4.Слобідське козацтво за своїми соціальними функціями поділялось на дві категорії: козаків полкової служби та козаків городової служби. Перші з них об’єднані в сотні та полки несли військову службу, ходили в походи, так, як це робили городові чи реєстрові козаки Гетьманщини. Другі за своїм способом життя більше нагадували міщан військових міст. У мирний час вони займалися промислами, торгівлею, сільським господарством, а у воєнну пору забезпечували оборону міст і фортець. Зазвичай, козаки городової служби перебували у подвійному підпорядкуванні – козацької адміністрації та російських місцевих воєвод.

Швидка майнова диференціація слобідського козацтва призвела до того, що частина його вже на рубежі XVII – XVIIІ ст. не могла виконувати військову повинність. Реагуючи на таке становище, у 1700 р. відбувся поділ слобідського козацтва на дві різні за чисельністю та військовими функціями категорії, а саме: виборних козаків (компанійців) та підпомічників. Перші виконували військові обов’язки власним коштом, власною зброєю, конем і бойовим спорядженням. За це вони звільнялися від виконання будь-яких державних повинностей. Другі – забезпечували «виборних» продовольством і фуражем, допомагали їм обробляти землю, особливо під час перебування перших у поході, тощо.

Залежно від роду служби або функціональних обов’язків у середовищі рядового козацтва існували й такі маргінальні групи, як: курінчики, стрільці, бобрівники, пташники, конюшівці, палубничі та інші. Козаків-курінчиків виділяли гетьману, генеральній старшині, полковникам – для виконання різноманітних особистих доручень, а також для праці в їхніх маєтках. Стрільці, бобрівники, пташники свою назву отримали від того, що головними їхніми функціональними обов’язками було полювання та постачання дичини для потреб гетьмана чи старшини. Кількість козаків, що належали до цих категорій, історики обраховують декількома тисячами. Досить частими були випадки, коли козацька старшина звільняла їх від участі у військових походах.

Палубничі й конюшівці у мирний час перебували при гетьманському дворі, допомагаючи в господарстві, а під час походів – при гетьманському обозі. Конюшівці доглядали гетьманських коней, а турботою палубничих було дотримання порядку на «палубі» – валковому возі, де зберігалися продовольство та фураж.

Ще одну категорію українського козацтва становили козаки-охотники – волонтери, які наймались на службу в компанійські та сердюцькі полки, отримуючи за неї грошову платню, продовольство, фураж, амуніцію, одяг. Спочатку головний контингент охотницьких військ становили іноземці, а з кінця XVII ст. – українські городові та низові козаки, міщани, інколи селяни. Загальна кількість козаків-охотників доходила до 8 –10 тис. осіб. З кінця 1720-х років охотницька служба поступово втрачає ознаки найманої, перетворюючись на спадкову, пов’язану з певними становими привілеями, ранговим землеволодінням і відповідним соціальним статусом.

До привілейованого стану козацької старшини належали й такі соціальні групи, як бунчукові товариші, значкові товариші, знатні військові товариші, які набули особливої

уваги за Івана Мазепи, який робив головну ставку при розбудові держави на козацьку старшину.

До категорії бунчукових товаришів входили діти генеральної старшини та полковників і найбільш заслужених у війську знатних товаришів. Вони, проживаючи на території полків, були звільнені з-під залежності від полкової влади й підпорядковувалися лише безпосередньо гетьману, проходячи під його керівництвом школу управлінського життя. З них призначали суддів і асесорів Генерального суду, доручали виконання адміністративних і фінансових розпоряджень гетьмана тощо.

Під час військових походів вони супроводжували гетьмана, складаючи його своєрідну лейб-гвардію.

Статус бунчукового товариша офіційно фіксувався в компутах, що велися Генеральною військовою канцелярією. З 1730-х років цей чин підтверджувався спеціальним гетьманським універсалом або патентом. За військовим рангом статус бунчуковий товариш вважався першим після полковника. У разі необхідності саме з них призначали наказних або так званих повних полковників.

Загальна кількість бунчукових товаришів у різні роки була неоднаковою. У 1720-30-х роках чисельність цієї соціальної верстви була в межах від 100 до 150 осіб.

Наступною привілейованою соціальною категорією Гетьманщини були значкові товариші. Значкові товариші, перебуваючи під полковницьким значком (прапором), були непідзвітними сотенній адміністрації та несли службу при полковнику. Статус значкових товаришів, як правило, надавався дітям полкової та сотенної старшини, міських урядників, духовенства, знатних козаків, а в рідкісних випадках – і нащадкам генеральної старшини, бунчукових і військових товаришів.

На початку XVIIІ ст. загальна кількість значкових товаришів чітко не регламентувалася, а залежала від волі полковника та спритності козацьких старшин. Відповідно до царського указу від 8 серпня 1734 р. в усіх 10 полках Лівобережжя кількість значкових не могла перевищувати 420 осіб. Передбачалось, що в Лубенському, Полтавському і Переяславському полках їхня кількість становитиме по 50 , а в решті – по 30 осіб.

До козацької еліти належали також і ті, хто мав звання знатного військового товариша. Найчастіше його давали відставним генеральним старшинам і полковникам, які мали в полку великий авторитет і вплив. Менш багаті й заслужені могли одержати звання знатного товариша певного полку чи певної сотні.

Звання військових товаришів було другим за значимістю після бунчукових. Володіння званням військового товариша у XVIIІ ст. позбавляло необхідності розпочинати козацьку службу рядовим козаком і давало неабиякі переваги при посіданні сотницького уряду чи посади в складі полкової старшини.

5.Процеси реставрації великого та середнього землеволодіння в Лівобережжі та Слобожанщині, перетворення монастирів і старшини на феодальних землевласників призвело до того, що впродовж кінця XVII – першої половини XVIIІ ст. кількість дворів вільних військових посполитих невпинно зменшувалися. Так, у 1729–1730 рр. у 9 лівобережних полках (крім Гадяцького) нараховувалось майже 28 тис. таких дворів, а вже на початку 1750-х років – лише 1,7 тис. Більшість із них у результаті купівлі-продажу та відвертого пограбування опинилась у старшини на правах спадкової власності. Лише в Миргородському полку ревізія 1740 р. зафіксувала серед вільних військових дворів 253 «власниками скуплених», що становило приблизно восьму частину загальної кількості дворів посполитих. У згаданому полку з цієї категорії селян збирали податки на консистентів, «чиновників» полкових і сотенних, служителів канцелярії.

У подібному становищі перебували посполиті вільних військових сіл. Крім сплати податків, місцева влада все частіше залучала їх до ремонту гребель, мостів, доріг та інших загальних повинностей. Особливо важкою для селян виявилася візницька повинність: перевезення військових вантажів, гінців і чиновників. Далекі й часті поїздки надовго відривали чоловіків від домівок, які інколи оберталися втратою волів та коней і занепадом селянських господарств.

Старшина, прагнучи закріпити за собою необмежену владу над своїми селянами, активно домагалася від царського уряду юридичного права карати їх за непокірність. Так, 15 грудня 1722 р. чернігівський полковник П. Полуботок і генеральні старшини у зв’язку з тим, що, поспільство, піддані легковажні, показуючи самоуправство, не хочуть власникам своїм належно бути послушними», просили президента Малоросійської колегії С. Вельямінова розіслати в всі лівобережні полки універсали, згідно з якими би «таких брали в тюрми і після розгляду вини нещадно публічно караали». Незважаючи на заборону С. Вельямінова поширювати подібні універсали, старшина їх усе-таки розіслала.

Обмеження особистої свободи селянина і запровадження наприкінці XVII ст. одно- або дводенної панщини започаткували тенденцію до еволюції соціальної залежності в залежність кріпацьку. На цьому шляху Гетьманщина наздоганяла Росію, де кріпосне право було юридично оформлене у 1649 р.

6.Міське населення Лівобережної та Слобідської України поділялось за юридичною ознакою на дві категорії: жителі магдебурзьких міст та жителі ратушних міст. Перші з них володіли всією повнотою самоврядування, на чолі їхньої громади стояли виборні війт і магістрат. У ратушних містах права самоврядування мали обмежений характер і доволі розповсюдженим явищем було втручання козацької адміністрації у внутрішні справи такого міста.

У XVIIІ ст. в Гетьманщині існували майже 200 міст і містечок, в яких проживало до 6 % усього населення регіону, на Слобожанщині – близько 10 міст. У 1760-і роки XVIIІ ст. в містах Лівобережжя (без Полтавського і чотирьох сотень Миргородського полків) мешкали понад 59 тис. осіб, Слобожанщини – майже 22 тис. (7,14 % усього населення краю). Особливо інтенсивно розвивалися ті міста, які лежали на зручних і вигідних торговельних шляхах-трактах і ставали центрами великих землеробських районів. У них мешкали робітні люди ремісничих цехів, промислів, мануфактур. Окрім того, в містах жила значна кількість селян і козаків, а також старшина і духівництво. Міщанами вважали, переважно, ремісників, дрібних торговців і домовласників.

Особливістю устрою магістрантських міст була наявність у них корпоративних об’єднань ремісників – так звана цехова організація. Права цехів і статус ремісників визначалися нормами магдебурзького права, які підтверджувалися відповідними універсалами українських гетьманів та грамотами російських царів. Разом з тим станові права міщан загалом не були чітко визначені. У різних містах вони були різними і часто залежали від ласки місцевої козацької адміністрації.

Характерною особливістю розвитку міського життя в Лівобережній Україні була практика поєднання міського патриціату з козацькою старшиною. Прикладами цього є міщансько-старшинські родини Томар у Переяславі, Герциків у Полтаві, Марковичів у Лубнах тощо.

Господарському піднесенню міщанства суттєво заважала гостра економічна конкуренція з представниками козацької верстви та монастирями, а також різні утиски місцевої адміністрації.