Амністія і помилування
Амністія є видом повного або часткового звільнення осіб, засуджених за вчинення злочинів, від відбуття пока' рання. Оголошення амністії належить до повноважень Вер' ховної Ради України і встановлюється виключно законом, в якому зазначаються категорії осіб, котрі підлягають амністії. Амністія може передбачати: скорочення строків покарання або заміну призначених судом покарань іншими, м'якшими; зняття судимості; припинення кримінального переслідування; закриття кримінальних справ на будь-якій стадії кримінального процесу. З гуманних міркувань амністія може передбачати звільнення жінок, які мають маленьких дітей, хворих, неповнолітніх. Амністія не звільняє від матеріальної відповідальності, і поширюється на ті злочини, які були вчинені до видання закону про амністію.
Відповідно до Закону України "Про застосування амністії в Україні" від 1 жовтня 1996 р. амністію не може бути застосовано до особливо небезпечних рецидивістів; осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на позбавлення волі; осіб, які мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів; осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство за обтяжуючих обставин.
Помилування за своїм змістом наближається до амністії. Однак акти про помилування завжди мають індивідуальний характер і застосовуються лише персонально до окремих осіб. Актом помилування може бути здійснено заміну засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років.
Помилування здійснюється, як правило, на прохання засудженого, його рідних, захисника, громадських організацій тощо. Питання про помилування відносно іноземних громадян може бути поставлене також урядами їхніх країн і міжнародними організаціями. Помилування може бути застосоване до будь-якої особи, але насамперед до тих, хто щиро розкаявся і довів це своєю поведінкою. Згідно з Конституцією України помилування здійснює Президент України. Адміністративне право належить до фундаментальних галузей права і є важливою ланкою в системі національного права України. Воно, обслуговуючи публічні інтереси, серед юридичних пріоритетів охороняє права і свободи людини і громадянина. У Конституції України 1996 р. реалізовано концепцію абсолютних і невідчужуваних прав людини. Саме вони, а не інтереси окремих органів державної влади, повинні визначати зміст і застосування законів, діяльності законодавчої та виконавчої влади. Адміністративне право виходить з того, що апарат державної влади повинен служити інтересам закону, виконувати і забезпечувати його виконання.Адміністративне право можна визначити як систему норм, покликаних регулювати в інтересах особи і суспільства відносини, що виникають у процесі функціонування публічної влади (органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування), а також у внутрішньо-організаційній діяльності інших органів (регулювання функції адміністрування ).Перш ніж дати характеристику цих відносин, варто зауважити, що в сучасних умовах розвитку держави і права докорінно змінюється ідеологія адміністративного права, його роль та призначення. 3 управлінського права воно трансформується в право, яке охороняє і захищає права, свободи та законні інтереси людини і громадянина.До предмета адміністративного права можна віднести:— відносини, пов'язані з організацією органів державної виконавчої влади (структури адміністративного апарату), Норми, які встановлюють і регулюють ці відносини, прийнято називати структурними;— відносини, які виникають під час реалізації органами виконавчої влади закріпленої за ними компетенції з використанням при цьому державно-владних повноважень. Ця компетенція проявляється в державному управлінні та взаємодії органів державної виконавчої влади й місцевого само врядування з громадянами, державними і недержавними організаціями. Відповідні адміністративно-правові норми встановлюють права та обов'язки суб'єктів цих правовідносин (матеріальні норми); ці відносини можна назвати державним адмініструванням;— відносини, які виникають як усередині органів виконавчої влади та їх структурних підрозділів, так і поза системою цих органів (наприклад, у прокуратурі, в суді). їх ще називають внутрішнім адмініструванням;— управлінські відносини, що складаються на рівні органів місцевого самоврядування при виконанні ними делегованих повноважень, що виражають публічні інтереси;— відносини, пов'язані з оскарженням до адміністративного суду неправомірних актів (дій, бездіяльності) органів виконавчої влади та їх посадових осіб (адміністративна юстиція);— відносини, що виникають при вчиненні особою адміністративного правопорушення і розгляді цієї категорії справ (деліктні правовідносини).Отже, предметом адміністративного правового регулювання є суспільні відносини, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління.Адміністративне право визначає основні принципи державного управління (виконавчо-розпорядчої діяльності) — способи забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні, врегульовує порядок управління в сфері економіки, соціально-культурній та адміністративно-політичній сферах.Цілі адміністративного права безпосередньо пов'язані з цілями держави й обумовлюються завданнями відповідного стану розвитку соціально-організованого суспільства.Адміністративне право забезпечує:— оптимальні рамки правових стандартів, усередині яких повинно здійснюватись управління державою і суспільством;— оптимальний рівень управління суспільством з використанням адміністративних інститутів державної влади.Оптимальне управління означає, що будь-який орган управління використовує свої повноваження для досягнення цілей, визначених законом. Державна адміністрація не має жодних повноважень, ані влади поза законом. Оптимальне управління забезпечує справедливі умови реалізації прав особи в управлінні суспільством. Адміністративне право у зв'язку з цим має за мету служити кожному окремому індивіду і суспільству в цілому, захищати права людини і громадянина, інтереси кожного індивіда.Джерела адміністративного права. Під цим терміном розуміють офіційно визнані державою правові форми вираження і закріплення адміністративно-правових норм. Юридичні норми потребують зовнішньої форми вираження та повинні бути оформлені так, аби з ними могли ознайомитися люди, яким вони адресовані.Знання джерел для теорії адміністративного права, а також для практики його застосування, має надзвичайно важливе значення, оскільки, порівняно з іншими галузями права (цивільним" трудовим, кримінальним), адміністративне право не має окремої кодифікації. Джерела становлять систему численних правових приписів, які видаються органами законодавчої, виконавчої влади та виконавчими органами місцевого самоврядування.У системі джерел права можна виділити певні групи джерел. Беручи до уваги становище органу, який видає нормативно-правовий акт, можна виділити такі види джерел:1. Конституція України — має для адміністративного права установчий характер, оскільки містить низку приписів, які є вихідними для цієї галузі права. Так, вони визначають статус Президента, структуру Уряду, закріплюють систему органів державної виконавчої влади тощо.2. Закони — є найсуттєвішим джерелом адміністративного права в міру того, наскільки вони містять норми, що стосуються цієї галузі, закріплюють механізм реалізації державної виконавчої влади, інших органів держави. До таких законів можна віднести Закони України "Про державну службу" (1993 р.), "Про міліцію", "Про звернення громадян" (1996 р.), "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" (2006 р.) тощо. Окремо серед джерел, які мають силу закону, можна виділити кодекси: Кодекс про адміністративні правопорушення, Митний кодекс.3. Укази І нормативні розпорядження Президента України, наприклад: Указ Президента від 19 грудня 2005 р. "Про систему центральних органів виконавчої влади", "Про склад Кабінету Міністрів", "Про Зміни у структурі центральних органів виконавчої влади".4. Постанови і нормативні розпорядження Кабінету Міністрів України, рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Наприклад: Постанова Кабінету Міністрів від 15 лютого 2002 р., якою затверджено положення "Порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посол державних службовців".5. Міжнародні договори і угоди та виконавчі приписи до них.6. Акти центральних органів виконавчої влади України та Автономної Республіки Крим: міністерств, державних комітетів. Головних управлінь.7. Акти місцевих державних адміністрацій.8. Рішення рад та виконавчих органів місцевого самоврядування. | Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх
Відповідальність неповнолітніх, тобто осіб, які не досягли 18-річного віку, передбачена кримінальним, адміністративним та іншим законодавством. Кримінальній відповідальності підлягають особи, які до вчинення злочину досягли віку 16 років. Це так званий загальний вік кримінальної відповідальності.
Закон також передбачає і знижений вік кримінальної відповідальності. Йдеться про осіб віком від 14 до 16 років. Вони підлягають кримінальній відповідальності за такі види злочинів, як: убивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, зґвалтування, хуліганство та інші.

Зниження віку кримінальної відповідальності законодавець обумовив перш за все тим, що особа уже в 14-річному віці усвідомлює суспільну небезпеку і протиправність багатьох тяжких злочинів.
Діти віком від 11 до 14 років не можуть бути суб’єктами злочину, оскільки не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Проте ч. 2 ст. 97 Кримінального кодексу визначає, що до цих осіб можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру з дотриманням умов, передбачених особливою частиною КК.
Згідно зі ст. 105 КК неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого каяття і подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. У цьому випадку суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру: * застереження; * обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; * передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; * покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків; * направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на термін, що не перевищує трьох років.
До неповнолітніх застосовують лише такі основні види покарань: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний термін.
Отже, відносно неповнолітніх не можуть застосовувати: конфіскацію майна, обмеження волі, довічне позбавлення волі.