Міністерство освіти та науки України Національний технічний університет України „Київський політехнічний інститут” Факультет соціології та права

Курсова робота з курсу державної служби на тему: „Державна служба як сфера управління”

Перевірила: Виконала: Трофименко І.В. студентка ІV курсу групи АМ-73 Коваль Анастасія Олександрівна

Київ - 2011 Зміст Вступ.............................................................................................................3 Розділ 1 Державна служба як основна структура, що забезпечує ефективне управління в державі 1.1 Державна служба як сфера реалізації управлінських функцій державними органами та державними службовцями………………………….6 1.2 Державна служба як система органів управління…………………..13 Розділ 2 Законодавче закріплення управлінських функцій державної служби 2.1 Законодавче закріплення функцій управління за різними органами управління державною службою…………………………………………….....25 2.2 Підзаконні нормативно-правові акти, що забезпечують виконання державною службою своєї управлінської функції…………………...………..43 2.3 Адміністративно-правові акти, які видаються державною службою при реалізації управлінських повноважень……………………………………47 Розділ 3 Умови підвищення ефективності управлінської діяльності в системі державної служби 3.1 Ефективність реалізації процесу управління в системі державної служби.…………………………………………………………………………...55 2. Шляхи усунення недоліків та основи для підвищення ефективності управлінської діяльності в системі державної служби………..58 Висновки…………………….……………………………………………67 Список використаної літератури…….………………….…………….70

Вступ

Актуальність теми. Державною службою в Україні визнається професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їхньому апараті та на яких покладено практичне виконання завдань і функцій держави [26]. Актуальність теми визначається насамперед такою низкою факторів: розвитком державності України та становленням правової, демократичної, соціальної держави з соціально орієнтованою економікою, формуванням засад громадянського суспільства. Специфічними особливостями управлінської діяльності в системі державної служби порівняно з іншими видами соціального управління є унікальність об’єкта, яким виступає суспільство в цілому; пов’язаний із цим значний масштаб такої діяльності та її складність; монопольний характер та встановлення норм права; значний вплив політичних факторів на діяльність органів управління тощо. Ці та інші особливості передусім проявляються в процесі здійснення управлінської діяльності. Проблема ефективності управління є найбільш дослідженою та, водночас, однією з найактуальніших. Її основними особливостями є численність та неоднорідність управлінських ситуацій, управлінських циклів, суб’єктів та об’єктів управління, різноманітних зв’язків між ними, неможливість у багатьох випадках однозначно визначити критерії ефективності, а також високий ступінь динаміки змін вищезазначених факторів та їх вплив на ефективність управління у процесах розвитку. Ступінь розробки. Аналіз сучасного стану наукових досліджень державної служби як сфери управління дає підстави стверджувати, що даний аспект розгляду державної служби знаходиться у постійному розвитку та процесі вдосконалення. Адже державна служба безпосередньо впливає на всі сфери життєдіяльності суспільства. В дослідження державної служби як сфери управління в Україні значний внесок зробили С. Дубенко, О. Оболенський, Г. Леліков, Н. Нижник, В. Бакуменко, В. Авер’янов, Б. Гурне, С. Дубенко, Т. Жилюк, деякі з яких приймали участь у підготовці законодавства стосовно забезпечення діяльності державної служби в контексті здійснення нею своєї управлінської діяльності, інші займалися науковими розробками проблем державного управління і ролі державної служби у їх врегулюванні, досліджували роль контролю в сфері державного управління. Окремі питання стосовно державної служби як сфери управління тією чи іншою мірою досліджували у своїх роботах Малиновський В.Я., Миронова Н., Нижник Н.Р., Оболенський О.В., Цвєтков В.В., Колпаков В. К., Желюк Т.Л., Голосніченко І.П., Битяк Ю.П. та інші. Методологія дослідження. В процесі написання курсової роботи була використана наступна сукупність різних методів дослідження. Основним методом виступає – загальнонауковий діалектичний метод, який дозволяє проаналізувати сферу здійснення управління в державі та роль державної служби у цій системі. Також був застосований логіко-семантичний метод, завдяки якому було визначено сутність та особливості державної служби як основної структури, що забезпечує управління в державі. Також мали місце метод структурно-функціонального та системного аналізу, які застосовувались при розгляді аспектів законодавчого закріплення управлінських функцій державної служби та нормативно-правових актів, які забезпечують виконання державною службою своєї управлінської функції, а також адміністративно-правових актів, які видаються державною службою при реалізації управлінських повноважень. Мета і задачі дослідження. Мета написання курсової роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу наукових досліджень, вітчизняного та частково зарубіжного досвіду та чинного законодавства, визначити місце та роль державної служби як системи органів управління та в сфері здійснення управлінських функцій державними органами та державними службовцями. Досягнення вищевказаної мети забезпечується вирішенням таких завдань: - визначення поняття та змісту державної служби як сфери реалізації управлінських функцій державними органами та державними службовцями; - охарактеризувати вплив підзаконних нормативно-правових актів на управлінські функції державної служби; - виокремити особливості адміністративно - правових актів, які видаються державною службою при реалізації її управлінських повноважень; - проаналізувати умови підвищення ефективності управлінської діяльності державної служби. Об’єктом дослідження є державна служба. Предметом дослідження є управлінська складова та особливості законодавчого закріплення управлінських функцій державної служби, які забезпечують її діяльність як сфери управління. Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що завдяки проведеному дослідженню у курсовій роботі, досліджено можливості запровадження нових прогресивних підходів до процесу вдосконалення і функціонування державної служби як сфери управління в Україні. Зроблено спробу поглибити знання про наявні теоретичні засади організації її діяльності, обґрунтування місця та значення принципів в організації державної служби, проаналізувати умови їх реалізації з метою вдосконалення функціонування всієї системи державного управління. Практичне застосування одержаних результатів полягає в тому, що: у науково-дослідній сфері одержані результати доповнюють теорію про державну службу як сферу управління і можуть бути основою для подальшого дослідження державної служби в контексті здійснення нею своєї управлінської діяльності; у навчальному процесі – матеріали даної роботи доцільно використовувати під час підготовки навчальних матеріалів та методичних посібників для студентів та всіх, хто цікавиться дослідженням даного питання про державну службу як сферу управління.

Розділ 1 Державна служба як основна структура, що забезпечує ефективне управління в державі 1.1 Державна служба як сфера реалізації управлінських функцій державними органами та державними службовцями

Державна служба об’єднує працівників апарату та органів законодавчої, виконавчої і судової влади, які працюють на професійній основі, отримують заробітну плату з державного бюджету та вирішують завдання і функції держави. Правовий інститут державної служби складають норми конституційного, трудового, цивільного, фінансового та інших галузей права. Вони регламентують правовий статус державних службовців, у тому числі й порядок проходження державної служби, види заохочень і відповідальності службовців, обмеження, пов'язані з прийняттям і проходженням державної служби, підстави припинення державної служби. Адміністративно-правові норми, які регламентують питання державної служби, складають частину цього інституту і є самостійним інститутом адміністративного права [28]. Управління є необхідною умовою розвитку суспільства, спільної праці людей для досягнення певних цілей у відповідних сферах і галузях діяльності. Ця діяльність здійснюється людьми - суб'єктами управління й може бути охарактеризована як цілеспрямована сукупність дій, що забезпечують погодження і координацію спільної праці з метою досягнення суспільно значущих цілей та розв'язання поставлених завдань. Категорія осіб, які задіяні в діяльності державної служби є державними службовцями, вони мають відповідні службові повноваження і одержують заробітну платню за рахунок державних коштів. Завдання державної служби зумовлюються функціями держави і полягають у забезпеченні внутрішньої і зовнішньої безпеки, ефективного функціонування інфраструктури економіки, національної сфери та ін. На державну службу покладено відповідальність за збереження стабільності та принципів правової держави, забезпечення свобод окремих громадян, тобто цілей, закріплених Конституцією України.. Державна служба органічно пов'язана з державою, її роллю та місцем у житті суспільства. В діяльності державних службовців реалізуються завдання та функції держави, оскільки кожна посада - це коло службових повноважень, які складають частину компетенції відповідного органу, вона невідривно пов'язана з його структурою і в той же час має на меті організацію особового складу державного органу чи його апарату - державних службовців. Таким чином, якщо державну службу розглядати з огляду на місце, яке вона посідає в державній організації, то вона починається там, де встановлюється посада. Встановлення посад завершує організацію державних органів та їх апарату [9]. Державний апарат організовує виконання державних функцій у політичній, господарській, соціально-культурній та інших сферах. Без нього неможливі цілеспрямований вплив на всі сторони життя суспільства, розв'язання найважливіших справ державного й громадського життя. Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті з метою практичного виконання завдань і функцій держави й одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Поняття державної служби поєднує найголовніші елементи змісту службової діяльності: • Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті; • Зміст діяльності державних службовців полягає в практичному виконанні завдань і функцій держави; • Особливість державної служби пов'язано з оплатою праці осіб, що на ній перебувають, з державних коштів; • Державна служба є частиною або однією зі сторін організаційної діяльності держави; • Організаційну діяльність державної служби спрямовано на комплектування особового складу державних органів та інших організацій і правове регулювання роботи державних службовців. Важливо відзначити, що названі елементи вказують також на значну організаторську роль державної служби як сфери реалізації управлінських функцій державними органами та державними службовцями, оскільки від професійних знань кадрів управління в державній службі залежить виконання її завдань і функцій, а отже і функцій державних органів [26, 13]. Правовий інститут державної служби складають норми конституційного, трудового, цивільного, фінансового та інших галузей права. Вони регламентують правовий статус державних службовців, у тому числі й порядок проходження державної служби, види заохочень і відповідальності службовців, обмеження, пов'язані з прийняттям і проходженням державної служби, підстави припинення державної служби. Адміністративно-правові норми, які регламентують питання державної служби, складають частину цього інституту і є самостійним інститутом адміністративного права. В нормах державної служби виявляються особливості адміністративно-правового регулювання управлінських суспільних відносин, котрі виражаються у методах правового регулювання державної служби. Адміністративно-правові методи відрізняються певною специфікою і спрямовані насамперед на головних суб’єктів адміністративного права — державних службовців. Специфіка полягає в тому, що державні службовці самі використовують і встановлюють методи і форми адміністративно-правового режиму. Тому функціонування державної служби можливе за умови застосування адміністративно-правових методів правового регулювання: • встановлення певного порядку дій — наказ до дії у відповідних умовах і належним чином, передбачений різними правовими нормами; • заборона певних дій; • надання державному службовцю можливості вибору одного з установлених законом варіантів посадового поводження; • надання можливості державному службовцю діяти (чи не діяти) за своїм розсудом не порушуючи при цьому законів. Державна служба традиційно розглядається у зв’язку з аналізом питання про суб’єктів адміністративного права. Державні службовці є суб’єктами реалізації управлінських та інших функцій держави, будучи при цьому індивідуальними суб’єктами адміністративного права. Це визначається тим, що державний службовець має дві основні ознаки суб’єкта адміністративного права: виступає в суспільних відносинах як носій державної влади; є носієм прав і обов’язків, бере участь у правовідносинах на основі правових норм, в чому і полягає реалізація ним його управлінських функцій. Інститут державної служби є юридично вихідним правовим засобом у системі побудови державності, оскільки він поєднує правовий матеріал, який використовується в щоденній практиці органів державної влади, інших органів, на які поширюється дія Закону України «Про державну службу», тобто створює систему державного апарату, забезпечуючи тим самим функціонування самої держави [4]. Інститут державної служби складається з правових норм, які визначають, встановлюють та регулюють державно-службові відносини. Правові норми можуть ефективно функціонувати лише за умови їхньої внутрішньої узгодженості й скоординованості. Відмічу також, що державній службі притаманний також особливий адміністративно-правовий режим. Він характеризується цілісною системою регулятивного впливу на державно-службові відносини та специфічними прийомами регулювання: особливим порядком формування, реалізації та припинення державно-службових відносин, нормативно-правовим визначенням прав та обов’язків державних службовців і порядку їх здійснення тощо. Правові засоби, що використовуються у сфері державної служби, об’єднані єдиними регулятивними засадами. Водночас тут виявляється дія принципів, які пронизують увесь зміст державної служби. Особливостями державної служби є специфічні засоби та прийоми регулювання: дозволи, заборони, зобов’язання, підлеглість, підзвітність і підконтрольність, правове стимулювання та правове обмеження, довіра держави, відданість справі тощо. Правовому інституту відповідають конкретні законодавчі та нормативні акти, які визначають усі його основні елементи. Так, Закон України «Про державну службу» фіксує такі основні підінститути: • поняття державної служби та державного службовця; • посада; • посадові особи; • основні принципи державної служби; • система управління державною службою; • правовий статус державних службовців; • проходження державної служби в державних органах і їх апараті та її припинення; • службова кар’єра; • матеріальне та соціально-побутове забезпечення державних службовців; • відповідальність за порушення законодавства про державну службу [4]. В процесі формування державної служби і подальшого її розвитку актуальним є питання управління державною службою. Управління державною службою характеризується такими ознаками: • практична діяльність щодо визначення основних напрямів розвитку і реального функціонування всіх елементів правового інституту державної служби; • функція державних органів, яка здійснюється у визначених організаційно-правових формах і реалізується спеціально створеними державними органами; • задоволення інтересів держави і публічних інтересів у цілому як основна мета; • базування на принципах законності, гласності, підпорядкованості вищим державним органам i посадовим особам вищого рівня державних органів і державних службовців нижчого рівня, єдності основних вимог, що ви­суваються до державних службовців, стабільності державної служби [13, 268 с.; 14]. Органи управління державною службою - це спеціальні державні органи або підрозділи державних органів, до компетенції яких належать забезпечення і розвиток системи державної служби. Органом управління державною службою є орган, який призначений підтримувати і розвивати системи відносин державної служби, її види, організації управління державною службою, її персоналом, забезпечення порядку, умов і процедур реформування державної служби, підвищення професіоналізму і компетентності державних службовців. Управління державною службою - це практична діяльність відповідних державних органів щодо визначення основних напрямів розвитку і забезпечення реального функціонування усіх елементів інституту державної служби. Це управління ґрунтується на принципах законності; гласності; підпорядкованості вищестоящим державним органам і посадовим особам вищого рівня; єдності основних вимог, що висуваються до державних службовців; стабільності державної служби. Органом управління державною службою в державних органах та їх апараті є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері державної служби. [14] Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері державної служби: • прогнозує і планує потребу державних органів та їх апарату в кадрах; • забезпечує разом з іншими державними органами реалізацію загальних напрямів політики у сфері державної служби в державних органах та їх апараті; • розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативних актів з питань державної служби в державних органах та їх апараті; • розробляє, координує і контролює здійснення заходів щодо підвищення ефективності державної служби в державних органах та їх апараті; • здійснює методичне керівництво проведенням конкурсного відбору державних службовців в державних органах та їх апараті; • організує навчання і професійну підготовку державних службовців державних органів та їх апарату; • контролює дотримання визначених цим Законом умов реалізації громадянами права на державну службу; • організує, координує та забезпечує умови для розвитку наукових досліджень з питань державної служби. Закон «Про державну службу» передбачає три види органів управління державною службою: Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України, Головне управління державної служби України і кадрові служби органів виконавчої влади з визначенням їх предметів ведення. Окрім названих органів управління спеціалізованими державними службами здійснюють інші державні органи: Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України, Міністерство Збройних Сил України і т. д.[22, ст. 43]. Державно - управлінська діяльність перебуває під прямим впливом процесів, які відбуваються у суспільстві, і насамперед, у галузі економіки. Вони неминуче позначаються на змісті адміністративного права і характер адміністративно-правового регулювання.

2. Державна служба як система органів управління

Управління державною службою - це функція державних органів влади, спрямована на задоволення інтересів держави, яка здійснюється у визначених організаційно-правових формах і реалізується спеціально створеними державними органами, на визначення основних напрямків розвитку і забезпечення ефективного функціонування всіх елементів правового інституту державної служби [19, ст.212]. Мета управління державною службою – забезпечення ефективного функціонування структурних підрозділів державних органів влади. Згідно з метою, перед державною службою постають наступні завдання управління: • проведення єдиної державної кадрової політики; • забезпечення стабільності функціонування державного апарату; • створення гарантій функціонування державних органів; • удосконалення системи державної служби з метою оптимального функціонування та розвитку. Принципами управління державною службою є: • демократизм - підтримка участі широких суспільних мас у керівництві, врахування загальних інтересів суспільства у формуванні системи державних органів, посилення контролю знизу, підзвітності, гласності у роботі вищих органів; • гласність – необхідність інформування як системи органів влади, так і громадськості про зміни та розвиток у системі державної служби; • єдність основних вимог та підпорядкованість вищестоящим органам та посадовим особам; • комплексність розвитку державної служби, що передбачає узгодження різноманітних факторів – від правових, структурних через ланку опосередкування до психологічних та моральних, здатних реально впливати на стан державної служби, її можливості в реалізації цілей та функцій держави, в забезпеченні державного управління суспільними процесами; • системність, що передбачає узгодження, упорядкування і послідовність дій усіх структурних елементів державної служби; • стимулюючий характер діяльності з метою забезпечення ефективного функціонування державної служби. Державна політика у сфері державної служби визначається Верховною Радою України. Також слід відзначити, що методи управління державною службою – це способи здійснення завдань та функцій, обумовлених компетенцією відповідних органів влади в межах визначених організаційних форм. Форма управлінської діяльності в свою чергу – це зовнішнє вираження управлінської діяльності в практичних діях. Залежно від характеру виявлення виділяють такі форми управління: • стимулювання (заохочення до праці); • дозвіл, який виражає конкретну зацікавленість органів державної влади в певній поведінці державних службовців чи державних структур; • охорона – забезпечення стабільності суспільних відносин; • вимога, яка виражає необхідність дотримання певних правил поведінки; • заборона, яка виражає негативне ставлення держави до певних подій; • репресія – це антидемократична форма управління, яка вимагає дотримання певної поведінки через приниження гідності людини. Загалом організаційна робота в управлінні державною службою, спираючись на все вище перелічене, зводиться до наступного: • комплексних тематичних перевірок; • функціональних обстежень; • складання звітності з виконання управлінських рішень; • створення груп контролю та інспекцій; • вивчення та аналіз заяв, пропозицій, скарг; • проведення нарад, семінарів, сесій, колегій серед державних службовців для набуття досвіду щодо виконання управлінських рішень [19, ст. 219]. Державна служба залежно від гілок влади поділяється на такі види: • в апараті єдиного органу законодавчої влади; • в органах виконавчої влади; • у судових органах і органах прокуратури [14]. Кожний вид державної служби має своє правове оформлення, характеризується особливими ознаками і спеціальним правовим статусом.
Державна служба також класифікується як цивільна і мілітаризована. Цивільна служба, у свою чергу, поділяється на два види: цивільна загальна служба — здійснення загальних, стандартних функцій, що характерні для всякого виду державної служби, яка не відрізняється галузевою специфікою; цивільна спеціальна служба — її реалізація встановлюється особливими правовими актами, за якими державні службовці обіймають певні посади в державних органах конкретної, спеціальної компетенції, що відображається на практичній діяльності персоналу (наприклад, суддівська, залізнична, нотаріальна, дипломатична служба та ін.). Для мілітаризованої служби є характерними захист життя і здоров’я людей, забезпечення безпеки громадян, порядку управління, основних прав громадян. Для визначення державної служби як системи органів управління важливим є виокремлення основних засад сучасної державної служби європейського зразка: • Публічно-правовий характер державно - службових відносин: служіння народові, суспільству; права та обов’язки державних службовців визначено у законі; • Захищеність законом від неправомірного втручання у професійну діяльність державного службовця; • Фінансування державної служби коштом держави; визначення основ оплати праці державних службовців у законі; • Несумісність державної служби з іншою оплачуваною діяльністю або діяльністю, що приносить прибуток; • Наявність у системі державної служби вищої адміністративної посади та/або інституції, наділеної функціями щодо: — організації підготовки проектів актів законодавства; — забезпечення законності актів законодавства, що приймаються; — організації передання справ при зміні політичної влади; • Призначення особи на посаду державного службовця, як правило, на невизначений термін; • Мобільність та ротація державних службовців у системі державної служби. Однак слід зауважити, що аналіз застосування міжнародних демократичних стандартів в управлінській діяльності державної служби України практично не проводився, тому такий аналіз потребує окремої уваги. Організація та діяльність державної служби як сфери управління оцінюється за наступним комплексом показників: • Правовий статус державних службовців; • Відповідальність та підзвітність, неупередженість та об’єктивність державних службовців; • Ефективність системи управління державною службою та управління людськими ресурсами; • Професійність і стабільність державної служби; • Спроможність державної служби у сфері європейської інтеграції [48, ст. 20-23]. Державна служба має бути поділена на два найбільших за обсягом різновиди, що мають найхарактерніші відмінності: цивільну і мілітаризовану державну службу на основі ч. 2 ст. 9 Закону України «Про державну службу». До мілітаризованої державної служби належать у першу чергу власне військова служба в збройних силах, а також служба в інших військових формуваннях, якими на прикладі України є Прикордонні війська, Війська внутрішньої і конвойної охорони, органи внутрішніх справ, Служби безпеки та деякі інші воєнізовані підрозділи. Водночас мілітаризована державна служба є специфічним різновидом державної служби, що дозволяє виділити і проаналізувати її певні особливі ознаки, виділити мілітаризованих державних службовців в окрему категорію військовослужбовців, показати відмінності мілітаризованої служби від інших видів державної служби, головним чином від цивільної державної служби. По-перше, створення мілітаризованої державної служби обумовлено необхідністю виконання державою особливих охоронних та пов’язаних з ними управлінських завдань. Наприклад, призначенням Збройних сил України є збройний захист незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України. Як основні завдання міліції розглядаються забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів, охорона і забезпечення суспільного порядку. По-друге, змістовним елементом мілітаризованої державної служби є як можливість, так і реальне застосування примусу. Так, для виконання покладених на міліцію завдань, відповідно до Закону України «Про міліцію», працівникам міліції надається право у деяких випадках застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю. По-третє, мілітаризована державна служба здійснюється зі зброєю в руках, «озброєними групами людей». На цю обставину є пряме посилання в чинному законодавстві. Так, Закон України «Про міліцію» кваліфікує міліцію як державний збройний орган виконавчої влади, призначення Збройних сил України вбачається у збройному захисті країни тощо. У цьому плані мілітаризовані державні інститути виступають як «матеріальні чи речові придатки влади», покликані реально забезпечити виконання її управлінських рішень у необхідних випадках. По-четверте, мілітаризована державна служба будується на найбільш авторитарному різновиді відносин влади і підпорядкування в системі органів управління, суворій ієрархії начальницького і підлеглого особового складу, обов'язковості наказів вищих для нижчих, що забезпечується чітко визначеною системою посад і військових звань, введенням форменого одягу і зовнішніх відзнак, функціонуванням спеціальних статутів про службу, в тому числі статутів і положень про дисципліну. По-п’яте, службовці мілітаризованої державної служби наділяються специфічним правовим статусом, мають низку визначених особливими умовами проходження служби спеціальних пільг, залучаються до відповідальності в особливому порядку, зокрема до адміністративної і матеріальної юридичної відповідальності. Не виправдують себе як надмірна мілітаризація відносин державної служби, перетворення її в слухняний «механічний агрегат», оскільки ситуації, що виникають у сфері державного управління у сучасному суспільстві, вимагають прийняття самостійних, творчих і відповідальних управлінських рішень, так і недооцінка специфіки воєнізованої організації службових відносин у тих аспектах системи органів управління держави, де це викликано необхідністю (при обороні країни, захисті правопорядку, ліквідації наслідків стихійного лиха тощо). Зокрема, до проблеми співвідношення сфер цивільної та мілітаризованої державної служби належить, наприклад, питання про розмежування сфер управління у галузі оборони країною, яке здійснюється від імені держави міністерством оборони, і власне органом військового управління, яким виступають штаби збройних сил. Тепер звернемося до власне цивільної державної служби, розглянувши такий орган управління в державі як цивільна державна служба, головною відмінністю якої від мілітаризованої служби є використання цивільних (невійськових) методів управління, які спираються головним чином на авторитет, а не на застосування примусу. Але і цивільна державна служба є досить складним органом управління, об'єднує різноманітні з точки зору більш предметної характеристики види службової діяльності щодо певних сфер функціонування держави та деяких інших важливих критеріїв. Насамперед слід розглянути класифікацію цивільної державної служби залежно від особливостей конкретної державної організації, коли вона поділяється на службу в державних органах і службу в інших державних організаціях — установах та адміністрації підприємств [36]. Під службою в державних органах та їх апараті розуміється професійна діяльність осіб, що займають відповідні посади по практичному здійсненню їх завдань і функцій в системі органів управління та одержують заробітну плату з коштів Державного бюджету. Таким чином, служба в державних органах та їх апараті розглядається як найбільш характерний для державності, істотний як за змістом, так і за обсягом діяльності різновид державної служби, особливості якого вбачаються у виконанні саме завдань і функцій державних органів відповідно до їх компетенції. Власне служба в державних органах та їх апараті може бути розділена відповідно до конституційного принципу поділу державної влади на службу в: 1) органах законодавчої влади; 2) органах виконавчої влади; 3) органах судової влади. Стосовно служби в органах державної виконавчої влади, то з питанням про віднесення цих осіб до категорії державних службовців немає ніяких сумнівів. Це і є державна служба в найбільш вузькому, або юридичному, сенсі в тому розумінні, що саме на цю категорію осіб поширюється окремий закон про державну службу (в Україні — Закон «Про державну службу»). Тому, коли говорять про державну службу в будь-якому її аспекті, то у всякому разі мають на увазі насамперед управлінську організацію функціонування органів державної виконавчої влади. Проте і щодо цих органів можна говорити про різні види службової діяльності: • про службу в органах державної виконавчої влади загальної компетенції — Кабінеті Міністрів, міністерствах, місцевих органах державної виконавчої влади - місцевих державних адміністраціях; • про спеціалізовану службу — в органах державної виконавчої влади, що мають спеціальну компетенцію (митних органах, податковій адміністрації, державних інспекціях, дипломатичних установах тощо) [29]. Особливості формування депутатського корпусу, статусу депутатів як представників свого виборчого округу і народу дають підстави кваліфікувати депутатську діяльність як особливий різновид державної служби — політичну державну службу. Це саме політична державна служба, оскільки депутатський корпус формується за підсумками виборів на засадах політичного плюралізму, відображає співвідношення політичних сил і партій, парламент діє з використанням політичних механізмів боротьби і компромісів, а здійснення депутатами законодавчих повноважень обумовлено представництвом суспільних інтересів та інтересів виборців. Депутатів з погляду загальнотеоретичної управлінської постановки проблеми державної служби можна кваліфікувати як політичних державних службовців. На підставі таких критеріїв до політичних державних службовців доцільно віднести президента, що обирається безпосередньо народом, і прем'єр-міністра, оскільки призначення і дача згоди на призначення на посаду останнього відповідно до конституційних засад демократичного правління проводиться головним чином за політичними мотивами. Ці особи приймають політичне значущі для держави управлінські рішення, займають особливі політичні державні посади, і крім цього несуть не тільки юридичну, а й політичну, конституційну відповідальність за результати своєї діяльності. Наприклад, Конституція України використовує для характеристики статусу Президента не тільки термін «посада», а й термін, покликаний підкреслити його особливу важливість — «пост» Президента [1]. Політичні складові цього різновиду державної служби обумовлюють те, що для успішної управлінської діяльності зазначених осіб особливого значення набувають політичні критерії і, насамперед, здатності до політичного лідерства. На відміну від політичних державних службовців, які беруть участь у виробленні державної політики, завданням професійної державної служби як стабільного ядра державного управління є підготовка і виконання управлінських рішень, надання населенню управлінських послуг. Разом з тим політичних державних діячів слід відносити до державних службовців, оскільки вони займають посади в державному органі управління — парламенті на відміну від політичних діячів і службовців, що здійснюють свою діяльність у межах політичних партій та інших політичних недержавних організацій. Саме на найвищому рівні системи державного управління суспільством відбувається поєднання двох найважливіших засад: політичних, які залежать від механізмів суспільного визнання, і «суто» управлінських, обумовлених вимогами професіоналізму, стабільності і наступності. Тому слід погодитися з тезою про те, що абсолютне відокремлення політики від управління, особливо на верхніх щаблях управління, є неможливим. Водночас недопустимими є як надмірна політизація управління, котра приводить до лозунговості і втрати компетентності державної діяльності, що слід вважати однією з характерних рис тоталітарних режимів, так і його повна деполітизація, що може відірвати управлінську систему, державний апарат від потреб і сподівань населення. Ще одне проблемне питання в даному контексті можна сформулювати наступним чином: міністр є тільки виконавцем прийнятих політичних рішень чи повинен брати активну участь у їх розробці та прийнятті? Відзначимо насамперед, що у будь-якому разі міністрів слід кваліфікувати політичними державними службовцями як осіб, призначених за політичними мотивами. Конкретна постановка питання про те, кого слід вважати політичними державними службовцями, передбачає врахування низки факторів, серед яких не останнє значення мають традиції функціонування політичної системи в тій чи іншій країні. Так, парламентське правління обумовлює статус членів уряду як політичних службовців (політичних державних діячів), оскільки їх призначення проходить процедуру парламентського затвердження на підставі політичних вимог, і, крім того, їх діяльність підлягає безпосередньому парламентському і партійному контролю. З іншого боку, модель президентського правління дає підстави для кваліфікації міністрів насамперед як державних службовців, що є членами «команди президента», виконавцями його політичних рішень. За президентського правління міністри та інші керівники органів державної виконавчої влади виступають насамперед і в основному як управлінці та фахівці у своїх галузях. Саме тому Закон «Про державну службу» лише згадує про особливості правового статусу Президента України, народних депутатів, Прем'єр-міністра, членів Кабінету Міністрів України в системі органів управління державної служби, тим самим допускаючи їх характеристику як державних службовців у найбільш загальному вигляді, але водночас виокремлює цих осіб із категорії професійних державних чиновників, відносить регулювання їх правового становища до відання Конституції і окремих законів [4, ст. 490]. Самостійний конституційний статус органів прокуратури в Україні, їх функціональна самостійність дають підстави виділити службу в органах прокуратури як окремий різновид державної служби. Зокрема, згідно з нормами Конституції України прокуратура складає єдину систему органів управління в державі. Організація органів прокуратури відповідно до чинного законодавства про прокуратуру передбачає особливий порядок призначення на посади прокурорських працівників, власну службову ієрархію, певний порядок проходження служби і службової кар'єри, класні чини, умови правового і соціального захисту та певний порядок здійснення управління. Крім того, потрібно розглянути ще одну важливу класифікацію видів державної служби, засновану на необхідності розмежування, з одного боку; власне державних органів, а з іншого їх апарату . Такий підхід дає можливість визначити правовий статус державних службовців, виходячи з конкретних функціональних напрямків діяльності органів, а також відповідні вимоги і кваліфікаційні характеристики посад на державній службі. Подібне розмежування провадиться також у новітніх дослідженнях у межах предмета теорії держави і права. При цьому призначення апарату державного органу вбачається в тому, щоб сприяти діяльності державного органу, надавати йому консультативну, технічну допомогу. Служба в апараті державних органів входить до предмета адміністративного права з точки зору широкого його розуміння, тому вона може бути кваліфікована як державна служба в її адміністративно-правовому сенсі чи, використовуючи термінологію В. Авер'янова, як адміністративна служба. Хоча і тут слід враховувати специфічний момент, який проявляється в тому, наприклад, що згідно з чинним законодавством щодо організації системи державної служби повноваження спеціально створеного органу управління державною службою Голова держслужби України повною мірою поширюються на апарат органів державної виконавчої влади і мають рекомендаційний характер для службовців апарату законодавчої і судової влади. Також слід підкреслити особливості ще одного виду державної служби — патронатної служби, що теж оплачується з державних коштів, але спрямована на безпосереднє забезпечення повноважень вищих, названих в Законі «Про державну службу» посадових осіб — Президента, Голови парламенту, Прем'єр-міністра, міністрів, глав обласних державних адміністрацій. Інститут патронатної служби був закріплений у Законі України «Про державну службу» за пропозицією члена робочої групи з розробки проекту цього Закону Ю. Битяка. На посадах патронатної служби відповідно до Закону «Про державну службу» знаходяться помічники, радники, консультанти, секретарі, прес-секретарі перелічених вище посадових осіб. Цих осіб відносять до групи не кар’єрних державних службовців, основна особливість правового становища яких полягає в тому, що відповідні посадові особи мають право самостійно підбирати і приймати на роботу таких службовців, здійснюючи при цьому свої управлінські функції [19]. Можна зробити висновок, що питання видового поділу державної служби як системи органів управління на сучасному етапі розвитку нашої держави перебуває в стані неостаточного визначення, а тому потребує більш детального опрацювання та науково-методологічного та правового обґрунтування. Як один з варіантів вирішення цього питання можна було б запропонувати у Законі України «Про державну службу визначити, що державна служба поділяється на цивільну і мілітаризовану. Саме ці види єдиної державної служби мають відмінні одна від одної ознаки, якості, риси, властивості.

Розділ 2 Законодавче закріплення управлінських функцій державної служби 2.1 Законодавче закріплення функцій управління за різними органами управління державною службою

Державно-службові підінститути зумовлені існуванням комплексного соціально-правового інституту державної служби, їх значення визначається тим положенням, яке вони займають у структурі інституту державної служби. Діяльність державних службовців як суб’єктів адміністративного права характеризується застосуванням не лише регулятивних, а й диспозитивних методів; вона також опосередковується матеріальними та процесуальними нормами. Матеріальні норми в інституті державної служби визначають статутні положення, що зумовлюють характерні риси цього правового інституту. До матеріальних норм належать: • поняття державної служби, державного службовця та посадової особи; • принципи державної служби; • права, обов’язки, правообмеження державних службовців; • пільги, гарантії та компенсація; • класифікація посад державних службовців; • способи заміщення посади; випробувальний термін; атестація; • службова дисципліна та дисциплінарна відповідальність; • умови служби; способи й підстави для припинення державної служби; контроль і нагляд у системі державної служби [33]. Процесуальні норми регулюють відносини щодо реального виконання положень, які містяться в матеріальних правових нормах. Причому в кожному конкретному підінституті, який входить до інституту державної служби, містяться специфічні процесуальні положення й процедури. До них належать: порядок вступу на службу; норми проходження служби та процедура просування по службі; порядок проведення атестації; присвоєння спеціальних рангів; дисциплінарне провадження; процедура звільнень тощо. Сучасний правовий інститут державної служби — це система правових норм, яка регулює відносини, що формуються в процесі організації системи державної служби, статусу державних службовців, гарантій і процедур його реалізації, а також механізму проходження державної служби. Отже, правовому регулюванню мають підлягати три великі сфери в системі державно-службових відносин: • формування системи державної служби; • створення статусу державного службовця та гарантій його реалізації; • механізм проходження державної служби (тут може бути безліч процесуальних норм, які працюють у різноманітних підінститутах, що входять до структури інституту державної служби) [33]. 1. Державна служба як сфера управління регулює організацію та діяльність усіх державних службовців, які на професійному рівні виконують завдання й функції держави та введені (призначені, обрані) до структури державного органу чи його апарату на рівні держави, на регіональному рівні, на рівні органів місцевого самоврядування. Зазвичай інститут державної служби має регулювати відносини держави зі службовцями, які працюють у сферах законодавчої, виконавчої та судової влади, прокурорського нагляду. [22; 27, ст.. 978] Органи управління державною службою — це спеціальні державні органи або підрозділи державних органів, до компетенції яких належать забезпечення і розвиток системи державної служби. Серед них можна виділити органи забезпечення державної служби та органи управління державною службою. Орган забезпечення державної служби — це орган або, як правило, підрозділ державного органу, завданнями якого є виконання або організація виконання норм, правил і приписів системи державної служби щодо специфіки даного державного органу. Органом державного управління державною службою є орган, який призначений підтримувати і розвивати системи відносин державної служби, її видів, організації управління державною службою, її персоналом, забезпечення порядку, умов і процедур реформування державної служби, підвищення професіоналізму і компетентності державних службовців. Закон «Про державну службу» передбачає три види органів управління державною службою: Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України, Головне управління державної служби України і кадрові служби органів виконавчої влади з визначенням їх предметів ведення. Окрім названих органів управління спеціалізованими державними службами здійснюють інші державні органи: Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України, Міністерство Збройних Сил України і т. д. Координаційна рада з питань державної служби при Президентові України є постійно діючим консультативно-дорадчим органом, яка у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України та Положенням про Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України (затв. Указом Президента від 21 березня 2000 року) [41, ст. 451]. Основними завданнями Ради є: • визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямів державної політики у сфері державної служби, об'єднання зусиль державних органів щодо підвищення її ефективності; • розгляд проектів реформування системи державної служби та підготовка пропозицій до плану заходів її впровадження, аналізу і можливого коригування дій; • розгляд проектів законів та інших нормативно-правових актів з питань державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, кадрового забезпечення державної служби та державних підприємств, установ, організацій; • розгляд питань та пропозицій щодо оптимізації та вдосконалення управління державною службою; • аналіз стану та ефективності використання інтелектуального і управлінського потенціалу держави, розроблення заходів щодо стимулювання праці, посилення правових гарантій, матеріальної та моральної захищеності державних службовців, а також удосконалення адміністративної культури, підвищення відповідальності та запобігання проявам корупції серед державних службовців, посилення суспільної довіри до державної служби; • аналіз стану та розгляд заходів з удосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та керівників державних підприємств, установ і організацій, а також проведення наукових досліджень з питань державної служби; • вивчення та розроблення пропозицій щодо впровадження вітчизняного та міжнародного досвіду з питань державного управління, державної служби, кадрового менеджменту. Для виконання поставлених перед Радою завдань, вона має право: • утворювати у разі потреби комісії, експертні і робочі групи, залучати у встановленому порядку працівників центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також вчених та провідних фахівців; • заслуховувати на своїх засіданнях інформацію керівників міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, державних підприємств, установ і організацій з питань, які належать до компетенції Ради. Організаційною формою роботи Ради є засідання, які проводяться в міру потреби, але не рідше, ніж один раз на півріччя. Засідання є правомочним, якщо на ньому присутні не менше половини членів Ради. Головує на засіданнях голова Ради або за його дорученням один із заступників голови. Питання, що потребують оперативного вирішення, можуть розглядатися шляхом опитування членів Ради та оформлятися у встановленому порядку. Рішення Ради оформляються у вигляді протоколів, рекомендацій, які підписує головуючий на засіданні. Рішення та рекомендації Ради є обов'язковими для розгляду центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, установами і організаціями. Головою Ради за посадою є Глава Адміністрації Президента України, а його заступниками — Урядовий Секретар та Начальник Головного управління державної служби України. Персональний склад Ради затверджує Президент України за поданням голови Ради. Організаційне забезпечення діяльності Ради здійснюється Головним управлінням організаційно-кадрової роботи та взаємодії з регіонами Адміністрації Президента України, а також Головдержслужбою, яка виконує і функції робочого органу Ради. Матеріально-технічне, фінансове та інші види забезпечення діяльності Ради здійснюються Кабінетом Міністрів України [22, ст.. 17]. Головне управління державної служби України — є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом (тобто органом, який має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього встановлюється спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань), правовий статус якого визначається Конституцією України, Законом «Про державну службу», іншими законами України, актами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України та Положенням про Головне управління державної служби України, затвердженим Указом Президента від 2 жовтня 1999 р.[52, ст. 550]. З моменту створення Головдержслужби її правовий статус змінювався. Так, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1994 р. «Про затвердження Положення про Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України» вона була центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Уряду. Згідно з Указом Президента «Про підвищення ефективності системи державної служби» від 11 лютого 2000р. [43, ст.263]. Головдержслужба України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, підконтрольним і підзвітним Президентові України. Згідно з п. 4 Положення Головдержслужба: • розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативних актів з питань, які належать до її компетенції; • проводить аналіз фактичного складу державних службовців і готує пропозиції державним органам щодо підвищення ефективності їх роботи; • здійснює заходи з удосконалення конкурсного відбору на державну службу, проведення атестації державних службовців із забезпеченням об'єктивної оцінки їх діяльності; • готує та вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо віднесення існуючих посад державних службовців, які не перелічені у статті 25 Закону України «Про державну службу», а також нових посад державних службовців до відповідних категорій; • готує проекти актів Президента України і Кабінету Міністрів України про присвоєння рангів державним службовцям, які займають посади, віднесені до першої та другої категорій; • надає висновки щодо призначення на посади та звільнення з посад перших заступників і заступників керівників центральних органів виконавчої влади, які відповідають за роботу кадрових служб, попередньо розглядає питання про призначення на посади та звільнення з посад керівників кадрових служб цих органів, а також керівників апарату та керівників кадрових служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, директорів регіональних центрів підвищення кваліфікації державних службовців і керівників державних підприємств, установ і організацій; • здійснює методичне керівництво роботою з кадровим резервом, аналізує пропозиції центральних і місцевих органів виконавчої влади стосовно формування кадрового резерву на посади державних службовців, призначення на які здійснюється Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України, а також Кабінетом Міністрів України, і узагальнені матеріали щороку подає на розгляд Кабінету Міністрів України; • здійснює заходи, спрямовані на запобігання проявам корупції серед державних службовців, узагальнює звітність центральних і місцевих органів виконавчої влади з питань додержання вимог Закону України «Про боротьбу з корупцією» та подає її до Кабінету Міністрів України; • у встановленому порядку проводить службові розслідування з питань додержання державними службовцями законодавства про державну службу, про боротьбу з корупцією, а також фактів порушення етики поведінки державних службовців; • вносить в установленому порядку пропозиції про скасування рішень з питань державної служби, прийнятих всупереч законодавству, а також пропозиції про усунення виявлених недоліків та притягнення до відповідальності винних посадових осіб; • аналізує потреби державних органів та органів місцевого самоврядування у підготовці, перепідготовці та підвищенні кваліфікації державних службовців і керівників державних підприємств, установ і організацій, вносить відповідні пропозиції щодо проведення цієї роботи; організовує та координує розроблення науково-методичного забезпечення навчального процесу, здійснює контроль за якістю навчання; • формує державне замовлення на підготовку магістрів у галузі освіти «Державне управління», укладає державні контракти з відповідними вищими навчальними закладами і контролює їх виконання; • контролює формування та виконання державними органами державних замовлень на підвищення кваліфікації державних службовців; • визначає разом з іншими державними органами вимоги до закладів освіти для навчання державних службовців і керівників державних підприємств, установ, організацій, здійснює конкурсний відбір цих закладів, бере участь у їх ліцензуванні та акредитації, а також у сертифікації та погодженні освітньо-професійних програм підготовки і професійних програм підвищення кваліфікації в межах своєї компетенції; • здійснює в межах своєї компетенції разом з іншими органами виконавчої влади загальний контроль та організаційно-методичне керівництво, а також надає науково-методичну і консультаційно-інформаційну допомогу центрам підвищення кваліфікації державних службовців, керівників державних підприємств, установ і організацій та галузевим інститутам післядипломної освіти; • визначає разом із державними органами пріоритетні напрями підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і керівників державних підприємств, установ і організацій, погоджує направлення за кордон державних службовців з метою навчання, аналізує та веде облік даних із цих питань; • дає роз'яснення з питань, які належать до її компетенції; • організовує конференції, семінари і наради з питань державної служби; • видає журнал «Вісник державної служби України», збірники з довідковими, науковими та науково-методичними матеріалами і працями з питань державної служби; • вносить у встановленому порядку пропозиції щодо вдосконалення форм державної статистичної звітності з питань державної служби; • здійснює діяльність, пов'язану з вивченням досвіду роботи державної служби в інших країнах, укладає в установленому порядку угоди (договори) про співробітництво з іноземними партнерами; • виконує функції робочого органу Координаційної ради з питань державної служби при Президентові України, забезпечує роботу консультативно-дорадчих органів, утворених при Головдержслужбі України; • установлює відомчі заохочувальні відзнаки та вирішує питання про нагородження ними державних службовців; • здійснює інші функції, які випливають з покладених на неї завдань. Для виконання завдань, покладених на Головдержслужбу, вона має право: • залучати вчених, спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, які належать до її компетенції; • утворювати у разі потреби комісії та експертні групи із залученням учених, працівників центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування (за погодженням з їхніми керівниками) для підготовки проектів актів законодавства, здійснення їхньої експертизи та надання роз'яснень; • одержувати в установленому законодавством порядку відорганів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій статистичні дані, інші документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на неї завдань; • скликати в установленому порядку наради з питань, які належать до її компетенції; • представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладення відповідних міжнародних договорів України. • Одним із важливих напрямків діяльності Головдержслужби є проведення перевірок державних органів та органів місцевого самоврядування, яке регламентується Положенням про порядок проведення Головдержслужбою перевірок: • установлення фактичного стану справ щодо дотримання єдиної державної політики у сфері державної служби, підвищення її ефективності, дотримання державними органами та органами місцевого самоврядування правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу та участь у місцевому самоврядуванні; • установлення фактичного стану справ щодо виконання законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань боротьби з корупцією та запобігання її проявам в органах державної влади та місцевого самоврядування; • вироблення та надання практичних рекомендацій щодо підвищення ефективності діяльності з питань, які перевірялися, усунення виявлених недоліків та запобігання їм у майбутньому. Право проводити перевірки належить: а) посадовим особам Головдержслужби; б) особам, залученим Головдержслужбою до проведення перевірки як спеціалістам або експертам з інших установ та організацій, у тому числі контрольних, податкових, митних чи правоохоронних органів. При цьому, посадові особи Головдержслужби мають право: • отримувати в установленому порядку інформацію та документацію щодо правових, організаційно-розпорядчих, фінансово-економічних підстав та обґрунтувань підготовки, розгляду, прийняття та видання нормативно-правових, адміністративних, розпорядчих, інших актів та документів (постанов, рішень, розпоряджень, наказів, положень, інструкцій, стандартів, порядків, вказівок, інструктивних листів тощо) щодо дотримання Законів України «Про державну службу», «Про боротьбу з корупцією», інших актів законодавства з питань державної служби; • отримувати від посадових осіб об'єкта, на якому проводиться перевірка, необхідні довідки, інформацію, статистичні дані, іншу інформацію; • вимагати й отримувати від посадових осіб об'єкта перевірки усні та письмові пояснення з питань, які стосуються предмета перевірки; • ставити перед керівником, іншими посадовими особами об'єкта перевірки вимоги щодо невідкладного усунення виявлених порушень, які потребують негайного реагування, окремо зазначити про це в акті перевірки; • у разі потреби досліджувати питання, які вимагають спеціальних знань, ставити перед керівництвом Головдержслужби питання щодо залучення до перевірки на будь-якій стадії спеціалістів або експертів. • Слід мати на увазі, що на відміну від повноважень посадових осіб Головдержслужби, на посадових осіб, уповноважених проводити перевірки від імені Головдержслужби, покладаються наступні обов'язки: • суворо дотримуватися вимог Конституції України, Законів України «Про державну службу», «Про боротьбу з корупцією», інших актів чинного законодавства; • проводити перевірку відповідно до затвердженої програми та планів проведення названого заходу; • суворо дотримуватися принципів законності, повноти, об'єктивності, достовірності та доказовості результатів перевірки; • не втручатися в оперативну діяльність об'єкта перевірки, без потреби не оприлюднювати своїх висновків до завершення перевірки; • відображати в довідці (акті) перевірки виявлені під час її проведення факти порушень, обставини та причини їхскоєння з наведенням відповідних документів, письмових та усних пояснень посадових осіб та інших обґрунтувань виявлених фактів; долучати документи, пояснення та інші обґрунтування до довідок (актів) перевірок; • отримувати від посадових осіб об'єкта перевірки у всіх випадках виявлених підробок, зловживань та інших правопорушень детальні письмові пояснення щодо обставин, мотивів, причин та умов учинення порушень, долучати їх до матеріалів перевірки; • приймати від посадових осіб об'єкта перевірки, на будь- якій стадії перевірки, подані за їх ініціативою усні та письмові заяви, зауваження, пояснення щодо предмета перевірки та при потребі проводити перевірку порушених у зазначених зверненнях питань; • за результатами перевірки складати довідку (акт) перевірки, ознайомлювати керівництво об'єкта про встановлені факти порушення та доповідати про це керівництву Головдержслужби; • у разі відмови від підписання керівником або іншою відповідальною особою довідки (акта) перевірки робити в довідці (акті) перевірки спеціальний запис про це з обов'язковим зазначенням дати, часу, обставин звернення до керівника або іншої посадової особи з пропозицією ознайомитися і підписати довідку (акт) перевірки, а також дати, часу і обставин отримання відмови чи періоду, протягом якого не отримано відповіді посадової особи; • у разі незгоди керівника або іншої посадової особи об'єкта перевірки з фактами, викладеними в довідці (акті) перевірки, запропонувати подати протягом трьох робочих днів письмові зауваження, які додати до довідки (акта) перевірки; • у всіх випадках відмови посадових осіб об'єкта перевірки допустити осіб, які здійснюють перевірку, до проведення перевірки, надання їм необхідної інформації, виконувати вказані вимоги із зазначенням дати, часу, місця, даних посадової особи, яка допустила протиправні дії. Невідкладно доповісти про це керівництву Головдержслужби, вжити заходів щодо усунення перешкод для здійснення перевірки [22; 47]. Головдержслужба України у межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. У випадках, передбачених законодавством, рішення Головдержслужби України є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності та громадянами. Нормативно-правові акти Головдержслужби України підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» з 1 січня 1993 року з метою впорядкування видання міністерствами, іншими органами виконавчої влади нормативно-правових актів, забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій нормативно-правові акти, які видаються названими органами і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації [33]. Державну реєстрацію наказів Головдержслужби України здійснює Міністерство юстиції України. 2. Порядок реєстрації визначається постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2001 р. «Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ним» [44, cт. 747]. Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів створюється з метою: • забезпечення додержання єдиних принципів ідентифікації нормативно-правових актів та ведення їх державного обліку в межах інформаційного простору України; • створення фонду та підтримання в контрольному стані нормативно-правових актів, надання інформації про них; • забезпечення в межах, визначених законодавством, доступності, гласності та відкритості правової інформації для користувачів. Головдержслужба України у разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти. Головдержслужбу України очолює Начальник, якого призначає на посаду та звільнює з посади Президент України в установленому порядку. Начальник Головдержслужби України має заступників, які призначаються на посаду та звільняються з посади відповідно до законодавства. Розподіл обов'язків між заступниками здійснює Начальник. Начальник Головдержслужби України здійснює керівництво дорученими йому сферами діяльності і несе персональну відповідальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України за стан справ у цих сферах, визначає ступінь відповідальності заступників Начальника і керівників структурних підрозділів, погоджує продовження строку перебування на державній службі осіб, які досягли встановленого законодавством граничного віку перебування на державній службі. Кадрова служба органів виконавчої влади є одним із органів управління державною службою. Вона належить до тих органів, які здійснюють управління шляхом забезпечення організації і функціонування державної служби. Правовий статус кадрової служби визначається Типовим положенням про кадрову службу органу виконавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1996 року [21, ст.4]. Відповідно до даного положення, кадрова служба створюється у міністерстві, іншому центральному та місцевому органі виконавчої влади у вигляді структурного підрозділу: департаменту, управління, відділу, сектору, служби кадрів або вводиться посада спеціаліста з кадрових питань. У своїй діяльності кадрова служба керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, цим Положенням, та іншими нормативними актами. У питаннях організації і застосування методики проведення кадрової роботи та державної служби кадрова служба керується також відповідними рекомендаціями Головдержслужби, Мінпраці, Мін'юсту та Пенсійного фонду. На посади керівника кадрової служби, його заступника та спеціалістів кадрової служби призначаються особи з відповідним рівнем кваліфікації згідно з Довідником типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців. До роботи у кадровій службі залучаються психологи, соціологи. Призначення на посаду та звільнення з посади керівника кадрової служби здійснюється за наявності висновку Головдержслужби. Правовими засадами діяльності кадрової служби є Конституція України, закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази Головдержслужби, назване вище Положення та інші нормативні акти. Кадрова служба, виступаючи, з одного боку, органом управління, водночас, виступає і як об'єкт управління. У своїй діяльності вона підпорядковується: у міністерстві — заступники міністра; в іншому центральному органі виконавчої влади — керівникові даного органу, або, за дорученням керівника, одному з його заступників; у місцевих органах виконавчої влади — керівникові органу виконавчої влади або за рішенням керівника — одному з його заступників або керівникові апарату. Як орган державного управління, кадрова служба забезпечує виконання наступних завдань: • реалізація державної політики у сфері державної служби та з питань кадрової роботи; • здійснення аналітичної та організаційної роботи з кадрового менеджменту; • задоволення потреб у кваліфікованих кадрах та їх ефективне використання; • прогнозування розвитку персоналу, заохочення працівників до службової кар'єри, забезпечення їх безперервного навчання; • документальне оформлення проходження державної служби та трудових відносин [22]. Складовими правового статусу кадрової служби є її права та повноваження. Для забезпечення виконання поставлених перед нею завдань, кадрова служба має право: перевіряти і контролювати дотримання правил внутрішнього трудового розпорядку, вимог законодавства про працю та державну службу в апараті органу виконавчої влади та в підпорядкованих йому установах; одержувати в установленому порядку від посадових осіб органу виконавчої влади та підпорядкованих йому установ документи, необхідні для виконання покладених на кадрову службу функцій; брати участь у нарадах та інших заходах з питань кадрової роботи, що проводяться в органі виконавчої влади та підпорядкованих йому установах, скликати наради з питань, які належать до компетенції кадрової служби; вносити керівникові органу виконавчої влади пропозиції з питань щодо удосконалення кадрової роботи, підвищення ефективності державної служби. В юридичній науці завдання та мета того чи іншого державного органу завжди обумовлюють певні його функції. Аналіз чинного законодавства про державну службу дає підстави виділити наступні основні функції кадрової служби: • забезпечення реалізації державної політики з питань кадрової роботи та державної служби в апараті органу виконавчої влади, на підприємствах, в установах і організаціях, які належить до сфери управління органу виконавчої влади, і разом з відповідними структурними підрозділами узагальнення практики роботи з кадрами, внесення керівникові органу пропозиції щодо її вдосконалення; • розробка (разом з іншими структурними підрозділами) річних планів роботи з кадрами, визначення щорічної та перспективної (на 5 років) потреби в кадрах, формування замовлення на підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації державних службовців та керівників підпорядкованих установ, забезпечення укладання відповідних угод із закладами освіти; • здійснення організаційного забезпечення роботи галузевої (регіональної) ради по роботі з кадрами, а також методичне та інформаційне забезпечення роботи кадрових служб підпорядкованих установ; • ведення встановленої звітно-облікової документації, готування державної статистичної звітності з кадрових питань, аналіз якісного складу державних службовців, а також керівників підпорядкованих установ; • проведення роботи з резервом кадрів апарату органу виконавчої влади, а також здійснення організаційно-методичного керівництва формуванням кадрового резерву, аналіз та узагальнення практики формування кадрового резерву в структурних підрозділах органу виконавчої влади; вивчення разом з іншими підрозділами особистих, професійних, ділових якостей осіб, які претендують на зайняття посад в апараті органу виконавчої влади, попередження їх про встановлені законодавством обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу та проходженням державної служби, ознайомлення із Загальними правилами поведінки державного службовця, контроль добору і розстановки кадрів в апараті органу виконавчої влади; підготовка матеріалів про призначення на посади та звільнення з посад працівників органів виконавчої влади та керівників підпорядкованих установ; здійснення заходів для забезпечення трудової дисципліни, оформлення документів, пов'язаних з проведенням службового розслідування та застосування заходів дисциплінарного впливу тощо [38].

2.2 Підзаконні нормативно-правові акти, що забезпечують виконання державною службою своєї управлінської функції

Державна служба має свої специфічні методи для практичного функціонування державної служби з метою забезпечення діяльності самих державних службовців, що виконують завдання й управлінські функції держави. Правові норми державної служби включають правові положення, що регламентують зміст правовідносин осіб, які перебувають на державній службі, порядок їх утворення, зміни й припинення. Вивчення підзаконних нормативно-правових актів, що забезпечують виконання державною службою своєї управлінської функції передбачають розгляд таких питань: • порядок утворення державно-службових правовідносин і правові наслідки; • зміна державно-службових правовідносин; • права і обов’язки державних службовців; • правові наслідки порушення службовцями своїх обов’язків, заборон і обмежень, накладення дисциплінарних стягнень; • правовий захист у державно-службових правовідносинах. Основоположним поняттям у структурі службового права мають стати державно - службові правовідносини, під якими розуміють державно-правові відносини служби і відданості державного службовця, що вступає на службу. Роботодавці державного службовця - держава, органи державної влади, інші органи, на які поширюється дія Закону України «Про державну службу» [33]. Державно-службові управлінські правовідносини мають такі характерні риси: • управлінські відносини є державно-правовими, тобто вони більшою мірою регулюються нормами державного та адміністративного права; • державно-службові правовідносини - це особливі (статусні) правові відносини, що визначають статус державних службовців; • державно-службові правовідносини - це відносини довіри, служби й відданості державного службовця, що принципово зумовлює права та обов’язки державних службовців; • службові правовідносини - це владні державно-правові управлінські відносини, що означає верховенство державного суверенітету й незалежності, суверенність владних дій державних службовців, можливість вживати організаційно-розпорядчі і адміністративні заходи, здійснювати адміністративно-юрисдикційні дії як у самому органі державної влади, так і щодо зовнішніх суб’єктів права; • державно-службові відносини пов’язані з управлінням посадою, тобто державний службовець здійснює функції держави і вирішує коло державних завдань. Важливим джерелом адміністративного права є Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП), який було прийнято 7 грудня 1984 року і введено в дію 1 червня 1985 року. У ньому зосереджені норми, що регулюють і охороняють матеріальні і процесуальні суспільні відносини в сфері адміністративних правопорушень і адміністративної відповідальності. Чинне законодавство про адміністративні правопорушення досить велике за обсягом, дуже нестабільне. КпАП - один з нормативних актів, до яких найчастіше вносяться зміни та доповнення. Особливо інтенсивно положення КпАП почали змінюватися після проголошення незалежності України. Все це створює певні труднощі в застосуванні адміністративно-правових норм, негативно позначається на діяльності адміністративно-юрисдикційних органів, забезпеченні законності при застосуванні заходів відповідальності за вчинені правопорушення, правовій освіті громадян, ознайомленні їх з проблемами адміністративної відповідальності, що в умовах побудови правової держави неприпустиме [24]. Структура КУпАП складається з 5 розділів: Розділ І. „Загальні положення" містять завдання та систему законодавства про адміністративні правопорушення, компетенцію й повноваження державних органів і органів місцевого самоврядування щодо вирішення питань про адміністративні порушення, їх запобігання, виявлення та усунення причин і умов, що сприяють їх вчиненню, чинність законодавства та забезпечення режиму законності при провадженні в справах про адміністративні правопорушення. Розділ II. „Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність" складається із Загальної та Особливої частин. У Загальній частині закріплюється поняття адміністративного правопорушення, окремі елементи об'єктивних і суб'єктивних ознак складу адміністративного проступку, поняття та види адміністративних стягнень, загальні правила їх накладання. В Особливій частині закріплюються види адміністративних проступків у різних галузях і визначенні стягнення за їх здійснення. Розділ III. „Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративне правопорушення" містить перелік державних органів і їхніх посадових осіб, до компетенції яких належить розгляд справ про адміністративне правопорушення. До них належать адміністративні комісії при виконавчих комітетах органів місцевого самоврядування, виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад, комісії в справах неповнолітніх, районі (міські) суди (судді), адміністративні суди, органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші. Розділ IV. „Провадження в справах про адміністративне правопорушення" містить завдання і принципи провадження в справах про адміністративні правопорушення, порядок складання протоколів, затримання правопорушників, їх особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів. Визначається коло осіб, які беруть участь у провадженні в справі про адміністративне правопорушення, порядок внесення на розгляд справ, оскарження і опротестування постанов відносно справ про адміністративне правопорушення. Розділ V. „Виконання постанов про накладання адміністративних стягнень" закріплює основні положення та порядок провадження щодо виконання постанов про: • винесення попередження; • накладання штрафу; • оплатне вилучення предмета; • конфіскацію предмета, грошей; • позбавлення спеціального права; • застосування виправних робіт; • застосування адміністративного арешту; • відшкодування майнової шкоди [24]. Отже, чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення врегульовує матеріально - правові та матеріально-процесуальні адміністративні правовідносини. Державні службовці мають ті самі права, що й решта громадян; до обмеження прав можна спеціально вдаватись у випадках, обумовлених функціями, що їх здійснюють державні службовці, та завданнями, які ці службовці вирішують.

2.3 Адміністративно - правові акти, які видаються державною службою при реалізації своєї управлінської функції.

Адміністративно - правові акти займають особливе місце у системі правових актів. Акти державного управління - це обов'язкові владні приписи, видані органами державного управління, що накладають на громадян, громадські організації, підприємства, установи, організації різних форм власності та їх посадових осіб певні обов'язки або надають їм які - небудь права. Акти державного управління мають ряд властивостей та ознак, що дозволяють класифікувати їх за багатьма різними критеріями: за юридичними властивостями; за органами, що їх видають; за порядком їх видання; за формою; за часом та територією дії тощо. Найбільш важливе значення має класифікація за юридичними властивостями та за органами, що видають акти. За юридичними властивостями акти державного управління поділяються на два види: нормативні та індивідуальні акти. Подібний поділ актів зумовлений правотворчою та правозастосовною формами управлінської діяльності. Нормативні акти державного управління містять у собі загальні правила поведінки, які регулюють однотипні явища, визначені види суспільних відносин. Вони розраховані у більшості випадків на тривалий час, їх дія, як правило, не вичерпується однократним застосуванням. Нормативний акт застосовується завжди, коли який-небудь суб'єкт вступає до сфери відносин, що регулюються цим актом. Характерною ознакою нормативного акту є відсутність у ньому конкретно-визначеного суб'єкта Індивідуальні акти державного управління - акти застосування норм права до конкретних фактів, випадків. Вони встановлюють, змінюють чи припиняють конкретні адміністративно-правові відносини, завжди адресовані певним суб'єктам конкретних відносин (наприклад, Указ Президента України від 12.08.98 №12/98 «Про нагородження почесною відзнакою Президента України - «Орденом за заслуги»). Розглядаючи співвідношення нормативних та індивідуальних актів, треба мати на увазі, що фактично велика кількість актів державного управління містить одночасно норми права і конкретні індивідуальні приписи. Подібні акти, є за своєю природою змішаними. Наказ - це прямий, обов'язковий акт органів виконавчої влади (їх керівників) щодо певної особи або осіб, що містить вимогу необхідності вчинення якоїсь дії або утримання від неї. Накази мають задовольняти таким умовам: 1)виходити від керівника як провідника державної волі, а отже відповідати чинному законодавству; 2)повинен носити характер однозначного, обов'язкового до виконання акту і видаватися з дотриманням встановленої законом форми. Виконавець може подати свої зауваження до виконання, але якщо наказ залишений в силі, він має його виконувати під загрозою юридичних санкцій. В залежності від характеру вимог, які в них сформульовані, накази поділяються на три види: • накази, що стосуються загальних та організаційних питань управління; • накази з виробничо-технічних питань управління; • кадрові накази, або накази з питань особового складу. Найважливіші накази - нормативні, що містять норми права, запроваджують юридичні відносини, наприклад: наказ Державної митної служби України від 29.05.97 №238 «Про терміни зберігання товарів на митних ліцензійних складах»; наказ Державної податкової адміністрації України від 27.05.97 №149 «Про затвердження Положення про Реєстр платників податку на додану вартість». Інструкція - відомчий нормативний акт державного управління, яким встановлюється процедура, роз'яснюються умови застосування будь-якого законодавчого чи нормативного акта. Інструкція розрахована на багаторазове застосування. Рішення - це правовий акт державного управління, який приймається у колегіальному порядку з важливих питань і в більшості випадків має нормативний характер. Такий акт приймають виконавчі комітети Рад, колегії міністерств і відомств. Рішення виконкому може мати й індивідуальний характер (вирішення питання про приватизацію житла, земельної ділянки, опіку тощо). Підписується рішення головою та керуючим справами виконкому. Рішення - це заключні акти у процесі розгляду, розв'язання якихось управлінських питань, і вони мають містити відповіді на ці питання. Розпорядження - акт державного управління, який приймається в одноособовому порядку. Це заява про те, що даний закон або інший нормативний акт має бути застосований до відповідного конкретного випадку. Розпорядження ототожнюється з вимогою. Його юридична сила залежить як від характеру питань, що вирішуються, так і від конкретного носія владних повноважень - автора розпорядження. Керівники відділів, управлінь, інших підрозділів у складі виконкомів видають накази, які є актами індивідуального характеру, та інструкції, що подають механізм реалізації актів нормативного характеру. 3. Акти керівників підприємств та установ - накази, розпорядження, інструкції - мають індивідуальний характер, вони конкретизують застосування відповідних нормативних актів [9, ст. 42]. Нормативні акти органів виконавчої влади України: нормативні постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України; положення, статути, правила, інструкції, інші акти, затверджені Кабінетом Міністрів України (наприклад, Положення про порядок легалізації об'єднань громадян); Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання (ст.117 Конституції України). Уряд Автономної Республіки Крим в межах своєї компетенції видає постанови та розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території Автономної Республіки Крим. Акти Уряду Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання (ст.135 Конституції України). Постанови Кабінету Міністрів України з важливих і принципових питань державного управління приймаються у колегіальному порядку. Вони є актами вищої юридичної сили. Вони виконуються у письмовій формі. Постанови підписуються прем'єр-міністром та міністром Кабінету Міністрів. Постановами Кабінету Міністрів України затверджуються положення та статути, останні при цьому набувають сили нормативних актів. Положення - це сукупність правил, що стосуються побудови, способів дії центральних галузевих органів, інших урядових установ або організації будь-якого аспекту господарського, оборонного, культурного, адміністративного будівництва (Положення про Державний комітет у справах релігій, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 03.01.96 №2; Положення про порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.95 №33 та інші). Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України (ст.106 Конституції України). Згідно ст.4 розділу XV Перехідні положення Конституції України Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України має право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому статтею 93 Конституції України. (наприклад, затверджене Указом Президента України Положення про Міністерство юстиції України). Згідно Указу Президента України від 10.06.97 №503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» (Урядовий кур'єр, 14.06.97) із змінами і доповненнями, внесеними Указами Президента України від 04.12.97 N 1327/97, (Урядовий кур'єр, 06.12.97) та від 10.11.98 N 1235/98, (Урядовий кур'єр, 12.11.98) акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Офіційними друкованими виданнями є: • "Офіційний вісник України"; • "Відомості Верховної Ради України"; • газета "Урядовий кур'єр". Офіційним друкованим виданням також є газета «Голос України» - друковане видання Верховної Ради України (ст.6.10.3 Регламенту Верховної Ради України від 27.07.94). Ці акти можуть бути в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо. Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів і з зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду. Нормативно-правові акти можуть бути опубліковані в інших друкованих виданнях лише після їх офіційного оприлюднення у офіційних друкованих виданнях. Нормативно-правові акти, опубліковані в інших друкованих виданнях, мають інформаційний характер і не можуть бути використані для офіційного застосування. Громадяни, державні органи, підприємства, установи, організації під час здійснення своїх прав і обов'язків повинні застосовувати акти Президента України і Кабінету Міністрів України, опубліковані в офіційних друкованих виданнях або одержані у встановленому порядку від органу, який їх видав. Нормативно-правові акти Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Акти Кабінету Міністрів України, які визначають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Акти Президента України, Кабінету Міністрів України, які не мають загального значення чи нормативного характеру, можуть не публікуватися за рішенням відповідного органу. Ці акти та акти з обмежувальними грифами офіційно оприлюднюються шляхом надіслання відповідним державним органам та органам місцевого самоврядування і доведення ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на яких поширюється їх чинність. Неопубліковані акти Президента України набирають чинності з моменту одержання їх державними органами або органами місцевого самоврядування, якщо органом, що їх видав, не встановлено інший строк набрання ними чинності. Акти Президента України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад набирають чинності з моменту їх прийняття. 4. Стосовно указів Президента України, виданих на підставі ст.4 розділу XV Перехідні положення Конституції України, то такі укази вступають в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діють до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань [19, 576 с.]. Розглянемо класифікацію актів державного управління за органами, що їх видають та порядок оприлюднення та набуття чинності цих актів. Це - акти, що видаються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, центральними та місцевими органами виконавчої влади. Розпорядження - це акти державного управління, які в залежності від юридичних наслідків поділяються на урядові розпорядження та адміністративні розпорядження. Урядові розпорядження можуть видаватися як одноособово (Президентом, прем'єр-міністром), так і Кабінетом Міністрів України. Адміністративні розпорядження - першими особами місцевої виконавчої влади (головою місцевої державної адміністрації). Норм права ці акти не встановлюють, набирають чинності з моменту прийняття, оскільки мають вирішувати питання оперативного характеру. Урядові розпорядження в силу вимог життя та завдань управління можуть тлумачити нормативні акти, на виконання яких видані. Статути - це нормативні акти, що визначають форми і методи діяльності установ, службових осіб у будь-якій галузі (Статут залізниць України, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.98 №457; Статут Державної служби з карантину рослин, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.93 №457) або визначають організацію, права, обов'язки об'єднань громадян (статут політичної партії), приватних структур. Міністри, голови державних комітетів, керівники відомств видають накази, постанови, інструкції, правила, положення в межах своєї компетенції, на підставі та виконання діючих законів, указів, а також урядових постанов і розпоряджень [25, ст.736]. Нормативні акти місцевих рад, їхніх виконавчих органів - наприклад, рішення, що встановлюють правила, за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність. Акти Конституційного Суду України та органів правосуддя -наприклад, рішення про відповідність Конституції України постанови Кабінету Міністрів «Про затвердження переліку платних послуг, що надаються в установах охорони здоров'я і вищих медичних навчальних закладах». Роль і значення актів державного управління у здійсненні повсякденних управлінських функцій великі. Вони здійснюють великий вплив на різноманітні сфери суспільного життя. З їх допомогою держава регулює відносини, що складаються у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності. При цьому вирішуються різні за своїм характером та обсягом питання. У актах державного управління відображаються усі боки діяльності державного управління (організація, контроль, охорона суб'єктивних прав, боротьба з правопорушеннями та т.ін.).

Розділ 3 Умови підвищення ефективності управлінської діяльності в системі державної служби 3.1 Ефективність реалізації процесу управління в системі державної служби.

Розглядаючи ефективність реалізації процесу управління в системі державної служби як науково-практичну проблему – мною здійснено аналіз стану досліджуваної проблеми й розкрито існуючі підходи до її розв’язання. Показано, що проблема ефективності управлінської діяльності в системі державної служби розглядається шляхом дослідження її трьох основних складових: поняття “управління” як цілеспрямованого виду діяльності в організаціях; основних функцій управлінської діяльності та змісту поняття “ефективність управління”. Аналіз виявив, що в системі державної служби управління розглядається як цілеспрямований вплив на організаційну систему, що здійснюється з метою її упорядкування та розвитку на основі використання процедур планування, організації, мотивації, контролю із застосуванням різноманітних інформаційних даних. Складовою процесу управління, його суб’єктивним компонентом є управлінська діяльність – сукупність скоординованих дій та заходів, спрямованих на досягнення в рамках організації певної мети [9]. Основним суб’єктом управління є організація – соціальне утворення, яке має спеціально створену структуру і діяльність якого підпорядкована певній меті. Більшість дослідників характеризують організацію за наявністю певної кількості людей (С.П.Бочарова, В.О.Храмов, Е.Гроув, Е.М.Коротков, Д.Сульє, Д.Ру); розподілом завдань та відповідальності за них між членами організації (І.Г.Владімірова, Д.М.Гвішиані, Ф.П.Гєнов, В.П.Казміренко, В.Кноррінг, Г.Саймон, В.В.Третьяченко); орієнтованістю на результат (Л.П.Буєва, В.С.Єфремов, Дж.Моррісей, С.Оптнер) та ін. Упорядкування та розвиток організації здійснюється за допомогою цілеспрямованого послідовного впливу, яким є управлінська діяльність. Визначення особливостей управління організаціями системи державної служби здійснюється на основі розкриття змісту та складових процесу управління. Центральним підходом до розв’язання цієї проблеми на сьогодні є виділення основних функцій управління та об’єднання їх у певні смислові блоки, що дає змогу здійснювати структурно-смисловий аналіз управлінського процесу. У теорії державного управління помітною є тенденція до розгляду процесу управління як багатокомпонентного, такого, що передбачає взаємозалежність, взаємозв’язок та наступність управлінських функцій (складових процесу управління) планування, організації, мотивації, контролю (В.Б.Авер’янов, В.М.Баришніков, Б.Гурне, Д.І.Дзвінчук, Н.Р.Нижник, М.І.Пірен, В.М.Олуйко, Г.Саймон, В.Томас, В.В.Цвєтков). Як окрему, часто провідну виділяють функцію прийняття та реалізації управлінських рішень (В.Д.Бакуменко, А.С.Васильєв, В.С.Єфремов, Ю.П.Сурмін). Кожна з управлінських функцій містить психологічні особливості, адже вони пов’язані із відображенням дійсності у свідомості суб’єктів управління, з урахуванням індивідуальних можливостей і здібностей тощо. Питання виділення управлінських функцій, які є суто психологічними за своїм змістом (спілкування, керівництво, добір та навчання персоналу, забезпечення фізичного та психічного здоров’я працівників; профілактика та подолання стресів в організації; створення сприятливого психологічного клімату в організації тощо), у сучасній теорії державного управління теоретично розроблені частково [46]. Стосовно змісту поняття “ефективність управлінської діяльності”, на сьогодні у науковій літературі спостерігаються розбіжності щодо його визначення. Характерним є розгляд цього поняття в контексті загального дослідження шляхів та механізмів розвитку управлінського процесу (О.С.Анісімов, Б.А.Гаєвський, В.П.Гамаль, Б.Гурне, Д.І.Дзвінчук, О.О.Дорошенко, М.І.Логунова, В.В.Люкін, В.І.Мельниченко, С.Г.Москвічов, Т.Пітерс, М.І.Пірен, Р.Уотерман, А.О.Чемерис,), а також скоріше опис умов удосконалення управління, ніж чітке визначення його змісту. Часто поняття “ефективність” розкривається через поняття “продуктивність”, “якість”, “результативність”, “оптимальність”, “дієвість”, “успішність”. Поняття “підвищення ефективності управління” є багатозначним і залежно від рівня наукового дослідження розглядається як система, як процес і як результат [30]. Зміст поняття “ефективність управління” детермінується площиною його розгляду (політичною, адміністративно-правовою, економічною, соціально-психологічною тощо). Джерельний аналіз виявив, що ефективність управління в системі державної служби є не простою сукупністю впливу окремих чинників, а результатом складної взаємодії політичних, економічних, організаційних, ідеологічних чинників, кожен з яких відіграє важливу роль у даному процесі. Водночас проблема ефективності управління тісно пов’язана із виробленням критеріїв її оцінки, розробкою методик її визначення, а також із формулюванням рекомендацій щодо шляхів удосконалення управлінського процесу. Проблема ефективності управлінської діяльності в системі державної служби є актуальною. Хоча упродовж останніх років у теорії державного управління спостерігається активне вивчення зазначеної теми, в основному науковий пошук зосереджується на її економічних та організаційно-правових аспектах. Сьогодні практично відсутніми є дослідження, предметом яких був би комплекс соціально-психологічних умов ефективності управління на державній службі. До цього часу вивчалися лише окремі питання соціально-психологічного підвищення ефективності управлінської діяльності, зокрема особистісні, комунікативні, мотиваційні тощо. Отже, здійснений аналіз свідчить про актуальність і доцільність спеціального дослідження соціально-психологічних умов підвищення ефективності управлінської діяльності в системі державної служби.

2. Шляхи усунення недоліків та основи для підвищення ефективності управлінської діяльності в системі державної служби.

Теоретико-методологічні основи підвищення ефективності управлінської діяльності в системі державної служби безпосередньо пов’язані з розглядом соціально-психологічної ефективності управління як спеціального виду діяльності в організаціях. Функціональною одиницею системи державної служби є її організаційні структури – державні установи та організації. Останні є соціальними утвореннями, які створені державою, діють у межах чітко визначених і нормативно закріплених повноважень й мають спеціально закріплену організаційну структуру. Основним процесом, що забезпечує функціонування та розвиток даних організацій, є управління [51]. Аналіз управління як цілеспрямованої діяльності в організаціях пов’язаний із розкриттям структурних і функціональних особливостей державних установ та організацій (порівняно з організаційними утвореннями іншої соціальної спрямованості, зокрема комерційної, тощо). До особливостей побудови та функціонування організаційних структур системи державної служби віднесено: 1) порівняно більшу “закритість” щодо сприйняття змін у структурі, кадровому складі, функціональному змісті управління; 2) наявність чітко визначеної організаційної та комунікативної структур управління, цілеспрямованість управлінських впливів, ієрархічність; 3) інформаційний характер діяльності: її результат має інформаційну форму; предметом діяльності є інформація; 4) вплив системи зовнішніх взаємодій, що утворюють зовнішнє середовище функціонування організації (політичних, економічних, соціокультурних тощо); 5) вплив системи внутрішніх взаємодій, що утворюють внутрішнє середовище функціонування організації (внутрішні зв’язки, які становлять інформаційну основу управління); 6) наявність двох складових у завданнях організації: людей та інформації (традиційно завдання організації характеризуються трьома складовими: людьми, інформацією та предметами); 7) нормативно-посадовий характер управління (у комерційних організаціях управління здійснюється за командним принципом); 8) уповільнений процес кадрової ротації. Зазначені особливості є визначальними у формуванні змісту та специфіки управління в державних установах та організаціях, адже вони є “вихідними умовами” їх існування. Вони безпосередньо проектуються на зміст управлінських технологій та визначають зосередженість управлінських впливів. Розгляд психологічних умов ефективності управлінської діяльності в системі державної служби вимагав здійснення психологічного аналізу процесу управління, тобто розкриття його змісту, структури та психологічних компонентів. Компоненти процесу управління було структуровано з виділенням загально-управлінського (функції планування, організації та контролю), соціально-психологічного (комунікація, мотивація та керівництво як процес здійснення впливу на людей) та власне управлінського (прийняття та реалізація управлінського рішення). Провідним принципом у зазначеному розподілі управлінських функцій є визначення мети управлінської діяльності, її змісту, а також логіки управлінського процесу, а основною детермінантою – механізми соціально-психологічного управління та рівні здійснення управлінського процесу. У реальному управлінському процесі функції, що є складовими різних компонентів управління, нерозривно пов’язані між собою. Як відносно самостійні елементи управлінського процесу вони реалізуються лише в сукупності та взаємному доповненні. Водночас управління є не лише комплексом загальноприйнятих управлінських функцій; сьогодні воно набуває системного характеру. Як наслідок, дослідження управління передбачає аналіз не лише тих складових, що вочевидь входять до структури управлінського процесу, а й тих, що хоча й належать до інших систем, опосередковано, через незначні впливи та дії, змінюють систему, трансформують її та надають управлінню нового змісту [46]. Аналіз управлінської діяльності в державних установах та організаціях пов’язаний із питанням аналізу її ефективності. Остання як відображення практичного аспекту процесу управління є складовою загального підвищення ефективності управління в системі державної служби. Ефективність управлінського процесу не зводиться лише до успішної реалізації управлінських функцій, запровадження інноваційних управлінських технологій та економного використання фінансових, технічних, людських та інших ресурсів. Вона є більш широким поняттям, яке втілюється у подальшій реалізації всіма учасниками управлінського процесу свого потенціалу, і, як наслідок, актуалізує розвиток всієї управлінської системи. Відповідно до цих аспектів ефективність управлінської діяльності в системі державної служби визначена як соціально-економічна категорія, яка відображає результат здійснення управлінських дій через максимально можливу реалізацію керівником у професійній діяльності його особистісного, соціального та професійного потенціалів при одночасному задоволенні потреб усіх учасників управлінських відносин, тобто окремих керівників, працівників, соціальних груп (колективів), організацій тощо. Основними принципами, що забезпечують ефективність управлінської діяльності в системі державної служби, є науковість, комплексність, наскрізність, гуманізація, демократизація, відповідність державним вимогам, урахування індивідуального підходу тощо [9]. Ефективність управлінської діяльності аналізується за показниками, що умовно поділяються на два блоки. До першого блоку входять показники, що належать до економічної галузі і стосуються економічних параметрів діяльності організаційних структур системи державної служби, зокрема показники якості, рентабельності, енергоємності тощо. Другий блок містить показники, що є відображенням суб’єктивних особливостей діяльності людей у державних установах та організаціях – організаційної та комунікативної структур управління, соціально-психологічних особливостей соціальних груп та колективів, індивідуальних особистісних особливостей суб’єктів управління тощо. Ці показники розкривають сутність управлінської діяльності із соціально-психологічної точки зору та дають підстави визначати її ефективність як соціально-психологічну. Під соціально-психологічною ефективністю управління розуміється результат здійснення управлінських впливів, що базуються на урахуванні соціальних, психологічних, тектологічних, акмеологічних особливостей учасників управлінського процесу й спрямовані на організацію та підтримання управлінської взаємодії з метою успішної реалізації функцій та виконання завдань, що стоять перед установою чи організацією. Соціально-психологічна ефективність управлінської діяльності проявляється на двох рівнях: рівні соціально-психологічної ефективності організації та рівні соціально-психологічної ефективності суб’єктів управлінського процесу. Відповідно критерії ефективності управлінської діяльності систематизовано за двома блоками – організаційним та особистісним. Організаційний блок становлять критерії, що розкривають успішність діяльності установи чи організації як суспільної одиниці. До них належать: 1) цілеспрямованість організації (характеризує готовність організації до досягнення цілей); 2) згуртованість організації (характеризує стійкість та міцність міжособистісних взаємодій в організації, психологічний стан системи функціональної взаємодії співробітників в організації); 3) інтегративність організації (характеризує стан соціально-психологічного розвитку організації, визначає рівень узгодженості дій та структурованості професійних обов’язків); 4) відносна стабільність організації (визначає швидкість плинності кадрів в організації та пов’язану з нею динаміку соціально-психологічних станів в організації: соціально-психологічного клімату, рівня конфліктності тощо); 5) самоорганізованість організації (розкриває рівень розвитку в організації процесів управління та самоуправління, характеризує специфіку структурно-функціональної взаємодії членів організації в соціальних групах: малих, середніх, великих); 6) саморозвиток організації. Особистісний блок включає критерії ефективності діяльності учасників процесу управління (суб’єктів управління): 1) активність суб’єктів управління як діяльнісний компонент психології особистості (свідчить про рівні психофізичної та соціально-психологічної життєдіяльності працівників); 2) задоволеність трудовою діяльністю (розкриває особистісне ставлення працівника до роботи, інших членів колективу, до самого себе; дає змогу проаналізувати соціально-психологічні характеристики функціонування організації); 3) умотивованість суб’єктів управління (розкриває наявність свідомої причини трудової, пізнавальної, комунікативної та іншої активності членів групи як обов’язкової умови її ефективності); 4) емоційність (характеризує емоційне ставлення людей до взаємодії в соціальних групах); 5) стресостійкість (розкриває індивідуальну особистісну властивість швидко мобілізувати власний емоційно-вольовий потенціал для протидії різним деструктивним силам, є проекцією загального соціально-психологічного стану функціонування організації). Показники ефективності управлінської діяльності одночасно розглянуто і як її соціально-психологічні характеристики. Рівень аналізу соціально-психологічної ефективності організації пов’язаний із рівнем аналізу соціально-психологічної ефективності суб’єктів управління. Це зумовлено особливостями процесу управління як різновиду соціального, в якому зовнішні і внутрішні, об’єктивні та суб’єктивні компоненти є взаємно інтегрованими, не піддаються чіткому виокремленню, а тому мають розглядатися лише в комплексі. Зважаючи на це подальше дослідження ефективності управління як специфічного виду діяльності в організаціях здійснювалося в напрямі вивчення двох питань: які соціально-психологічні умови та в який спосіб справляють найбільший вплив на ефективність управлінської діяльності. У ході реалізації проекту дослідження соціально-психологічних умов підвищення ефективності управлінської діяльності в системі державної служби протягом 2002-2004 рр. на базі ІПККК та факультету денної форми навчання НАДУ при Президентові України, Київського міського та Сумського обласного центрів перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій було проведено соціологічне дослідження. Дослідження складалося з трьох етапів: 1) проведення опитування державних службовців, представників органів місцевого самоврядування та осіб, що перебувають у кадровому резерві на керівні посади в органах державної влади та органах місцевого самоврядування; 2) обробка даних за допомогою методу факторного аналізу та методу семантичного диференціалу; 3) інтерпретація отриманих даних. Інструментарій дослідження було представлено анкетою, що складалася з трьох блоків питань: щодо умов здійснення управління в організаціях системи державної служби та особливостей їх прояву; щодо особистісних характеристик керівника в організаціях системи державної служби, які можуть бути використані при побудові моделі психологічної готовності до здійснення управління в системі державної служби, та щодо перспектив удосконалення процесу управління в державних установах та організаціях. Вибірка складалася із державних службовців, представників органів місцевого самоврядування та осіб, що перебувають у кадровому резерві на керівні посади в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Обсяг вибіркової сукупності становив 582 державних службовці віком від 25 до 59 років, що обіймають посади ІІ-VІІ категорій. Результати, отримані на основі аналізу відповідей респондентів, було розподілено за групами запитань анкети. Подальша інтерпретація результатів здійснювалася відповідно до блоків запитань анкети. Аналіз результатів за запитаннями анкети щодо умов здійснення управління в організаціях системи державної служби та особливостей їх прояву дав змогу з’ясувати, що: 1) управління як специфічний вид діяльності в організаціях відбувається в багатофакторному середовищі, складовими якого є впливи, різні за своєю природою: економічною, політичною, психологічною, інформаційною тощо; сукупність зазначених впливів утворює межі перебігу процесу управління і є умовами, що його детермінують; 2) ефективність управлінської діяльності в системі державної служби залежить від рівня впливу даних умов, а отже, збільшується або зменшується; серед умов, що підвищують ефективність процесу управління, виділяються економічні (fs 0,77), соціально-психологічні (fs 0,72), інформаційні (fs 0,64), правові (fs 0,59), технологічні (fs 0,57), політичні (fs 0,50); 3) вплив зазначених умов на підвищення ефективності управлінського процесу в організаціях системи державної служби полягає в удосконаленні управлінської взаємодії шляхом задоволення потреб усіх учасників процесу управління на основі застосування відповідних дій (підвищення заробітної плати, запровадження інноваційних технологій, зокрема управлінських, забезпечення оперативною інформацією, правове регулювання діяльності тощо); 4) соціально-психологічні умови підвищення ефективності управлінського процесу визнані як найважливіші, про що свідчить те, що вони посідають у матриці факторних значень друге місце (fs 0,72). Аналіз запитань за другим блоком анкети показав, що ефективна реалізація змісту управлінської діяльності передбачає урахування аспектів, що пов’язані із суб’єктивним компонентом управління. Провідним у цьому є відповідна підготовленість управлінців, які безпосередньо виконують функції управління та відповідають за розвиток суб’єктів управлінського процесу, всієї установи та організації. Як наслідок, на сьогодні наявність в управлінців комплексу відповідних мотивів, знань, умінь, навичок та особистісних якостей, які б забезпечували успішну взаємодію учасників управлінського процесу, є об’єктивною необхідністю [31]. Стосовно перспектив удосконалення процесу управління в державних установах та організаціях аналіз відповідей респондентів показав, що дієвим засобом підвищення ефективності управлінської діяльності в установах та організаціях може стати психолого-управлінське консультування (82,6%). Водночас лише 4,2% опитаних зазначили, що в складі їх організацій на постійній основі діє підрозділ, основною метою якого є надання консультацій з питань управління; 6% респондентів зазначили, що функції консультування в їх установах та організаціях здійснюють кадрові служби. До основних завдань психологоконсультаційних підрозділів було віднесено: проведення професійного добору кадрів (74,9%); навчання персоналу (54,2%); психологічну діагностику діяльності організації (76,2%); психологічну допомогу керівникам та спеціалістам (56,4%); участь у розв’язанні конфліктів в організації (43,7%); консультування керівників з питань управлінського спілкування (43,2%); консультування працівників з питань кар’єрного росту (24,5%). Дане дослідження показало, що проблема ефективності управлінського процесу на сьогодні є актуальною та потребує всебічного дослідження й аналізу. Ефективність управлінського процесу є складною категорією, яка включає багато елементів, що є втіленням проявів суспільної активності, зокрема економічної, політичної, інформаційної, соціальної тощо. Проблема підвищення ефективності управлінського процесу потребує вивчення комплексу питань, що є відображенням специфіки системи державної служби, зокрема умов здійснення управління та шляхів і засобів його удосконалення.

Висновки

Однією з найважливіших умов побудови правової держави є постійне удосконалення управління у всіх сферах її діяльності. У зв'язку з цим підвищується і роль науки адміністративного права, що приділяє підвищену увагу державному управлінню і поліпшенню його ефективності. Реалізувати демократичні принципи урядування в державі, як вже було зазначено, покликана державна служба — ключовий елемент системи державного управління. Від професіоналізму, прозорості дій державних службовців, забезпечення засад та принципів управління залежить ступінь задоволення законних інтересів громадян, авторитет держави, сталий розвиток країни та її конкурентоспроможність на міжнародній арені. Сьогодні актуальним є реформування усіх сфер суспільного життя, і насамперед реформування державної служби, перетворення її на професійну, неупереджену, віддану інтересам суспільства рушійну силу прогресу держави, механізму реалізації євро інтеграційних устремлінь України. Таке оновлення неможливе без зміни законодавства, адже деякі положення чинного Закону України „Про державну службу”, прийнятого у 1993 році, застаріли і тому уповільнюють та ускладнюють реформування державної служби. В ході написання даної курсової роботи на основі аналізу наукових досліджень, вітчизняного та частково зарубіжного досвіду та чинного законодавства, було визначено місце та роль державної служби як системи органів управління в сфері здійснення управлінських функцій державними органами та державними службовцями. Практичне значення одержаних результатів полягає також у можливості запровадження нових прогресивних підходів до процесу вдосконалення і функціонування механізму здійснення управлінської діяльності державними службами. Наука про державну службу покликана аналізувати суспільні відносини в сфері державного управління й систему норм, що регулюють діяльність держаної служби, досліджувати та узагальнювати закономірності правового регулювання організації і діяльності державної служби, які забезпечують виконання нею своєї управлінської функції; а також особливості і специфіку адміністративно - правових актів, які видаються державною службою при реалізації управлінських повноважень. Також вона вивчає правовий статус суб'єктів і об'єктів виконавчої влади, правові форми й методи державного управління, способи забезпечення державної дисципліни та законності в управлінській діяльності, розробляє наукові проблеми, пов'язані з удосконаленням адміністративно-правових інститутів загального, галузевого й міжгалузевого управління. Принципи організації й функціонування державної служби в Україні інтегрують закономірності розвитку різних аспектів проявів державно-службових відносин. Вони формуються під впливом загальних принципів адміністративного права й державного управління, конституційних засад державного устрою й функціонування системи виконавчої влади, визнаних Україною міжнародних норм, законів управлінської практики, а також сучасних реформаційних процесів у галузі державного управління. Принципи організації й функціонування державної служби в Україні слід розуміти як систему ідей, ціннісних орієнтирів, виражених у Конституції України, інших нормативно-правових актах, яка відбиває закономірності й тенденції розвитку й напрями організації та здійснення державними органами й державними службовцями діяльності щодо реалізації завдань і функцій держави. Законодавче закріплення принципів державної служби має велике практичне значення, оскільки дає змогу не тільки сприяти визначенню напрямків поведінки суб’єктів правовідносин і реалізації їх інтересів, а й захистити від свавілля, в тому числі державного. Тому текстуальне закріплення принципів державної служби в майбутньому має стати важливою тенденцією розвитку сучасної правотворчості в Україні у галузі регулювання державної служби. Підсумую також, що ефективність управлінської діяльності в системі державної служби визначена як соціально-економічна категорія, яка відображає результат здійснення управлінських дій через максимально можливу реалізацію керівником у професійній діяльності його особистісного, соціального та професійного потенціалів при одночасному задоволенні потреб усіх учасників управлінських відносин, тобто окремих керівників, працівників, соціальних груп (колективів), організацій тощо. Основними принципами, що забезпечують ефективність управлінської діяльності в системі державної служби, є науковість, комплексність, наскрізність, гуманізація, демократизація, відповідність державним вимогам, урахування індивідуального підходу тощо Актуальність вказаного питання підтверджується також тим, що Концепція розвитку законодавства про державну службу в Україні, схвалена Указом Президента України від 20 лютого 2006 р., серед основних шляхів розв’язання проблем у сфері державної служби виділяє удосконалення правового регулювання надання державними службовцями управлінських послуг, оптимізувавши для цього на засадах децентралізації, деконцентрації та субсидіарності розподіл повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, іншими органами, підприємствами, установами та організаціями, уповноваженими надавати такі послуги.

Список використаної літератури

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради Україні. 1996 р. — № 30. Ст. 141 2. Конституція України, ухвалена Верховною Радою України 28 червня 1996р. №254к/96-ВР. 3. Абзац перший частини другої статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2592-VI ( 2592-17 ) від 07.10.2010. 4. Закон України «Про державну службу» — Відомості Верховної Ради України (ВВР) — 1993 — N 52 — ст.490. 5. Закон України «Про загальну структуру і чисельність Міністерства внутрішніх справ України» ( Відомості Верховної Ради України (ВВР) — 2002 — N 16 — ст.115. 6. Закон України «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» — Відомості Верховної Ради України (ВВР) — 2006— N 29 — ст.245. 7. Указ Президента України Про підвищення ефективності системи державної служби від 11 лютого 2000 р. № 208 // Вісник держ. служби України. — 2000. — № 1. — С. 15—16. 8. Указ Президента України Про стратегію реформування системи державної служби від 14 квітня 2000 р. № 599 // Вісник держ. служби України. — 2000. — № 1. — С. 6—13. 9. Авер'янов В.Б. Державне управління в Україні. (Навчальний посібник), 1999. — 42 с. 10. Авер’янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К.: Ін Юре, 1997. — 48 с. 11. Авер’янов В.Б., Крупчан О.Д. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування. — Х.: Право, 1998. 12. Битяк Ю.П. Зуй В, В. Адміністративне право України. —Х.: 2001, 528 с. 13. Голосніченко І.П. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ: Загальна частина. — К, 1995. — 268 с. 14. Голосніченко І.П., Стахурський М.Ф. Золотарьова Н.І. Адміністративне право України: основні поняття. Навч. Посібник, Київ, 2005 15. Гурне Б. Державне управління: Пер. з франц. — К.: Основи, 1993. — 165 с. 16. Державне управління, державна служба і місцеве самоврядування / Кол. авт. За заг. ред. О.Ю. Оболенського. — Хмельницький: Поділля, 1999. — 568 с. 17. Дубенко С.Д. Державна служба і державні службовці в Україні: Навч. посібник. – Київ: Видавничий Дім «Ін Юре». — 1999. — 244 с. 18. Дужников Л.С. Государственная служба. — С — Пб.: ВГСРФ, 2002. — 171 с. 19. Желюк Т.Л. Державна служба: Навч. посібник. — Київ: Видавничий Дім «Професіонал». — 2005. — 576 с. 20. Захаров В.Ф. Взаємодія органів внутрішніх справ з органами виконавчої влади, громадськими формуваннями по охороні громадського порядку в умовах ускладненої оперативної обстановки // Основні напрямки удосконалення управління органами внутрішніх справ при ускладненні оперативної обстановки: Матеріали наук.-практ. конф. 19 лют. 2000 р. 21. ЗПУ України. — 1996. — № 16. — Ст. 4 (з наступ, змін, і доповн.). 22. Ківалов С.В., Біла Л.Р. Адміністративне право України. — Одеса: 2002. 23. Коваль Л.В. Адміністративне право України. — К.: 1996 — 208с 24. Кодекс України про адміністративні правопорушення. Введений дію Постановою ВР Української РСР N 8074-XI від 07.12.84 р. Із змінами і доповненнями за станом на 21.01.2010 внесеними згідно з Законом України N 1827-VI 25. Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. —К.: Юрінком Інтер, 2003. — 736 с. 26. Копейчикова В.В. Правознавство. Навчальний посібник./ За ред. К.:Юрінком Інтер — 2000 27. Кравченко Ю.Ф. Теорія управління органами внутрішніх справ: Підручник.: Національна академія внутрішніх справ України, 1999. — 978 28. Малиновський В.Я. Державна служба: теорія і практика: Навч. посібник. – Київ: Аттіка. — 2003. — 160 с. 29. Миронова Н. Державна служба : мотиви вибору / Підвищення ефективності державного управління : стан, перспективи та світовий досвід : Зб. наук. пр. / За заг. ред. В.М. Князєва. — К. : Вид-во УАДУ, 2000. — С. 89—92. 30. Молчанова Ю. Ефективність управлінської діяльності в системі державної служби : соціально-психологічний аспект // Вісн. НАДУ. — 2005. — № 1. — С. 427—434. 31. Наукові засади вирішення організаційно-правових проблем адміністративної реформи в Україні // В.Б. Авер’янов, В.І. Іващенко, О.Д. Крупчан та ін. — К.: Ін Юре, 1999. — 48 с. 32. Нижник Н.Р. Державне управління в Україні : проблеми і перспективи // Вісн. УАДУ. — 1996. — № 1. — С. 102-115. 33. Оболенський О.В. Державна служба: Навч. посібник. — Київ: КНЕУ. — 2003. — 344 с. 34. Оболенський О. Державна служба України: концептуальні аспекти розвитку // Зб. наук. праць Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України. — К.: Вид-во УАДУ, 1999. — Вип. 2. — Ч. II. — С. 6—16. 35. Оболенський О. Державна економічна політика як цілеформуючий фактор діяльності державного апарату та державної служби // Вісник Східноукр. держ. ун-ту. — 1998. — № 5 (15). — Ч. 2. — С. 72—75. 36. Оболенський О. Державна служба України: реалізація системних поглядів щодо організації та функціонування. — Хмельницький: Поділля, 1999. — 294 с. 37. Оболенський О. Задачі розвитку державної служби в контексті адміністративної реформи // Вісник держ. служби України. — 1997. — № 3. — С.73—78. 38. Оболенський О. Критерії оцінки функціонування державного апарату та державної служби // Вісник Тернопіль. акад. нар. гос-ва. — 2000. — Вип. 7. — С.49—53. 39. Опришко В. Адміністративне право — К.: 1996. 40. Основні підходи до реформування системи державної служби в Україні / Головне управління державної служби України. — К. : Центр сприяння інституційному розвитку державної служби при Головдержслужбі України, 2005. — 4 с. 41. Офіційний вісник України — 2002. — № 21. — Ст. 451 42. Офіційний вісник України — 1999. — № 14. — Ст. 550 43. Офіційний вісник України — 2000. — № 7. — Ст. 263 44. Офіційний вісник України — 10 жовтня 2001. — № 17. — Ст. 747 45. Павловский Р.С. Административное право. — К.: 1986 46. План модернізації державного управління : пропозиції щодо приведення державного управління та державної служби України у відповідність із принципами і практиками демократичного урядування / В. Афанасьєва, А. Вишневський (кер. авт. колективу), Р. Гекалюк; Під заг. ред. Т. Мотренка. — К. : Центр адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу, 2010. — 320 c. 47. Покрова Л. Державна служба в органах виконавчої влади обласного рівня : організаційний аспект // Вісн. НАДУ. — 2004. — № 2. — с. 114-119. 48. Професійна державна служба: що зроблено і що далі?: Публічна доповідь про основні результати діяльності Головного управління державної служби України у 2005 році // Інформ. вид. — К.: ПІІ “Інтертехнологія”, 2006. — с. 20-23 49. Хавронюк М.І., Мельник М.І Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність: закони і коментарі: Навчальний посібник.,— К.: Атіка, 2000. — 512 с. 50. Цвєтков В.В. Державне управління: Основні фактори ефективності (політико-правовий аспект). — Х.: Право, 1996. — 164 с. 51. Цвєтков В. В. Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи — К.: Оріяни, 1998. — 364 с. 52. Веб-сайт Міністерства внутрішніх справ України: http://mvs.gov.ua/mvs/control 53. Веб-сайт Головного управління державної служби України — www.guds.gov.ua