Освіта в ранньому середньовіччі Освіта в часи раннього середньовіччя тісно зв'язана з церквою. Знання були потрібні діячам церкви, простим людям для засвоєння християнства, для боротьби з єресями. На початку 7 ст. у Британії та Ірландії при монастирях з'явились перші школи. Саме в монастирях збереглись античні рукописи, які служили навчальними посібниками. Зміст освіти випливав з творів Августина Блаженного, чия освітня програма передбачала, крім релігійних, і світські знання, необхідні християнському полемісту і проповіднику – знання мов, історії, діалектики, риторики, математики, філософії послідовників Платона, які найбільш повно виражали ідеали християнства. Почали у значній кількості відкриватись як монастирські внутрішні школи, де готувались майбутні монахи, так і кафедральні відкриті школи, де готували священиків і чиновників. Особлива увага зверталась на виховання моральних якостей, якого досягали настановами, постами, відмовою від пристрасті до багатства, читанням релігійних творів. В елементарних школах вчились близько 5 років і засвоювали читання, письмо, лічбу і співи. Середній рівень передбачав “трівіум” – латинська граматика, риторика, діалектика. Підвищений курс передбачав “квадріум” – арифметику, геометрію, астрономію, теорію музики. Основною книгою у навчанні був Псалтир. Навчання починали з механічного заучування на латині молитов і 150 псалмів, а потім вивчали латинську азбуку, читання і письмо. Пізніше були написані спеціальні посібники: граматика, латинський розмовник, словники, хрестоматії, а підручники логіки, арифметики, музики, складені Боецієм ( 480 – 524 ) служили до 13 ст. Найбільший розвиток освіти припадає на правління франкського короля Карла Великого на початку 9 ст. Бурхливо розвиваються монастирі і монастирські школи, оскільки монахи мали багато часу проводити за читанням. Вивчаються твори римської класичної літератури, при дворі короля освічені люди об'єднуються в Академію ( Карл Великий вважав свою державу спадкоємицею Риму, звідси інтерес до римської культури ). Освіту намагались здобути і люди низького суспільного становища, бо вона відкривала шлях до державної чи церковної кар'єри. Загалом освіта в часи раннього середньовіччя визначалась такими обставинами: римська антична спадщина ще не стала чимось далеким, християнство ще не встигло створити власну філософську базу і користувалось творами філософів античності, язичників ще було дуже багато і їх навертали у християнство не лише силою, а й проповідями, церква ще не набрала великої сили і боролась з єресями не вогнем інквізиції, а словом. Тобто церкві було потрібно багато освічених людей.

Освіта в розвиненому середньовіччі

Становище змінилось в часи розвинутого середньовіччя. Держави переживали період роздробленості і мало приділяли уваги поширенню знань. Церква утвердилась як значна сила і могла боротись з єресями не проповідями, а силою. Нечисленних язичників на окраїнах Європи також навертали у християнство силою зброї. В цих умовах високоосвічені люди були непотрібні, антична культура розглядалась як загроза християнству. На перший план виходить засвоєння певної суми формальних знань, володіння якими дозволяє зайняти відповідну посаду. Ідеологом нової орієнтації освіти виступив філософ і теолог Фома Аквінський (1225/26 – 1274). У трактаті “Сума теології” він дав нову інтерпретацію церковним традиціям, спираючись на етику, психологію, логіку Аристотеля, відпрацьовуючи віровчення у формі наукового знання, підкоряючи знання вірі. Панівне положення займає нова релігійна філософія – схоластика ( лат. Scholasticus – шкільний, вчений ), орієнтована на формальну логіку Аристотеля і абстрактне богослов'я. Твори самого Фоми Аквінського стали основними джерелами вивчення богослов'я у школах підвищеного типу – колегіях і університетах. У школах граматика і риторика поступились місцем формальній логіці і новій латині (назви часто лишались незмінними). Елементарна школа залишилась без змін. Майже в кожному монастирі засновувались школи середнього ступеня, а в багатьох вищого. В школах середнього та вищого ступенів вчились 6 – 8 років, тобто повний курс школи становив 13 років. Перші 2 роки вивчали філософію, 2 наступні – богослов'я, церковну історію і право, два останніх – поглиблено вивчали богослов'я. Випускники шкіл тримали екзамен на ступінь бакалавра, потім могли стати магістрами. У 12 – 13 ст. почався інтенсивний розвиток університетів – корпорацій вчителів і учнів, що відображало зацікавленість суспільства у розвитку освіти. Університети виробили тип високоосвіченого вченого, який не лише поглинає знання для самовдосконалення (ідеал античності), але і поповнює їх заради всього людства. Університет, як правило, складався з 4 факультетів – молодшого, артистичного, де вивчали сім вільних мистецтв, і 3 старших – юридичного, медичного, богословського. Центри освіти і культури поступово зміщувались з монастирів у міста. Для торгово-ремісничого населення почали відкриватись міські школи – магістратські, цехові, гільдійські. Вони давали уміння читати, писати латинською і рідною мовами, рахувати. Вперше з'явились в Італії, де було найбільше освічених вчителів. Виникла така форма навчання, як учнівство. Майстер з числа купців чи ремісників за певну плату вчив одного-двох учнів. Повний курс учнівства тривав від 2 до 6 і більше років, але давав змогу учню працювати підмайстром, доки він не заробить на відкриття власної справи. Почалось виділення педагогіки і методики в окрему галузь знань, з'явились перші педагогічні трактати. Гуго сен-Вікторський (бл. 1096 – 1141) склав трактат “Дидаскалікон”, в якому представив класифікацію наук, що вивчаються в школах, і методику їх вивчення. Найкращим методом навчання вважався пошук найкоротшого шляху досягнення знань. Відомий французький вчений Пьєр Абеляр (1079 – 1142) запропонував цікавий метод навчання “так-ні”, що полягає у співставленні суперечливих поглядів, дискусіях, коментарях. Виникла рицарська система виховання. Хлопчик 10-12 років переходив до двору сеньйора, де жив у сім'ї, виконував роль пажа, прислугував своїм благодійникам, і водночас навчався хорошим манерам, грі на музичних інструментах, пісням, танцям, складанню віршів, їздити верхи, володінню зброєю. Домашній священик наставляв на “шлях істинний” і навчав грамоті. У 14-16 років юнак ставав зброєносцем, а у 18 посвячувався у рицарі. Ідеал рицарського виховання, що передбачав різноманітні уміння і навички, широту культури, високі моральні якості, став зразком для епохи Відродження, оскільки в ньому простежувалась ідея всебічного розвитку особистості. Вінцент з Бове (1190 – 1264) написав трактат “Про навчання дітей благородних” – одну з перших енциклопедій з виховання, де розглянуті різні аспекти навчання і виховання як хлопців, так і дівчат. Дівчата із знатних сімей виховувались вдома або у монастирях. У програму навчання входило засвоєння грамоти, вивчення мов, музика, читання релігійних книг, рукоділля. У менш знатних сім'ях дівчата одержували домашню освіту або відвідували спеціальні жіночі міські школи. Серйозним позитивним моментом, привнесений християнством в освіту, був погляд на трудове виховання як на засіб розвитку в загальній системі виховання особистості ( в античності праця вважалась негідною вільної людини ). У 13 столітті почалась поступова переорієнтація Європи на буржуазний шлях розвитку. Схоластична система освіти стала занепадати, тому що не відповідала потребам життя. Зміст освіти у школах ставав все більш обмеженим, поширювалось зазубрювання матеріалу і тілесні покарання учнів. Міські школи все більше обмежувались елементарною освітою на протязі 2 – 3 років. Свої освітні традиції зберегли лише університети і колегії, що виникли на їх базі ( колегії були своєрідною проміжною ланкою між середньою і вищою освітою, поєднували також гуртожиток зі школою).

Епоха Відродження

Визнана цінність людини як особистості, яку варто вивчати. Розвиток буржуазного суспільства вимагав виховання активної особистості, здатної перетворювати світ. В пошуках ідей культурного розвитку звернулись до ідей античності, на базі яких можна створити новий світогляд. Античний ідеал всебічно розвиненої особистості було наповнено новим змістом, що послужило розвитку наукового знання про природу людини і в результаті справило вплив на світову науку і культуру. Початком Відродження вважають 1453 рік, коли захоплення турками Константинополя спричинило масову втечу вчених з рукописами античної літератури. Втікали переважно до Італії, тому Відродження почалось там. В Італії розглядали формування громадянина як головний компонент всебічно розвиненої особистості. Основою виховання стали вважати сім'ю, велику увагу приділяли вихованню жінок. У фізичне виховання включали не лише гімнастику і військову підготовку, а і загартування, гігієну відпочинку разом з естетичними компонентами. ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА ЧАСІВ ВІДРОДЖЕННЯ. Вітторіно да Фельтре (1378 – 1446) заснував у м. Мантуя “Школу радості”, де крім дітей герцога Мантуї навчалось біля 70 дітей, як хлопців, так і дівчат. У дітей прагнули закласти фундамент загальної культури, щоб потім учні могли самостійно засвоїти спеціальні предмети, давали навички самоосвіти. Вивчали класичні мови і літературу, сім вільних мистецтв. Естетичне виховання передбачало оформлення учнями інтер'єру школи. Фізичний розвиток передбачав прогулянки, спортивні ігри, танці, верхову їзду, тобто елементи рицарського виховання. Побут у відповідності з традиціями християнства був проникнутий духом аскетизму, щоб укріпити учнів у доброчинності. Гуаріно Гуаріні (1374 – 1460) заклав приватну школу у Феррарі. Ставив задачу підготувати учнів до майбутньої професійної діяльності. У школі вивчались класичні мови і предмети природничого циклу. При навчанні кожного учня робився акцент на тих предметах, які будуть потрібні у професійній діяльності. Через 20 років після заснування школа одержала статус університету. Обидві названі школи послужили прототипами для класичних гімназій. Англієць Томас Мор (1478 – 1535), описуючи утопічне суспільство, вказав на обов'язкову участь всіх громадян у продуктивній праці і поєднанні її з загальною освітою. Реміснича праця має бути спеціалізованою, щоб молодь з дитинства готувалась до обраної професії. З кінця 15 ст. змінилась політична ситуація. Закріпились абсолютні монархії, замість громадської активності люди почали створювати культ знань. Філологічний напрям в освіті, коли вивчали граматику, синтаксис, стилістику, поступово здавав лідируючі позиції. Нідерландський філософ Еразм Роттердамський (1469 – 1536) багато критикував схоластичну школу середньовіччя, і через свою популярність сприяв змінам в освіті. Еразм всі світові проблеми пов'язував з вихованням. Проголосив працю критерієм моралі. До 7 років дитина росте в сім'ї, а потім незалежно від статі готова до систематичного навчання. Не визнавав особливостей виховання дівчат, вважаючи що це лише розвиває їх негативні якості – капризи, любов до інтриг... Вища мета у формуванні дитини проголосив виховання морального обов'язку і релігійної слухняності. Основні педагогічні праці: “Про те, як швидко і достойно навчати дітей доброчесності і наукам” (1529), “Про метод навчання” (1511). Був особливо популярний в Англії. У Франції Гійом Бюде (1468 – 1540) і Пьєр Рамус (1515 – 1572) висунули ідею і розробили програми реальної освіти для коледжів нового типу. В програму входило вивчення мов і літератури, а також дисциплін, пов'язаних з економікою і політикою країни. Філософ Мішель Монтень (1533 – 1592) у творі “Досліди” обґрунтував концепцію людини нового часу – глибоко освіченої, критично мислячої, основу знань якої складають не готові істини, а знання, одержані шляхом експерименту. Гуманісти багато зусиль витратили на розробку енциклопедичної програми навчання, яка б розвивала особистість і задовольняла інтереси економічного розвитку країни. Франсуа Рабле (1494 – 1553) у романі “Гаргантюа і Пантагрюель” спробував представити таку програму, однак реалізувати її на практиці не вдалось нікому. Німець Рудольф Агрікола (1444 – 1485) обґрунтував програму гуманітарної освіти з трьох ступенів: елементарного, граматичного, логічного. Ця програма пізніше послужила фундаментом, на якому педагоги часів Реформації будували кращі гуманістичні заклади, зокрема для Страсбурзької гімназії Ф. Меланхтона. Німець Якоб Вімфелінг (1450 – 1528), ректор Гейдельберзького університету (на той час центру німецької культури), приймав активну участь в організації шкіл нового зразка. Перший з німців написав трактат про виховання молоді, в якому обґрунтував введення у програму навчання історії свого народу, а згодом написав перший підручник історії під назвою “Начерк діянь германських” (1505). Іспанець Хуан Луїс Вівес (1492 – 1540) – філософ, психолог, педагог, викладач багатьох університетів, вершина педагогічної думки епохи гуманізму. Вважав, що навчання неможливе без розуміння закономірностей процесу пізнання, виховання неможливе без врахування психофізичних закономірностей розвитку дитини. Досліджував механізм роботи пам'яті, на основі цього зробив висновки щодо організації процесу навчання. Обґрунтував принцип природовідповідності у розвитку дітей, пізніше детально розроблений Коменським. Його програма шкіл для бідних була набагато краща за проект Джона Локка. Особливо популярний в Англії. Вже на початку 15 ст. стали проявлятись протиріччя між ідеалом і реальними можливостями його досягнення. На зміну соціально-активній, духовній, моральній творчій особистості прийшов буржуа, ділова людина, для якого ідеали Відродження були непотрібні. Вже Вівес і Монтень розуміли це.

Реформація і контрреформація

16 ст. було не лише кінцем середньовіччя і Відродження, а і періодом боротьби католицизму з реформацією. Діячі Реформації теж перебудовували освіту, але не в дусі гармонії людини, а в дусі осмислення Біблії без посередництва церкви і священнослужителів. Реформація почалась 31 жовтня 1517 р. виступом Лютера. До 1555 р. між протестантами і католиками точилась збройна боротьба, головним чином на території Німеччини. В результаті у північних і східних князівствах Німеччини, у Данії, Швеції протестантизм став пануючою релігією, а у Польщі, Швейцарії, Нідерландах, Франції теж з'явилось чимало прибічників. У відповідь Рим різко посилив діяльність інквізиції, почали забороняти випуск книжок. Основні ідеологи Реформації: німець Мартін Лютер (1483 – 1546), француз Жан Кальвін (1509 – 1564), швейцарець Ульріх Цвінглі (1484 – 1531). З метою поширення релігійного вчення діячі Реформації проголосили обов'язкову початкову освіту для дітей всіх станів і розгорнули широку мережу шкіл. Навчання велось рідною мовою. Рівень знань учнів був низьким, оскільки основний час у навчанні відводився на релігійне виховання, учнів навчали читати і розуміти Біблію. Початкова школа потрапила у пряму залежність від церкви. Ідеї для організації шкільної справи брались з практики навчання і виховання “братських общин”. Общини формально були світськими організаціями, їх члени мали спільне майно, харчування і роботу, проповідували ідеали християнського комунізму. Дітей вчили колективно працювати і поважати фізичну працю. Великій общині “Браття спільного життя” у 15 ст. належав ряд шкіл у Льєжі (Франція), Зволі і Девентері (Нідерланди), які славились у всій Європі. В них вчились Еразм Роттердамський, Рудольф Агрікола та ін. В подібній общині жив і навчався Я. А. Коменський. Програма була по типу латинських тривіальних шкіл – викладалась граматика, риторика, діалектика (трівіум). Школи відзначались кваліфікованим складом вчителів, продуманістю методів навчання. Мала кількість викладачів навчала кілька сотень учнів завдяки тренувальним заняттям у малих групах, де кращі учні навчали інших (пізніше використано в Белл-Ланкастерській системі ). Перед середньою школою стояла задача – підготувати кадри інтелігенції і кваліфікованих чиновників, ладних служити інтересам протестантської Німеччини. Було розроблено раціональний зміст освіти і виховання, передбачено зв'язок між середньою школою, яка дає загальний розвиток, і вищою, яка дає професійну підготовку. Філіп Меланхтон (1497 – 1560) у 1528 році видав навчальний план для середньої школи, що передбачав поділ дітей на класи, вивчення латинської замість рідної мови, вивчення граматики, римської поезії і класичної прози, співів, обов'язкове знання закону Божого. Іоганн Штурм (1507 – 1587) у 1538 році у Страсбурзі заснував на базі латинської середньої школи гімназію, яка пізніше стала еталоном європейської школи. Система навчання і виховання використовувала багато досягнень гуманістичної педагогіки і базувалась на 3 принципах: благочестя, красномовство, знання. В Англії для найбіднішого населення на церковні гроші і пожертвування в містах і селах були засновані публічні школи (паблік скулз), однак з часом вони перетворились в елітарні навчальні заклади. Протестантська школа здійснила ряд нововведень у формах організації, методах навчання, добре розроблених навчальних програмах, але не змогла подолати своєї обмеженості внаслідок домінування релігійно-політичної спрямованості навчання і виховання. Незважаючи на окремі досягнення і зразкові школи, в цілому рівень знань учнів був низьким. Навіть Еразм Роттердамський писав, що лютеранство несе загибель науки і цивілізації. З 50-х років 16 ст. почалась Контрреформація – католицька церква і новостворений орден єзуїтів почали наступ на протестантську педагогіку і світську гуманістичну культуру і розгорнули широку просвітницьку діяльність. Почали створюватись безплатні загальнодоступні початкові школи. Орден єзуїтів створив широку мережу середніх і вищих шкіл, які існували тривалий час. Для приваблення учнів і зацікавленості їх в навчанні були розроблені такі методи, як змагання між учнями всередині класів і між класами, конкурси, театралізовані вистави, шкільне самоуправління, тощо, які застосовуються й зараз. Це поєднувалось з системою стеження за учнями, використанням людських пристрастей, авторитаризмом і формалізмом, в учнів розвивалась фанатична відданість римсько-католицькій церкві. Рівень знань у єзуїтських школах на перших порах був дуже високим, що приваблювало до них учнів, але з часом вони скотились в бік формалізму і релігійного фанатизму, перестали сприймати наукові досягнення і поступово ( в 17 – 18 ст. ) стали занепадати.

Висока культура домашнього виховання - характерна риса візантійського життя. Якщо в простонародних сім’ях традиційним було трудове і початкове християнське виховання, передача від батька до сина знань певного ремесла, а від матері дочці - навичок домогосподарства, то в багатих і знатних сім’ях не тільки хлопчики, але й дівчатка оволодівали грамотою й отримували достатню “книжну” освіту. Характерні такі повчання дітям: “Читай багато і пізнаєш багато. Якщо не розумієш, не втрачай надію. Не один раз прочитавши книгу, отримаєш знання від Бога і зрозумієш її. Чого не знаєш, спитай у знаючих і не гордись. Дуже важливо вивчати й розуміти природу речей і поводитись певним чином”.
У Візантії не було соціальних обмежень на отримання освіти і навчальні заклади могли відвідувати всі, хто хотів і мав можливість навчатися, хоча навчання було платним, за винятком монастирських і придворних шкіл.
На першому ступені навчання - в школах грамоти - діти, починаючи з 5-7-річного віку, впродовж 2-3 років отримували елементарну освіту, яку називали “пропедіа”. Візантійська школа грамоти - християнізоване продовження елліністичної елементарної школи. Відбулися деякі зміни в засобах навчання: сувої були замінені зошитами; пергамент і папірус з XI ст. витісняється папером, штиль змінився пташиним або очеретяним пером. Однак у методиці навчання грамоти збереглася практика попередньої епохи.
Учні навчалися за буквоскладальним методом з обов’язковою вимовою написаного вголос, “хором”. Спочатку школярі запам’ятовували букви, потім різноманітні склади і лише після цього читали слова й речення. Панувала методика вивчення напам’ять. Це виправдовувалось тим, що мова школи і книги відрізнялася від розмовної грецької мови. В основу шкільного навчання були покладені традиційні навчальні тексти античних шкіл (Гомер, байки тощо), доповнені Псалтирем і життям християнських святих. У навчанні рахунку змін практично не було. Рахували на пальцях, камінчиках, лічильній дошці - абак (рахівниця). Результати обчислень записувалися буквами грецького алфавіту. У змісті початкової освіти була відсутня фізична підготовка дітей, практикувався церковний спів.
Елементарні школи для більшості були єдиним ступенем організованого навчання. Були й такі початкові школи, де навчалися лише за біблійними книгами і творами християнських письменників. Дітей у ці школи віддавали релігійні батьки.
Підвищену освіту візантійці отримували в приватних, церковних і державних граматичних школах. Для позначення середньої освіти з’явився термін “педіа”, або “енкикліос педіа" - всебічне виховання. Майже всі діти світської і церковної еліти проходили цей ступінь навчання. Мета навчання - формування загальної культури і красномовства, розвиток мислення у дітей. У Візантії панувала думка: що кожен освічений “ромей”, як самі себе називали візантійці, повинен оволодіти “еллінською наукою”, яка відкривала шлях до вищого ступеню філософії - богослов’я. Більше уваги приділялось граматиці, риториці, діалектиці, поетиці. “Математичну четверицю” - арифметику, геометрію, музику, астрономію - у Візантії вивчали не всі. Найважливішим засобом навчання вважалось змагання школярів один з одним, особливо в тлумаченні текстів і риториці.
Методика навчання в середніх школах була традиційною: вчитель читав, подавав зразок тлумачення, задавав питання учням, відповідав на їх питання, організовував дискусію. Перед ним ставилась мета навчити школярів активно володіти мовою, розвинути вміння переказувати, цитувати напам’ять, складати описи, імпровізувати. Учні складали коментарі, промови, екфрази (описи пам’яток мистецтва), скеди (імпровізації на вільну тему) тощо. Оволодіння мистецтвом тлумачення вимагало від учнів широких знань, у тому числі з античної й біблійної історії, географії, міфології і тощо. Учні мусили добре знати зміст “Іліади” Гомера, творів Есхіла, Софокла, Евріпіда, Арістофана, уривки з Гесіода, Піндара, Феокріта, а також Біблії, вірші Г.Богослова, праці І.Дамаскіна, гімни Сімеона Нового Богослова та інші. Навчальний день у школі починався з молитви. Вчитель з допомогою старшого учня (“протосхол”) в кінці навчального тижня перевіряв знання учнів. Невстигаючих і недисциплінованих карали лозиною.
Наявність вищого ступеня освіти - характерна риса візантійської цивілізації. У цьому відношенні Візантія була прямою наступницею вищих шкіл греко-римського світу. У V ст. продовжували діяти вищі школи в Афінах, Олександрії, Антіохії, Бейруті, Дамаску. У Константинополі вища школа була організована за часів імператора Феодосія II в 425 р. і отримала назву “Аудиторіум” (у перекладі з латинської - слухати). Одним із її завдань було освоєння античного спадку. У ній стажувалися і професори Паризького університету і вчені мужі Багдаду. У IX ст. школу очолив один з видатних педагогів-мислителів того часу Лев Математик. Рівень навчання в школі був досить високий. Учнями її були два слов’янські першовчителі Кирило і Мефодій, які організували в слов’янському світі школу “вчення книжного”.
Сама назва свідчить про основний метод викладання - лекції і коментарі викладачів, яких називали “консулами філософії” і які були державними службовцями високого рангу, утворюючи особливу замкнену корпорацію і навіть маючи корпоративний одяг. Навчання в константинопольській вищій школі здійснювалося грецькою і латинською мовами. З VII-VIII ст. освітньою мовою усіх рівнів стала класична грецька мова. До XIV ст. ні латинська, ні нові іноземні мови не вивчались, оскільки в той час шкільна культура Візантії не мала собі рівних у світі. З її занепадом і посиленням у XV ст. впливу західноєвропейської культури вивчення іноземних мов стало обов’язковим. З середини IX ст. константинопольська школа отримала назву Магнавра, за назвою однієї з замкових палат (Золота палата) імператорського палацу. Свого розквіту вона досягла в ХІ-ХІІ ст. Варто відзначити, що, якщо в Західній Європі того часу університети створювались як вільні корпорації професорів і студентів, як заклади самоврядування, то в Константинополі вища школа була під опікою імператорської влади. Костянтин IX Мономах регламентував усю діяльність Магнаврської школи, вищої юридичної школи, вищих медичної і філософської шкіл і навіть патріаршої школи. Це обмежувало ініціативу і творчість викладацького складу.
Університети в Західній Європі міцніли в боротьбі з церковною владою. У Візантії необхідності в такій боротьбі не було, оскільки не було й монополії церкви на освіту.
У період розквіту константинопольської вищої школи в ній вивчали платонівську і неоплатонівську філософію, метафізику, як метод дослідження природи, філософію, богослов’я, медицину та музику, коментували і критикували тексти грецьких авторів, церковних діячів. Ідеалом були такі протовізантійські ерудити і ритори-богослови, як Василь Кесарійський та Іоан Златоуст. Основною формою навчання був диспут. У процесі диспутів аналізувалися проблеми етики, політики, історії, юриспруденції. Ідеал випускника вищої школи - енциклопедично освічений державний або церковний діяч.
Окрім вищих шкіл, у Візантії існували гуртки-салони, своєрідні домашні академії, які об’єднували ерудитів, що групувалися навколо мецената-філософа. Ця традиція прийшла від греко-римського світу, філософських шкіл давності. Такими зразковими інтелектуальними гуртками були гуртки: патріарха Фотія (IX ст.), Михайла Пселла (XI ст.), дочки імператора Олексія І Ганни Комніної (1082- 1153), гурток, що виник при Дворі імператора Андроніка II Палеолога (XIV ст.), який називали “школою всіляких доброчинностей”, “гімназією ерудиції”. Не без впливу Візантії подібні центри освіти в XV ст. з’являються в Італії, отримавши назву академія. Вищу богословську освіту отримували в монастирях. Роль монастирів у справі освіти у Візантії зберігалась тривалий час і досягла апогею в XV ст., коли в Європі монастирські школи занепали.
Монастирські форми освіти існували до кінця греко-римської цивілізації, коли в східних провінціях Римської імперії почали створюватися християнські училища, які нагадували єврейські раввинські ніколи. Типова богословська школа VI ст. - це і школа, і гуртожиток, і чітка релігійно-педагогічна община. Учні й викладачі жили в одному шкільному будинку, складаючи “братство”. Це ще не монастир, але за формою нагадує пізніші монастирські училища. Головний предмет вивчення - Священне писання, яке, починаючи з книги Буття, вивчали протягом З років. Навіть навчання грамоті здійснювалось на цій основі. Так, відомий підручник VI ст. “Епімерсіми" подавав грецьку граматику з матеріалу Псалтиря. Методика навчання зводилась до наступного: текст Священного писання учні читали разом з учителем, потім переписували й аналізували. Керівник такої школи називався “тлумачником”.