраїльського спецназу, і влився в середовище мусульман, показавши суть радикалів-ісламістів, які згуртовуються в банди і контролюють цілі райони в таких містах як Мальме в Швеції та Парижі в Франції.
У 2005 році в жовтні в Франції розпочинаються масові бунти емігрантського населення. Безлади спровокувала смерть двох підлітків, що втікали віл поліції. Великою мірою на безлади вплинула саме соціальна ситуація в проблемних районах. Уряд скорочуючи соціальні видатки в зв’язку з кризою, закривав культурні, спортивні, освітні заклади. А в французькому суспільстві панують стереотипи на расовому підґрунті, так вихідці з проблемних «кольорових» районів можуть не отримати роботу тільки через цей фактор, а безробіття серед дорослого населення складає 30-40%. Все говорить про те що підґрунтям бунтів є соціальне становище, а не релігійне. Аргументом на захист цієї тези є також те, що третє покоління мусульман не є релігійним, і всього 15% ходять в мечеті. Мультикультуралізм в Франції зазнає нищівної поразки, проте країна ніколи не намагалась базуватись на мультикультурних принципах, у свідомості французів глибоко закладений стереотип вищості французької культури, вона мала «переварити» всі колоніальні відхилення, і якісно інтегрувати емігранті у французьке суспільство. Проте під час кризи 60-их років у Франції масове безробіття, роботодавці в силу своїх патріотичних, чи можливо расових стереотипів, надають роботу в першу чергу французам, серед емігрантів безробіття – звичне явище, райони з дешевим житлом, де в основному селились заробітчани стають соціально нестабільними, погіршується освітні умови, виникає бандитизм, торгівля наркотиками процвітає. Ці процеси ведуть до дезінтеграції, великою мірою небажання інородного в своїй культурі є природніми, і емігранти, саме вони мають долати мовні, ціннісні і культурні бар’єри, адже проживають не на своїй історичній землі. Істина мабуть лежить посередині, хоча французи не зобов’язані інтегровувати переселенців у своє суспільство (вони самі це мають робити), але расові і релігійні упередження так само деструктивно вплинули на нестабільну зайнятість серед «кольорового» населення, що дало поштовх розвитку криміналу й загальному зниженню добробуту. Великою мірою така ж ситуація виникла не тільки у Франції, від цих процесів страждають Швеція, Бельгія, Данія, Німеччина, Британія, Нідерланди тощо.
Швеція одна з держава в Європі що офіційно проголосила мультикультуралізм своєю доктриною. Причини тут очевидні, основний притік населення навіть у 90-их роках був з Європи, більшість з сусідніх держав, особливо з Фінляндії. Швеція також приймала біженців з Балкан, і лише 40% (у 1993році) вихідці з неєвропи. Сьогодні близько 10% шведів не є шведського походження. Рушієм мультикультуралізму стали фіни, які отримали право на ідентифікацію, цей прецедент відмови фінів від інтеграції, дав поштовх іншим меншинам вимагати соціальної справедливості, що втілилось у практику мультикультуралізму. Проте проблеми ісламізації її не оминули, портове місто Мальме має свій «кольоровий» район – Розенгарт, де панує арабська, деякі жителі проживають 25-30 років, проте не знають шведської. Кожний п’ятий житель Мальме – арабського походження. Соціальна ситуація нічим не відрізняється від Франції, багато людей безробітні, а в квартали через високий рівень озброєння населення не заїжджає поліція, медики та рятувальні служби. Абсолютна більшість злочинів вчиняються емігрантами, у Розенгарті виникла повноцінна мафія мусульман, які ведуть кримінальні війни з данською мафією арабського походження. Така ситуація тим не менш не призвела до публічних заяв провалу мультикультуралізму, як це сталося в Німеччині, Франції та Британії. Швеція незважаючи на всю конфронтацію арабів, створила прецедент, яким можливо в майбутньому будуть послуговуватись всі мусульмани Європи. В передмісті Стокгольму – Боткірку, місцевій мечеті офіційно дозволили скликати до намазу мусульман о 5 ранку, хоч при сьогоднішніх технологіях такий метод є необов’язковим, і всі «правовірні» можуть сповіщатись хоча б за допомогою мобільного.
Власне ситуація що в Англії, що в Німеччині мало чим відрізняється від французьких проблем, ті ж самі стереотипи, й перевага у наданні роботи європейцям, та ж соціальна ситуація, а опитування німців показують що третина відчуває себе іноземцями у власній державі. Така ситуація притаманна всій Європі, проте для німців це найважчий удар, адже їхнє розуміння нації є суто етнічним, а не громадянським, як у більшості країн Заходу. Зважаючи на це, Ангела Мерхель, канцлер Німеччини першою заявила про крах мультикультуралізму, в жовтні 2010 року. В лютому 2011 року британський прем’єр Девід Камерон також публічно заявив про крах мультикультуралізму, й не виправдання такої політики. Трішки згодом до них приєднався Ніколля Саркозі – президент Французької Республіки.
Для британських островів цікавим є висвітлення проблем мультикультуралізму після гучних заяв європейських політиків, та теракту душевнохворого Андреаса Брейвіка в Норвегії. The Guardian – одна з найпопулярніших видань англійської преси, висвітлює цю проблему чітко й з редакторською послідовністю. Видання пов’язують з британською партією лейбористів, тому їхні аналітичні статті присвячені критиці прем’єра, та позиції прийняття вини саме англійського уряду, який не зумів налагодити чітку політику багато культурності, вчасно піти на поступки емігрантам, й поставити на перше місце права людини.
Інші видання, без чітких редакторських позицій, статті різняться за змістом та суттю, The Daily Telegraph – в частині своїх статей стає на сторону уряду, й висловлює точку зору неможливості проводити мультикультуралізм з такими різними культурами як ісламська та християнсько-британська. Мультикультуралізм також культивував замкненість общин, замість їх динамічного розвитку, а ідея про те що кожна община має розвиватись власним шляхом схожі на науковий расизм. Проте частина статей спрямована на послідовну критику прем’єра. Слід також зазначити що на державно-правовому рівні саме лейбористи впроваджували політику мультикультуралізму, а консерватори ніколи не були активними прихильника такого підходу. Як і у всьому євро регіоні мультикультуралізм фактично унеможливлює мирне співіснування з титульною історичною нацією. У 2011 році на вулиці вийшли тепер уже англійські емігранти, політика мультикультуралізму себе повністю вичерпала на Європейському континенті.
Якщо говорити про Україну, то відомо що наша держава – не є моноетнічною державою. Державний комітет статистики України, при переписі населення України 2001 року підтвердив твердження про поліетнічність нашої держави. Хоч титульна нація – українці мають абсолютну більшість – 77,8%, проте висновок якого дійшли працівники центру наступні – «Особливістю національного складу населення України є його багатонаціональність. За даними Всеукраїнського перепису населення, на території країни проживали представники понад 130 національностей і народностей». Більше того в АР Крим, росіяни мають більшість – приблизно 58%, в той час як українці – 24%, а на Сході України є низка областей де росіяни мають понад 20% – це Луганська (39%), Харківська (25%), Донецька (38), Запорізька (24%), Одеська (20%). З огляду на це постає питання влаштування комфортного життя нац. меншинам поряд з титульною націю. Специфіка Україна полягає і в її двомовності, де більшість населення вживає в побуті російську мову головно на Сході, Півдні, Центральному Сході, а також у великих містах майже всіх областей, окрім Західних, хоч і тут є винятки, адже на Буковині, в Чернівцях, російськомовна «меншість» складає близько 60%. Де факто в Укрїна мультикультурна держава, права на самовизначення і підтримку мають всі нац. меншини, закон про регіональні мови дозволяє використовувати російську поряд з українською на офіційному рівнях, що за сучасних умов тільки погіршує політичну стабільність і поглиблює кризу.
Мульткультуралізм виникає як реакція на модерний націоналізм квебекців. Як історичне право самовизначення франкофонів, як рівні права на традиції державності Канади, поряд з англофонами. Канада – є емігрантською державою, зрозуміло що за таких сприятливих умов, коли титульна нація не претендує на культурний монополізм, мультикультуралізм приживеться, й навіть процвітатиме. Проте для європейської традиції, цей процес є руйнівним, нації не повинні відчувати себе іноземцями у власній державі, на своїй власній історичній землі, для Європи мультикультуралізм – явище неприроднє, руйнівне, народ втрачає міць. Але спільні тенденції виникнення мультикультуралізму у Західних державах можна прослідкувати. Як і в Канаді, в Європі це явище виникає як метод ідентичності, проте тут емігрантів. Мусульмани не мають сприйняття європейських цінностей, толерантності та поваги до інших культур, що має титульна нація, яка їм в силу свого так званого процесу не втрати самобутності, дозволяє розвиватись, а ті в свою чергу щоб не інтегруватись осідають у відносно закритих системах суспільства. Але потрібно розуміти що в скрутну годину англієць надасть роботу англійцю, француз – французу, а араб – арабу, і це природньо. Логічно, що відмова меншості від інтеграції в титульну націю ослабила в першу чергу меншість, яка зберігаючи свої традиції наштовхнулась на природній шовінізм, який зберігається в мисленні будь-якого народу, в їхніх стереотипах та упередженнях, в запитаннях історичної справедливості, в запитаннях претензійності інших культур на власну територію, в сприйнятті іншородної культури як конкурента, і частково як експансію на власну. За таких умов мультикультуралізм не міг прижитися в Європі, і ніколи не приживеться, можливо це один з найбільших викликів майбутнього, який нам належить успішно подолати, тому що мультикультуралізм – це тест на культурну ідентичність перш за все титульної нації.
Джерела та література
1.http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/language
2.http://disser.com.ua/contents/28884.html
3.http://society.polbu.ru/mironov_philosophy/ch127_i.html
4.http://sd.org.ua/article/multykulturnist-prychyna-krahu-ideyi-yedynoyi-yevropy.html?id=20493
5.http://sd.org.ua/article/zadlya-myrnogo-rozvytku-treba-pozbutysya-dvomovnosti-polietnichnosti-i-multykulturalizmu?id=19104 http://sd.org.ua/article/yevrosoyuz-antyyevropa.html?id=11572 http://sd.org.ua/article/tretyna-nimciv-ziznalysya-shcho-pochuvayut-sebe-inozemcyamy-u-vlasniy-krayini.html?id=9591
6.http://sd.org.ua/article/za-nepravdyvu-informaciyu-migrantiv-pozbavlyatymut-gromadyanstva-frn.html?id=9573
7.http://sd.org.ua/article/francuzkyy-parlament-kazhe-ni-imigrantam.html?id=9413
8.http://sd.org.ua/article/shanovna-pani-v-takomu-vyglyadi-vy-nam-ne-potribni.html?id=9421
9.http://sd.org.ua/article/brehaty-pogano.html-0?id=9481
10.http://sd.org.ua/article/fifa-tolerantnist-i-patriotyzm-nesumisni.html?id=8230
11.http://www.antropotok.archipelag.ru/text/a263.htm
12.http://medias.lemonde.fr/medias/pdf_obj/sondage030416.pdf
13.http://rus.ruvr.ru/2012_11_09/K-2030-godu-dolja-musulman-v-naselenii-Belgii-mozhet-uvelichitsja-do-10/
14.http://rus.ruvr.ru/2013_02_01/Vo-Francii-bila-osobaja-ideja-multikulturalizma/
15.http://rus.ruvr.ru/2011/02/11/43875946/
16.http://rus.ruvr.ru/2012_11_11/Belgija-novoe-islamskoe-gosudarstvo/
17.http://rus.ruvr.ru/2012_11_09/K-2030-godu-dolja-musulman-v-naselenii-Belgii-mozhet-uvelichitsja-do-10/
18.http://rus.ruvr.ru/2012_10_31/Kogda-Belgija-nachnet-zhit-po-zakonam-shariata/
19.http://rus.ruvr.ru/2012_10_25/V-SHvecii-razreshili-krichat-mujedzinam/
20.http://lenta.ru/news/2011/12/13/four/
21.http://www.youtube.com/watch?v=sli7k7btigY
22. БЩЙКО З.О. ПОЗИЦІЯ ЛЕЙБОРИСТІВ ТА КОНСЕРВАТОРІВ ЩОДО ПИТАННЯ МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ У ВІДОБРАЖЕННІ БРИТАНСЬКИХ ЗМІ
23. Ляпіна Л.А., Алєксєєва Ю.О. МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН: ТЕОРЕТИЧНИЙ І ПРАКТИЧНИЙ ВИМІРИ
24. Л.В. Разумова. Политика мультикультурализма и современные этнокультурные и языковые
25. Світлана Дрожжина . Мультикультуралізм: теоретичні і практичні аспекти
26. Тищенко Юлія Анатоліївна. Проблеми становлення та реалізації політики мультикультуралізму: досвід Канади