Зміст

Вступ 2

Розділ I. Теорії та підходи до визначення ключових понять необхідних для розуміння механізму функціонування політичної системи Сінгапуру 4

§1. Теорії, за допомогою яких можна пояснити і спрогнозувати розвиток політичної системи Сінгапуру 4

§ 2. Підходи до періодизації розвитку держави 8

§ 3. Підходи до визначення поняття політична система 9

Розділ II. Політична система Сінгапуру та її особливості. 11

§ 1. Періодизація історії Сінгапуру 11

§ 2. Політичний режим в Сінгапурі 15

§ 3. Партія Народної Дії 18

§ 4. Вплив культури на політичну систему Сінгапуру 20

§ 5. «Економічне диво» 21

§ 6. Національна ідентифікація в Сінгапурі 26

§ 7. Політичне майбутнє Сінгапуру 29

Висновки 32

Список використаних джерел та літератури 34

Анотація

Вступ

Актуальність. Країни Азії у більшості людей в Україні стереотипно асоціюються з відсталими методами управління, але сьогодні держави азійського регіону руйнують стереотипи і розвиваються швидкими темпами. Причому українська влада це почала приділяти цьому значну увагу. Так, нещодавно відбувся перший (з часу встановлення двосторонніх дипломатичних відносин 31 березня 1992 р.) державний візит до Сінгапуру Глави Української держави. Віктор Янукович запропонував Лі Сьєн Луну, прем’єр-міністрові Сінгапуру, створити Українсько-сінгапурську Ділову раду як формат державно-приватної співпраці. Також Президента України зацікавив сінгапурський досвід реформ[1]. З моменту отримання Україною незалежності пройшло вже немало часу, а стрімкого економічного розвитку досі не спостерігається, саме тому доцільно вивчати приклад держав, які досягли економічного процвітання. У вивченні цього питання увага політиків і дослідників в основному зосереджується на країнах Європи, на Сполучених Штатах Америки, проте «економічні дива» у другій половині XX століття відбувались саме в країнах Азії, найяскравіші приклади – так звані «азійські тигри» (Сінгапур, Тайвань, Гонконг, Південна Корея), причому економічний зріст у цих країнах був зумовлений не багатством ресурсів (наприклад, у Сінгапурі їх практично нема), а був, насамперед, наслідком продуманої прагматичної політики і стабільності політичної системи, завдяки якій ці держави перетворились з відсталих на країни здатні конкурувати із західними державами. В Сінгапурі, незважаючи на тісну торгівлю з США, велику кількість філій транснаціональних корпорацій, зберігаються традиційні цінності. Сінгапурські політики не намагались скопіювати ані західні моделі розвитку, ані моделі держав азійського регіону, а брали від них найкраще, те, що можна було застосувати саме умовах їхньої політичної системи. Така позиція є ефективною, тому її вивчення представляє інтерес. Ступінь наукової розробки. Політична система Сінгапуру малодосліджена українськими науковцями. У пострадянському просторі дослідженню політичної системи Сінгапуру також приділяють небагато уваги, проте дослідженням даної теми займались російські політологи Є.П.Бажанов і Н.Є.Бажанова. Західні та азійські науковці присвятили багато своїх праць дослідженню політичної системи Сінгапуру, серед них – Дж. МакДугал, С. Ортманн, Й.-Т. Чі. Ця робота буде ґрунтуватися на наукових доробках Б. Лейтч, А. Пшеворського, В. Якушика, Л. Даймонда. Об’єкт дослідження: політична система Сінгапуру. Предмет: політичні механізми динамічного розвитку Сінгапуру. Джерельна базою є Конституція Сінгапуру, Закон про внутрішню безпеку, Закон про парламентські вибори, Білий аркуш про спільні цінності, Декларація релігійної гармонії, Бангкокська декларація прав людини, програма Партії Народної Дії, мемуари Лі Куан Ю. Методологічна база дослідження. У дослідженні цієї теми використовувався метод історизму, який дав можливість простежити виникнення, формування і розвиток процесів та подій у часі, також використовувалися елементи методу психологізму, порівняльний метод. В роботі були використані ціннісно-нормативний та антропологічний підходи. Був використаний принцип багатофакторності і додатковості. Мета роботи. Дослідити особливості політичної системи Сінгапуру, а саме те, як поєднуються елементи демократичного режиму і авторитарного. Завдання, які намагається вирішити автор цієї роботи.
1. Розглянути теорії і підходи до визначення ключових понять необхідних для розуміння механізму функціонування політичної системи, а також за допомогою яких можна спрогнозувати розвиток політичної системи Сінгапуру.
2. Розробити періодизацію історії Сінгапуру.
3. Визначити, який політичний режим встановлений в Сінгапурі.
4. Дослідити діяльність уряду Партії Народної Дії, результати цієї діяльності і чинники, які впливали на прийняття певних рішень.
5. Спрогнозувати майбутнє політичної системи Сінгапуру. Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури та джерел.

Розділ I. Теорії та підходи до визначення ключових понять необхідних для розуміння механізму функціонування політичної системи Сінгапуру

У цьому розділі буде розглянуто теорії, які дають змогу зрозуміти процеси становлення політичної системи Сінгапуру та її особливості; підходи до періодизації, яка необхідна для створення уявлення про етапи розвитку політичної системи Сінгапуру; а також різні трактування поняття політична система.

§1. Теорії, за допомогою яких можна пояснити і спрогнозувати розвиток політичної системи Сінгапуру

1.1.Теорія модернізації Перші теоретики модернізації, зокрема С. Ліпсет, пов’язували становлення демократії з економічним розвитком та розвитком ринкової економіки. В якості прикладу для наслідування західні країни з розвинутою ринковою економікою, саме тому за поняттям модернізація часто мали на увазі «вестернізацію». Але в перших теоріях модернізації ігнорувався ряд важливих факторів, наприклад, таких як культурна і ресурсна забезпеченість країни. У статті Адама Пшеворського і Фернандо Лімонжі «Модернізація: теорія і факти»[2] автори дають відповідь на питання, чи насправді існує зв’язок між рівнем економічного розвитку і ймовірністю падіння чи розвитку демократії, а також, чи правда, що демократія має більше шансів «вижити» у країнах з розвинутою ринковою економікою. При цьому автори враховують як природні, так і культурні особливості держав. Насамперед А. Пшеворські і Ф. Лімонжі посилаються на С. Ліпсета, який вважав, що чим більше нація досягає економічного росту, тим більше шансів для того, щоб нація стала демократичною. Основним припущенням теорії модернізації є твердження, що результатом модернізації стане демократизація. Модернізація включає процеси: – диференціація соціальних і політичних структур; – індустріалізація; – підвищення рівня освіти; – урбанізація. На противагу цьому А. Пшеворські і Ф. Лімонжі стверджують, що демократії виникають внаслідок: – смерті диктатора; – економічної кризи; – міжнародного тиску. Інше припущення теорії модернізації: чим багатше суспільство, тим більше шансів, що воно буде підтримувати демократію. Якщо припущення вірне, то перехід до демократії більш вірогідний, коли дохід на душу населення вищий. Аналізуючи статистику, зокрема ВВП на душу населення в 130 країнах світу з різними режимами влади від кінця Другої світової війни і до 1990 р., автори з’ясували, що країни, в яких ВВП на душу населення нижчий 2000 дол., становлення демократії практично неможливе, ВВП на душу населення від 2000 дол. до 6000 дол. створює практично рівні умови для виживання і демократії, і диктатури (так автори називають будь-які недемократичні режими), але диктатура має більше шансів укріпитися в країні з нижчим ВВП. Ризик для диктатури виникає, коли ВВП на душу населення досягає 4000-5000 дол. Переламним значенням ВВП на душу населення А. Пшеворські та Ф. Лімонжі називають 6000 дол., який робить будь-який режим будь то демократичний чи диктаторський таким, що вірогідність його зміни є дуже малою. Автори наголошують і на важливості особливостей історичних умов, так вони вважають, що держави, де існували колись демократичні традиції, то демократію простіше відновити за будь-якого рівня ВВП. Підсумовуючи своє дослідження, А. Пшеворські та Ф. Лімонжі роблять наступний висновок: «В теорії модернізації ніхто нічого не робить для становлення демократії, усе ховається за економічним розвитком. Демократизація – результат дій, а не умов. Демократія може бути встановлена на будь-якому рівні розвитку, проте шансів вижити у неї, справді, більше у країні з високим ВВП»[3].
1.2. Теорія «успіху держави» Йошиказу Сакамото[4] Намагаючись вивести «формулу успіху» держави, Й. Сакамото стверджує, що в основі історичних змін після Другої світової війни стали три основні протиріччя: ← капіталізм (соціалізм; ← націоналізм ( інтернаціоналізм; ← демократія (авторитаризм. У зв’язку з цим Й. Сакамото виділяє три типи держав, у яких по-різному поєднуються ці характеристики: 1. Капіталізм – Націоналізм – Демократія. 2. Капіталізм – Націоналізм – Авторитаризм. 3. Соціалізм – Націоналізм – Авторитаризм. Країни типу (К – Н – Д), до яких автор відносить передовсім Великобританію, Францію, Сполучені Штати Америки. Країни такої «моделі», на думку Й. Сакамото, є двигунами світового політичного та економічного розвитку останні два століття. До другої «моделі» (К – Н – А) належать Німеччина, Японія, Італія другої половини дев’ятнадцятого століття, які намагались наздогнати більш успішні економічно держави. Нарешті до третьої моделі (С – Н – А) належать військові режими імператора Хірохіто в Японії і Гітлера в Німеччині, а також режим Мао Цзедуна в КНР. СРСР мав свою модель – Соціалізм – Інтернаціоналізм – Авторитаризм, але під час холодної війн, його можна віднести до моделі – С – Н – А. Й. Сакамото підкреслює тенденцію переходу країн третього і другого типу до першого, такий процес відбувся з Німеччиною, Японією після Другої світової війни та ін. Переходи, як вважає автор неминучі, бо держави К – Н – Д є головними двигунами глобалізації, від якої більшість держав відмовитись не може. Й. Сакамото хоча і відзначає, що є ряд проблем з якими стикається поширення моделі К – Н – Д, наприклад неприйняття цінностей, традиції, але все ж стверджує, що модель буде поширюватись надалі, бо країни К – Н – Д є успішними і вони не перестануть поширювати свій вплив. У контексті переходів, слід розглянути теорію демократизації С. Хантінгтона, для того, щоб з’ясувати, чи можлива вона в Сінгапурі.
1.3. Теорія демократизації С. Хантінгтона[5] Хвиля демократизації – це група переходів від недемократичних режимів до демократичних, що відбуваються у визначений період часу, кількість яких значно перевищує кількість переходів у протилежному напрямку в даний період. До цієї хвилі звичайно відноситься також лібералізація, часткова демократизація в тих політичних системах, що не стають цілком демократичними[6]. С. Хантінгтон виділяє три хвилі демократизації:
I хвиля – 1828 – 1926 рр. – коренями цієї хвилі є Американська революція та Велика Французька революція. У цей період виникають демократичні національні інститути.
II хвиля – 1943 – 1962 рр. – для другої хвилі характерними є антиколоніальний рух і остаточний розвал колоніальної системи, модернізація країн, що звільнились від колоніальної залежності, включно з процесом демократизації у деяких з них.
III хвиля – 1974 р. – до тепер – падіння авторитарних режимів в країнах Латинської Америки, Іспанії, Португалії, СРСР та ін. Проте основну увагу слід зосередити на тому, які варіанти переходів від недемократичних режимів до демократії виділяє автор. Таких варіантів є три. Перший варіант – «трансформація». За такого способу переходу, уряд країни сам бере курс на демократизацію, проводить реформи «згори» і режим в державі поступово набуває демократичних рис. Такий перехід можливий, якщо влада є набагато сильнішою за опозицію. Проте цьому переходу властива непослідовність, адже у самому уряді іде боротьба між прибічниками реформ та їх противниками, це також обумовлює «розтягування» у часі. Другий варіант – «усунення» (replacement). Перехід за таким «сценарієм» відбувається, коли уряд починає втрачати свою силу і опозиційні групи приходять до влади, при чому серед опозиціонерів помірковане «крило» повинно бути сильнішим за радикалів. Вони і проводять демократичні реформи. Зазвичай, такий перехід відбувається після певної події, яка остаточно дискредитує уряд. Третій варіант – «зміщення» (transplacement). Основою для такого переходу є спільні дії уряду і опозиції. Влада іде на переговори з опозиційними силами, бо усвідомлює свою нездатність «придушити» опозицію, а опозиція не здатна «повалити» режим, при чому як з одної, так і з іншої сторони на переговори йдуть помірковані, разом досягяють консенсусу щодо змін в державі. Проте, за такого переходу є небезпека, що реформи не будуть повністю реалізовуватися, бо «стара» влада може зберегти певний вплив. Фази, які передують переходам: 1. Поява реформаторів внаслідок економічної кризи, як відповідь на репресії та ін. 2. Набуття реформаторами сили. 3. Провал лібералізації, помилки влади. «Лібералізований» авторитаризм – приречений. 4. Об’єднання опозиції, разом із тим в уряді об’єднуються реформатори. У переходах важливу роль також відіграє армія, на чиєму боці вона виступає або ж залишається нейтральною, а також зовнішній фактор, тобто кого підтримують «сильні» держави чи міжнародні організації. Отже, теорія модернізації допоможе в подальшому пояснити стійкість авторитарних рис політичної системи Сінгапуру; теорія Й. Сакамото щодо успіху держав пропонує три риси успішної держави, в дослідженні буде з’ясовано, чи властиві ці риси політичній системі Сінгапуру, якщо невластиві, то чи є перспективи їх досягнення; теорія переходів від недемократичних режимів до демократії С. Хантінгтона допоможе спрогнозувати подальший розвиток політичної системи Сінгапуру.

§ 2. Підходи до періодизації розвитку держави

Вчені по-різному розглядають принципи та критерії періодизації історичного розвитку, проте найбільш поширеними є формаційний і цивілізаційні підходи. Формаційний підхід був розроблений К. Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства – соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва[7]. Таким чином за основу періодизації беруть зміни виробничих відносин, зумовлені ростом продуктивних сил. Загалом, зміни в базисі (економічній сфері) спричиняють зміни в надбудові (політичній, релігійній та інших сферах). Проте азійський тип виробництва є досить специфічним, і використовувати цей метод не зовсім доцільно. Якщо ж при періодизації розвитку держави перевагу віддати цивілізаційному підходу, то певний період історичного розвитку слід визначати не стільки об’єктивно-матеріальними, скільки ідейно-духовними, культурними факторами, не стільки наявним співвідношенням класових сил, скільки набутими у процесі розвитку уявленнями про світ, соціальними цінностями, сформованими стереотипами поведінки[8]. Однак для отримання загальної картини всього процесу суспільного розвитку і (або) типу держави в конкретній країні тісно пов’язані між собою критерії періодизації повинні бути взяті в комплексі. В межах як прогресистського або регресистського бачення історії, так і будь-якої нелінійної концепції історичного процесу для побудови періодизацій процесів корінних соціально-економічних та (або) політичних перетворень, пов’язаних з виникненням та існуванням держави, доцільно виділити в суспільстві три найважливіші сфери:
1)інфраструктуру (природне середовище та економіку);
2) населення (його соціальну структуру і культуру);
3)політичні інститути, норми, ідеї. Певні зміни в кожній з цих сфер або в декількох з них можуть служити основою для різних періодизацій розвитку держави[9]. Періодизація історії Сінгапуру буде використана для, того щоб з’ясувати ключові передумови формування сучасної політичної системи Сінгапуру.

§ 3. Підходи до визначення поняття політична система

Перед тим, як перейти до розгляду політичної системи Сінгапуру, слід дати визначення поняттю політична система. Існують різні підходи до визначення. Видатний політолог Девід Істон дає наступне визначення: «Політична система – це взаємодія, за допомогою якої в суспільстві авторитетно розподіляються цінності, вироблені всіма його членами»[10]. Таким чином, політичний розподіл цінностей має владну основу і здійснюється шляхом владного рішення, та є обов’язковим і таким, що вимагає покори, в тому числі заснованої на примусі. Д. Істон також підкреслює вплив різноманітних чинників на політичну систему, а також вплив останньої на них. Середовище, яке впливає на політичну систему, можна поділити на «внутрішньосуспільні» системи (економічна, культурна, соціальна, психологічна) і «позасуспільні» (міжнародна торгова система, різноманітні міжнародні співтовариства). Для того, щоб не розпастися, політична система повинна вживати заходів щодо «руйнівного» впливу середовища. Д. Істон вважає, що взаємодія політичної системи із середовищем відбувається за принципом «входу-виходу». «Вхід» може здійснюватися або в формі «вимог», або в формі «підтримки». «Вимоги» – виражена всередині і звернена до владних органів думка з приводу бажаного або небажаного розподілу цінностей у суспільстві. «Підтримка» – дії індивідів і груп на підтримку системи. «Підтримка» пов’язує систему з навколишнім середовищем, забезпечує відносну стійкість владних органів, від яких залежить перетворення вимог навколишнього середовища у відповідні рішення. В результаті «входу» в політичній системі відбувається процес впливу на неї середовища, наслідком якого є реакція «вихід», під якою розуміється авторитетне рішення щодо розподілу цінностей. Реагуючи на виклики середовища, політична система одночасно підтримує в суспільстві змінність і стабільність. «Збереження через зміни» є дієвим засобом стабілізації політичної системи. Найкраще підхід Девіда Істона ілюструє схема: [pic] Дещо інакше поняття політичної системи пояснює Габріель Алмонд: «Політична система є сукупністю інститутів та органів, які формують і втілюють в життя колективні цілі суспільства або ж груп, які входять до нього. Уряди чи влади – це складові частини політичної системи, які забезпечують вироблення політичного курсу. Рішення урядів підкріплюються легітимним насиллям, так підкорення цим рішенням може бути вимушеним»[11]. Г. Алмонда цікавить не стільки взаємодії між складовими політичної системи, скільки визначальні стійкі структури політичної системи. Структура є доступною для спостереження діяльністю складових одиниць (або їх сукупностями) системи – ролей. Крім того, Г. Алмонд багато уваги приділяє політичній культурі, яка, на думку політолога, включає національний характер і впливає на політичну систему суспільства. Серед українських політологів, існує наступне визначення: «У вузькому розумінні політична система – це система політичних інститутів, насамперед державних і суспільних організацій чи інших об’єднань. … В широкому розумінні поняття політична система – це певна єдність політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, взаємозв’язків політичних інститутів між собою и зовнішнім середовищем політичної системи)»[12]. В. Якушик пропонує виділяти, які саме зовнішні середовища політичної системи існують, є три основних: • природне середовище – середовище, яке складається з таких факторів, як розмір території, особливості клімату і ландшафту, ресурси природні та людські; • господарське середовище утворюється завдяки системі виробництва у державі, враховується також рівень її розвитку, місце в системі міжнародних економічних відносин. • культурне середовище – характер процесів створення, розподілу та засвоєння культурних цінностей; у цьому середовищі виділяють окремо загальну і політичну культури. Щодо функцій політичної системи, то до них належить: функція захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечення стабільності та соціального порядку у життєдіяльності суспільства, ієрархічної координації діяльності різних політичних суб’єктів для досягнення визначених цілей, віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечностей, сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил стосовно основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку [13]. Аналіз політичної системи є надзвичайно важливим для з’ясування особливостей політичного життя суспільства, частиною якого вона є. У цій роботі буде органічно поєднано елементи цих трьох визначень, які дадуть найповніше розуміння політичної системи Сінгапуру.

Розділ II. Політична система Сінгапуру та її особливості.

§ 1. Періодизація історії Сінгапуру

Історію Сінгапуру у загальних рисах можна умовно поділити на такі періоди: від давніх часів до Британської колонізації, період Британського панування, короткий період загарбання японцями під час Другої світової війни, період становлення незалежності, в тому числі період, коли Сінгапур входив до складу Малайзії, і, нарешті, період незалежності. Не заглиблюючись у давню історію Сінгапуру, можна виділити один великий період від перших відомостей (згадок Птолемея, який у районі сучасного Сінгапуру позначав на карті чималий торговий вузол, у II столітті нашої ери та згадок у китайських літописах у III за китайським літочисленням)[14]. За територію Малаккського півострова боролися два королівства – Суматри і Яви, врешті решт королівство Яви отримало перемогу, і була створена імперія Меджепегіт у XIII, яка об’єднала території Суматри, Балі, Мадури, півострова Малакка, включаючи Сінгапур та інші. Завдяки вигідному положенню у цей час відбувається становлення Сінгапуру як портового міста на краю Малаккського півострова. Китайський мандрівник Ванг Дайон (Wang Dayuan) відвідав острів Тамасек (малайська назва Сінгапуру) у 1330 р. і описав місто, як порт, населений малайцями і китайцями[15]. Після розпаду імперії в 1590 р., Сінгапур був під владою Малайського султанату, який продовжував розбудову портового міста. У 1641 р. Сінгапур перейшов під владу голландців, які в тому ж році підпорядкували собі і Індонезійські острови, які стали пізніше називатися Голландською Ост-Індією. Розгромлений Малайський султанат продовжував, однак, утримувати контроль над Сінгапуром. На початку XIX століття панування Голландської Ост-Індської компанії в Індонезійському Архіпелазі підірвала Британська Ост-Індська компанія. Другим періодом можна виділити Британську колонізацію острова. На початку 1819 р. на острів прибув Стемфорд Раффлз, губернатор Бенгкулу, британського володіння на Суматрі, він уклав договір з султанатом Джохора про створення торгового вузла в Сінгапурі. Протягом 1820-1824 років британські володіння були формалізовані різними угодами з Нідерландами і Джохорськім султанатом. У 1826 р. Сінгапур, Пінанг і Малакка були об’єднані в Стрейтс-сеттлементс, а в 1832 р. Сінгапур стає його адміністративним центром[16]. Відкриття Суецького каналу в 1869 р. дало Сінгапуру потужний імпульс розвитку в якості одного з найважливіших світових торговельних портів. Острів перетворився на головний центр переробки і експорту натурального каучуку, виробленого в сусідній Малайї. У цей період Сінгапур швидко розростався, порт приваблював моряків, торговців і робітників. Якщо в 1819 р. населення острова становило всього лише 1000 чоловік, то в 1836 р. тут проживало вже 16000, 1869 р. – 81 000 чоловік, а в 1891 р. – 142547 з них – 90000 китайців, 25000 малайців, 13000 європейців і 12000 індусів. Як показує статистика, більшість іммігрантів складали китайці-контрактники, але були також європейські купці і підприємці, досить багато було індійських солдатів і малайців, які здавна проживали на острові. Ці етнічні групи склали ядро сінгапурського суспільства, яке й донині відрізняється культурним різноманіттям[17]. У роки Другої світової війни Сінгапур був окупований три роки – з лютого 1942 до вересня 1945 р. – японськими військами. Цей невеликий відрізок часу можна виділити окремим періодом, бо усталений лад життя було зруйновано, зовнішнє середовище політичної системи кардинально відрізнялось від попередньої. Наступний період – становлення незалежності. Британська влада повернулася на острів у вересні 1945 р., і у квітні 1946 р. Сінгапур отримав статус коронної колонії і був відділений від Малайї. Проте сінгапурці не хотіли залишатись під владою Великої Британії і через численні протести на острові були проведені вибори 1948 р. в Законодавчу раду, але право голосу мали лише британські піддані (близько 10% населення), і то сінгапурці мали право займати лише шість місць в Законодавчій раді з двадцяти шести. Через три місяці після виборів, відбулись збройні заколоти комуністичних груп в Малайї. Британці ввели жорсткі заходи контролю за лівими групами у Сінгапурі, був введений суперечливий Закон про внутрішню безпеку, який дозволяв безстрокове утримання під вартою без суду осіб, підозрюваних у «загрозі безпеці»[18]. Однак, з кожними наступними виборами в Сінгапурі (1951 р. і 1955 р.) кількість місць для представників сінгапурських партій збільшувалась. У 1954 р. була створена партія Народної Дії, очолювана Лі Куан Ю, яка мала ліве спрямування, за результатами виборів наступного року отримала три місяці в Законодавчій раді. Тодішній головний міністр Лім Ю Хок почав сам боротися з комуністами в Сінгапурі. Британський уряд схвалив таку позицію Лім Ю Хока, і коли відбувся новий раунд переговорів на початку березня 1957 р., вони погодилися надати повне внутрішнє самоврядування. Законодавча рада була розширена до п’ятдесяти одного члену, яка повністю обиралась прямим голосуванням, очолював Раду мав прем’єр-міністр (член партії, яка набрала більше голосів на виборах), Рада мала контролювати виконавчу владу представлену Кабінетом, також вона мала контролювати всі аспекти управління, за винятком оборони та іноземних справ. У серпні 1958 р., був прийнятий в закон парламенті Великої Британії, який передбачав створення держави Сінгапур[19]. На виборах до Законодавчої ради, що були проведені у травні 1959 р., партія Народної Дії (ПНД) отримала впевнену перемогу – сорок три із п’ятдесяти місць. В основному електоратом ПНД були китайськомовні громадяни, члени профспілок, студенти. Лідер ПНД – Лі Куан Ю – став першим прем’єр-міністром Сінгапуру. Зважаючи на злиденне становище держави і наростаючу загрозу з боку сінгапурських комуністів, уряд вирішує приєднатися до Малайзії і в 1963 р. була утворена Малайзійська Федерація, яка включала Малайзію, Сінгапур, Північне Борнео і Саравак. Але Лі Куан Ю і його соратники досить швидко зрозуміли, що приєднання це не вихід із складної ситуації. Президент Індонезії – А. Сукарно – оголосив стан конфронтації з Малайзійською Федерацією та ініціював військові дії відносно нової держави, так індонезійські командос бомбардували будинок в Сінгапурі 10 березня 1965 р., при цьому загинуло дві особи[20]. Крім того, сінгапурців не влаштовувала расова дискримінація, які була прописана 153-ю статтею Конституції Малайзії, в якій було закріплено привілеї малайзійців. І нарешті останнім періодом, який триває і досі – є незалежність Сінгапуру. У 1965 р. Лі Куан Ю і соратники вирішують самі будувати державу, мирно від’єднавшись від Малайзійської Федерації, Сінгапур постає незалежною демократичною державою у складі Британської Співдружності Націй, того ж року Сінгапур вступив в ООН. Відтоді ПНД, залишається при владі постійно і незмінно за результатами всіх виборів, які відбулись в країні, займаючи всі або більшість місць в парламенті. Періодизація показує, що, по-перше, Сінгапур не мав досвіду демократичних режимів, по-друге, що Сінгапур населяли представники різних національностей в силу того, що місто було портовим, це сьогодні ускладнює вирішення питання, чи існує взагалі сінгапурська нація (проблему буде розглянуто докладніше далі). Буде доцільно дати короткі загальні відомості про сучасний Сінгапур. Отож, Сінгапур – місто-держава розташована на шести островах на півдні Малаккського півострова з населенням 5 076 700 осіб (за переписом 2010 р.), з них 75% – китайці, 13,5% – малайці, 7% – тамільці[21]. Державною мовою є англійська, національними – малайська, китайська, тамільська. Площа країни – 710,2 км² (для наочності, площа Києва – 839 км²). У Сінгапурі жорсткі закони, існує смертна кара та тілесні покарання[22]. Сінгапур є членом Організації Об’єднаних Націй, Британської Співдружності націй, Асоціації держав Південно-Східної Азії, а також є одним з чотирьох «азійських тигрів», разом із Гонконгом, Південною Кореєю і Тайванем. Перша Конституція Сінгапуру була прийнята у 1959 р., проте сучасна Конституція Сінгапуру була прийнята у 1965 р. із остаточним набуттям країною незалежності. Четвертим розділом Конституції утверджуються такі свободи, як свобода особистості, свобода слова, віросповідання, зборів, асоціацій і подібне, а також захист від незаконного кримінального переслідування. Основою державного устрою є принцип Вестмінстерської моделі парламентаризму, який Сінгапур успадкував з часів Британської колонізації. У Конституції Сінгапуру стверджується, що Сінгапур є республікою, головою держави є президент, який згідно поправці 1991 р. до 17 статті обирається на прямих загальних виборах, уряд очолює прем’єр-міністр. Однопалатний парламент складається з 84 депутатів, яких обирають на прямих загальних виборах кожні 5 років[23], до парламенту також входять депутати з тих партій, які отримали на виборах більше 15%, але які програли і не брали участі у формуванні уряду, а також додатково 9 членів уряду є призначеними президентом з членів Спеціального виборчого комітету, який очолює спікер парламенту[24]. Незважаючи на те, що Сінгапур володіє зовнішніми атрибутами британських інститутів, таких, як парламентські процедури, вибори і подібною судовою системою, вибори хоча і проводяться регулярно, ніколи не призводять до зміни влади, судова система діє в рамках законів, проте періодично відбуваються судові процеси через порушення «Закону про внутрішню безпеку», відповідно до якого особа, що становить загрозу національній безпеці, може утримуватися в ув’язненні невизначений термін без висунення звинувачення. Цей закон не раз застосовувався до діячів опозиції[25]. Після проголошення незалежності держави більшість політиків і журналістів сумнівно поставились до майбутнього країни, 10 серпня 1965 р. британський журналіст Деніс Уорнер написав в The Sydney Morning Herald: «Незалежний Сінгапур не розглядався в якості життєздатного утворення три роки тому, ніщо не дає припускати, що він став більш життєздатним сьогодні»[26]. Однак, сьогодні The Economist Intelligence Unit у своєму Індексі якості життя називає Сінгапур державою з найвищою якістю життя в Азії, і 11-ю у світі[27], виникає питання, як політична система «пережила» такий ривок.

§ 2. Політичний режим в Сінгапурі

Політичний режим в Сінгапурі, як і багатьох інших порівняно молодих країнах, поєднує в собі риси різних політичних режимів. Так Л. Даймонд у своїй статті «Міркування про гібридні режими»[28] відносить Сінгапур до країн з конкурентним авторитарним режимом. Конкурентний авторитарний режим (псевдодемократія) передбачають наявність багатопартійної системи, за такого політичного режиму можлива перемога опозиції, але для цього необхідна її єдність, але ще більшою мірою – міжнародна підтримка опозиції. Різниця між демократією і псевдодемократією – нерівні умови між владою і опозицією (наприклад, контроль над ЗМІ). Відомо, що в Сінгапурі є цензура. За рейтингом «Репортерів без кордонів» Сінгапур займає 136 місце за індексом свободи з 178 (2010 р.)[29], проте варто відзначити, що згідно цьому рейтингу з кожним роком свободи слова в Сінгапурі ставало більше до 2010 р. Найяскравішими прикладами обмеження державою свободи слова є заборона поширення Wall Street Journal Asia і Far Eastern Economic Review на території Сінгапуру у 1988 р., у тому ж році виник конфлікт між Сінгапуром і США, які виступали проти такої політики уряду, тоді американських дипломатів попросили покинути територію Сінгапуру, їх звинуватили у підбурюванні опозиційних настроїв та втручанні у внутрішні справи Сінгапуру[30]. Крім того, Freedom House визначає Сінгапур, як «частково вільну» країну[31]. Л. Даймонд вважає, що конкурентним авторитарний режим є за умови, що на виборах правляча партія отримує не більше 75% голосів. На основі статистики виборів до парламенту за часи незалежності[32], можна створити таку таблицю:
|Рік виборів до парламенту |Загальна кількість місць в |Відсоток голосів відданих за Партію |Кількість місць депутатів ПНД в парламенті |
| |парламенті |Народної Дії | |
|1968 |58 |86.7 % |58 |
|1972 |65 |70.4 % |65 |
|1976 |69 |74.1 % |69 |
|1980 |75 |77.7 % |75 |
|1984 |79 |64.8 % |77 |
|1988 |81 |63.2 % |80 |
|1991 |81 |61 % |77 |
|1997 |83 |65 % |81 |
|2001 |84 |75.3 % |82 |
|2006 |84 |66.6 % |82 |

У наведеній таблиці видно, що більше 75% відсотків правляча Партія Народної Дії отримувала два рази, проте, щоб вважати це неконкурентноздатністю режиму лише згідно результатів виборів – поверхово. Адже вибори на яких ПНД отримували підтримку суттєво більшою за 75% збігаються у часі із економічним зростом в країні, так у наприкінці 60-их в Сінгапур почали надходити перші іноземні інвестиції, а в кінці 70-х – початку 80-х ВВП на душу населення щороку продовжував зростати на 8,5%[33], незважаючи на економічні кризи 1973 і 1979 років і загальний спад у світовій економіці. Тому хоча в Сінгапурі і зберігаються риси авторитаризму, все ж він є конкурентним. Стійкість авторитарних рис в країна можна пояснити теорією модернізації[34]. Так дуже низький ВВП на душу населення від початку давав невеликі шанси для виживання демократії, а от авторитаризму, навпаки, високі. Влада ПНД довела свою ефективність. ВВП на душу населення поступово підвищувався, перейшов небезпечні для авторитаризму 4 000 – 5 000$ (ВВП на душу населення становив у 1973 р. – 4.737 дол.; 1974 р. – 5.749 дол.) в цей час уряд проводив ефективну економічну політику, яка знівелювала наслідки економічної кризи 1973 року, та продовжував рости, досяг переламних 6 000$ ( ВВП на душу населення у 1975 р. – 6.065 дол.; 1976 р. – 6.536 дол.) такий ВВП на душу населення, на думку А. Пшеворські та Ф. Лімонжі, робить будь-який режим таким, що існує невелика ймовірність його зміни) і продовжує підвищуватися досі. Крім того, А. Пшеворські і Ф. Лімонжі стверджували, що демократія підриває інвестиції[35], а авторитаризм ізолює владну систему від приватного тиску і робить країну більш привабливою для інвесторів, бо політика держави стає більш передбачуваною. Інвестиції для Сінгапуру були необхідні. Докладніше економічну політику буде розглянуто далі. На думку С. Хантінгтона, в умовах швидкої модернізації для запобігання хаосу потрібна сильна авторитарна влада, яка б діяла послідовно і впроваджувала реформи. С. Хантінгтон, вивчаючи наслідки змін традиційних інститутів у процесі модернізації, дійшов висновку, що їх руйнування, як правило, спричиняє дестабілізацію політичних відносин, зростання соціальних конфліктів. Тому він вважав, що потрібна, перш за все, стабілізація розвитку, а це можливо при сильній авторитарній державній владі. Політична модернізація, на думку С. Хантінгтона, означає, перш за все, послідовне, поетапне проведення реформ. Політолог вважає, що, обираючи стабільність, політичні еліти роблять ставку на авторитаризм[36]. Саме тому в умовах модернізації, яку активно проводив уряд Сінгапуру, необхідно було застосовувати елементи авторитарного режиму, щоб підготувати перехід до відкритого суспільства, яке зможе уникати політичних та соціальних конфліктів, регулювати їх, адаптуватись до змін середовища, взаємодіяти з громадянськими інституціями. Режим, в якому поєднуються риси як авторитарного, так і демократичного називають часто «ліберальним авторитаризмом». Під «ліберальним авторитаризмом» слід розуміти відповідальну владу, спроможну приймати рішення, яка має план розвитку суспільства і здійснює його на користь народу. При цьому держава визначає і надає права і свободи, міру їх гарантованості, може деякі з них скасовувати, якщо вважатиме це за необхідне. Наприклад, для збереження стабільності й соціального миру[37]. Отже, політичний режим в Сінгапурі можна характеризувати як конкурентноздатний і ліберальний водночас, це насамперед було зумовлене складним економічним становищем одразу після набуття незалежності, а також політикою модернізації, яка вимагала стабільності політичної системи.

§ 3. Партія Народної Дії

Розглядаючи політичний режим, не можна оминути увагою партію, яка керує країною від дня незалежності. Партія Народної Дії була створена у 1954 р. на базі руху лівих профспілок переважно юристами і журналістами, які отримали освіту у Великобританії, фундаторами Партії вважають Лі Куан Ю та Лі Чін Шонга, якого Лі Куан Ю згодом звинуватив у прихильності до комунізму, тому Лі Чін Шонг у 1961 р. заснував іншу партію Barisan Sosialis[38]. На виборах у 1955 р. ПНД отримала три місця в парламенті і були опозиції до Робочого фронту, а у 1959 р. вже перемогла, отримавши всі місця в парламенті, з того часу ПНД перемагає на всіх виборах аж до сьогодні[39]. Лідери ПНД були переконані, що місто-держава, з огляду на скрутний стан, не можуть дозволити собі розкіш політичних дискусій, тому у 1960-х ПНД починають боротися зі своїми опонентами, так у 1963 р. була заборонена Асоціація профспілок, а її керівники були заарештовані, в тому числі і члени партії Barisan Sosialis, як прокомуністичні диверсанти[40]. Економічний ріст і політична стабільність були основною метою ПНД.[41] Ідеологічно ПНД починала з позицій анти-колоніалізму і соціалізму, але вже 1976 р. ПНД була виключена з Соціалістичного інтернаціоналу із звинуваченням в обмеженні свободи слова[42]. Сьогодні ж Партія поєднує ліберальний підхід в економіці, але в політичному житті продовжує місцями придушувати свободу слова. Причому ПНД прагне того, щоб її вважали національною партією. Таким чином вона являє собою спробу ідеологічно підірвати дисидентські групи і, отже, деполітизувати державу. Крім того, влада одним з інструментів просування національної свідомості і підтримки політичного режиму вважає пресу. Лі Куан Ю від самого початку запропонував, щоб преса слугувала для підтримки національних цілей. Він навіть стверджував, що «ми хочемо, щоб засоби масової інформації не підривали культурні цінності та соціальні установки, які впроваджуються у наших школах і університетах», основне завдання ЗМІ полягає у збереженні соціальної та політичної стабільності, а також пропагуванні політики уряду. Більшість засобів масової інформації в Сінгапурі сьогодні знаходиться під контролем уряду[43]. Замість створення міфів про національну ідентичність, правляча партія Сінгапуру проголосила із приходом до влади «ідеологію виживання», ця стратегія дала їй змогу підвищити у громадянам усвідомлення того, що їх добробут залежить від Партії, більше того, після здобуття незалежності влада не стала посилатися на досвід минулого, а займалась будуванням майбутнього[44]. Така політика Лі Куан Ю і його соратників сприяла тому, що громадяни почали ототожнювати майбутнє держави із ПНД. Якщо порівняти ПНД із партіями, які існують (або ж існували, наприклад, Комуністична Партія в СРСР) в «чистих» однопартійних системах, то ПНД відрізняється від них тим, що лідери Партії не вживали жодних заходів для того, щоб залучити маси населення в партію або, щоб замінити громадські організації партійними структурами. Лідери Сінгапуру підкреслювали виключну роль їхнього уряду, а не партії; партійні організації активізуються тільки для виборів. У кінці 80-их проблема «виживання» перестала бути нагальною для сінгапурців, тому ПНД робить спробу створення національної ідеї. 2 січня 1991 р. Лі Шень Лунь (який, до речі, є теперішнім, третім прем’єр-міністром Сінгапуру і сином Лі Куан Ю) проголосив в парламенті принципи національної ідеї, які були закріплені в так званому Білому аркуші спільних цінностей (White Paper on Shared Values)[45]. В ньому містилися наступні п’ять основних принципів:
1. Інтерес нації вище за інтерес громади, а інтерес суспільства вище за індивідуальний.
2. Сім’я як основний осередок суспільства.
3. Суспільство взаємопідтримки і поваги до особистості.
4. Консенсус, а не конфлікт.
5. Расова та релігійна гармонія.

§ 4. Вплив культури на політичну систему Сінгапуру

Влада Сінгапуру усіляко намагається протистояти поширенню цінностей західних держав. О. Зинов’єв стверджує, що багато науковців оминають питання людського матеріалу з етичних міркувань, щоб уникнути звинувачення в расизмі, але, на його думку, люди певного типу створюють цивілізацію певного типу, а остання у свою чергу породжує адекватних собі її носіїв. Захід створювався, розвивався, підтримувався, охоронявся і завойовував собі місце на планеті не просто людськими істотами, але людьми певного типу. Ні з яким іншим людським матеріалом Захід був би неможливим. Ніякий інший людський матеріал не в стані відтворити Захід і зберегти на тому рівні, якого він досяг. Для людини такого типу головними цінностями є: індивідуалізм, свобода особистості, зверхність інтересів індивіда над суспільними[46]. Лі Куан Ю пише, що «західні журналісти, особливо прибічники демократії і прав людини, вважають, що ми маємо бути цілком такими, як вони. Я намагаюся пояснити, що у нас інше історичне минуле й інші соціальні цінності. Ці інші цінності і сприяли швидкому зростанню економіки»[47]. Такими цінностями є: перевага соціальній гармонії і консенсусу, а не конфронтації та інакомисленню, соціально-економічне благополуччя, а не цивільні свободи і права людини, перевага добробуту і колективному благополуччя громади над індивідуальними правами, лояльність та повага до форм влади, включаючи батьків, вчителів та уряду, вони були затверджені Декларацією прав людини в Бангкоці[48] у 1993 р., її було підписано главами багатьох азійських країн (в тому числі і Сінгапуру) на Всесвітній конференції з прав людини. Цінності прописані вище зазначеною Декларацією більшою мірою здатні пояснити, як політична система і Партія залишаються стабільними протягом такого тривалого періоду часу, проте існує й інша думка, так Ф. Фукуяма стверджує, що те, що конфуціанство (саме конфуціанські цінності, на його думку, є основою тих, які називають азійськими) являє собою перешкоду, твердять такі азіати, як колишній прем’єр-міністр Сінгапуру Лі Куан Ю, і такі представники Заходу, як С. Хантінгтон. Коли йдеться про Лі Куан Ю, то це зумисне, своєкорисливе перекручення конфуціанства, яке він ототожнює з політичним ладом, який він уважав за доцільне встановити в Сінгапурі, коли перебував при владі[49]. Проте в такому разі важко пояснити, чому громадяни продовжують голосувати за ПНД вже більше 40 років, чому не відбуваються масштабні протести. Отже, Партія Народної Дії знаходиться при владі від набуття незалежності до сьогодні, це пояснюється тим, що більшість громадян завдячує ПНД своїм економічним благополуччям і стабільністю в державі, яка іноді підтримується і непопулярними методами, такими як, наприклад, обмеження свободи слова, проте культурні цінності мешканців Сінгапуру є такими, що сприяють встановленому Партією режиму.

§ 5. «Економічне диво»

Сінгапур, мирно від’єднавшись від Малайзії у 1965 р., фактично залишився без засобів для існування. ВВП на душу населення на той момент становив 516 доларів США[50], для порівняння сьогодні приблизно такий самий ВВП на душу населення у таких країн, як Ліберія і Сомалі (500 дол. і 600 дол. відповідно)[51]. У держави елементарно не було прісної води (водогін з півострова підірвали під час японської окупації), і вони були вимушені купувати її у Малайзії. Крім того, у Сінгапурі був високий рівень корупції, Лі Куан Ю згадує у своїх мемуарах: «Корупція є однією з рис азіатського способу життя. Люди відкрито брали винагороду, це було частиною їхнього життя»[52] (про те, як це вдалось йтиметься далі). Здавалося б глухий кут, але тодішній керівник держави Лі Куан Ю заявив, що: «Світ не зобов’язаний нас годувати!»[53]. У перші роки свого існування Сінгапуру життєво необхідно було провести ряд економічних реформ, і йому таки вдалось здйснити економічний прорив і з 511 дол. до 57 238 дол. ВВП на душу населення у 2010 р., за даними Міжнародного валютного фонду[54]. У звіті МВФ[55] автори наводять графік, який наочно ілюструє цей стрімкий ріст ВВП на душу населення Сінгапуру:
[pic]
Особливістю Сінгапуру є значна частка державного сектора в економіці: у транспорті, комунальних послугах, житловому будівництві. Відзначається також велика частка державних підприємств у валових заощадженнях. Галузева структура господарства така: промисловість – 34% ВВП, сфера послуг – 66%, сільське господарство – 0%. У 80-ті роки основою спеціалізації Сінгапуру були нафтопереробка і суднобудування (нафтові танкери). Зараз пріоритетний розвиток мають електроніка, інформатика і біотехнологія. Сінгапур, разом із Сянганом, – один з найбільших фінансових центрів світу. Щорічний оборот фондової біржі складає 80-90 млрд. дол. США, його морський порт - другий у світі за вантажообігом після Роттердама[56]. Зовнішня торгівля Сінгапуру має більше значення, ніж ВВП, це робить торгівлю одним з найважливіших компонентів економіки. Багато угод про вільну торгівлю були підписані з іншими країнами, наприклад, з Новою Зеландією, Австралією[57]. Економіка країни займає перше місце серед усіх країн за привабливістю умов ведення бізнесу[58], третє за конкурентоспроможністю[59] та сьоме за введенням інновацій[60]. За даними Doing Business[61] для того, щоб зареєструвати бізнес в Сінгапурі потрібно три дні, и пройти три процедури, для оплати податків підприємцю знадобиться 84 години і робити це необхідно 5 разів на рік, для порівняння, в Україні підприємцю знадобиться 657 годин для оплати податків, і виплачувати їх необхідно 135 разів на рік, така ситуація не може не занепокоїти владу. Під час візиту до Сінгапуру Глава Української держави проявив інтерес до ефективних економічних реформ, зокрема він, звертаючись до Президента Сінгапуру, зазначив: «Ваші стрімкі кроки показали світу, як можна збудувати нову економіку практично без ресурсів. Тому нашу країну дуже цікавить досвід реформ, які проводить Сінгапур, і той успішний шлях, який ним вже пройдений»[62].
Роль уряду в економіці Сьогодні Сінгапур є одним з чотирьох «азійських тигрів», неможливо недооцінювати роль уряду в стрімкому економічному злеті. У розвитку своєї економіки Сінгапур завжди застосовував жорстку модель «керованої демократії». Втручання держави в економіку справило позитивний вплив не тільки на рентабельність приватного бізнесу, але і на загальний добробут населення. Крім робочих місць, створених у приватному і державному секторах, уряд почав надавати субсидоване житло, безкоштовну освіту, рекреаційні послуги. Уряду також вдалося виділити гроші на пенсії через Центральний Резервний Фонд, йому також вдалось забезпечити щорічний приріст заробітної плати та мінімального набору пільг у державному і приватному секторах. Відповідальність держави за добробут робітників дав уряду сильну підтримку населення, що гарантувало політичну стабільність, яка заохочувала приватні інвестиції. У період економічних спадів, бюджетні зміни в першу чергу робились на користь бізнесу. Наприклад, у 1988 р. до бюджету включено закордонні програми стимулювання інвестицій, що знаходяться у віданні Агенції економічного розвитку, це дозволяло списання податків за збитки від затверджених іноземних інвестицій. Інші поступки, такі як утримання від податків за комунальні послуги і 50-ти відсоткові знижки на податок на нерухомість були в силі в період між 1985 і 1988 роками для того, щоб подолати економічний спад[63]. З метою підняття власної економіки Лі Куан Ю вирішив «пустити» в країну транснаціональні корпорації. Сам він так пояснює свій вибір: «Загальноприйнята мудрість – транснаціональні корпорації є експлуататором дешевої землі, праці та сировини. Транснаціональні корпорації продовжували політику колоніальної експлуатації, яка прирікала країни, що розвиваються, продавати сировину розвиненим країнам і закуповувати в них товари. ТНК формували союзи з урядами країн, що розвиваються, щоб експлуатувати народи і тримати їх у відсталості. Багато лідерів країн третього світу вірили в ці теорії колоніальної експлуатації, проте на мене вони не справляли враження. Ми мали вирішувати нагальні гострі проблеми країни і не могли дозволити собі бути обплутаними якимись теоріями та догмами. В будь-якому разі, якихось природних ресурсів, які ТНК могли експлуатувати, в Сінгапурі не було. Все, що в нас було, – працелюбні люди, добра базова інфраструктура та уряд, який вирішив бути чесним і компетентним. Нашим обов’язком було забезпечити два мільйони жителів Сінгапуру засобами для існування, і якщо ТНК могли створити робочі місця для наших працівників і навчити їх технічних, інженерних та управлінських навичок, отже, нам слід було мати справу з ТНК»[64]. Інвестиції ТНК є одним із поширених інструментів стимулювання економічного розвитку. У найлібералізованішому до прямих іноземних інвестицій Сінгапурі 99% усіх науково-дослідницьких конструкторських розробок проводять філії ТНК. Основними чинниками, що сприяють формуванню інвестиційного клімату, є стабільність в державі, високий рівень захисту інтелектуальної власності, наявність інвестиційних стимулів, низький рівень оподаткування в країні, створення вільних економічних зон. На початковому етапі формування конкурентоспроможності економіки уряд повинен зосередитися на сфері освіти і науки у вигляді виділення цільових коштів із бюджету на їхній розвиток. Важливе значення має додержання балансу між ринком висококваліфікованих кадрів і кількістю філій ТНК: з одного боку, добре підготовлені наукові й кваліфіковані кадри почнуть «витікати» з країни, якщо в ній не буде створено потрібної кількості робочих місць, носіями яких є ТНК, а з другого – нестача кадрів зменшує привабливість країни з погляду розміщення іноземних підприємств[65]. Уряду Сінгапуру вдалося досягнути балансу. Влада почала виділяти кошти на навчання найкращих студентів закордоном. Лі Куан Ю не побоявся ризикнути: «Ми вірили в наших молодих службовців, у їхні чесність та інтелект, енергію, хай навіть за повної відсутності ділового досвіду. … Ми виростили наших власних підприємців, щоб заснувати такі квітучі компанії, як «Нептун Орієнт Лайнз» та «Сингапур Ейрлайнз»[66]. Першим проектом для приваблення іноземних інвестицій був новостворений індустріальний район Джуронг, в нього було вкладено великі кошти, він був повністю готовий для початку промислового будування, при чому потенційним інвесторам ділянки в ньому пропонувались за безцінь. А в 1961 р. була створена Агенція з економічного розвитку, кожний член цього органу був куратором певного інвестора, таким чином було максимально спрощено процедуру інвестування, жодних відділів, комітетів, служб та іншої бюрократичної тяганини. Діяльність членів Агенції оцінювали відповідно до того, наскільки успішним був бізнес інвестора, куратором якого був кожний член. Агенція займалась усіма питаннями пов’язаним із веденням бізнесу: від постачання води до безпеки праці. Ця Агенція працює до нашого часу. Така економічна політика дала результат. Наприкінці 60-х інвесторами з Гонконгу, Тайваню було налагоджено текстильне виробництво, виготовлення іграшок. А в 1968 р. в Сінгапурі почали відкривати підприємства, які використовували високі технології, американські компанії, однією з перших була General Electric. Для того, щоб знизити рівень корупції були максимально спрощені процедури прийняття рішень (скасована спеціальна система дозволів і ліцензування), незважаючи на бідність країни, зарплати суддям підняли до 100 000 доларів на рік, зарплатня держслужбовцям теж була суттєво підвищена. Сьогодні прем’єр цієї країни, зарплата якого становить 1 млн. доларів на рік, є найбільш високооплачуваним державним службовцем у світі (на другому місці – президент США з 400 тис. доларів на рік)[67]. Міністр оборони Сінгапуру таку щедрість пояснює так: «Для збереження конкурентноздатності на ринку вакансій ми повинні іти в ногу з приватним сектором»[68]. Але разом з тим, була запроваджена жорстка система покарань за хабарництво. У 1960 р. був прийнятий Акт про запобігання корупції. Він збільшив тюремні терміни за хабарі і дав Агентству по боротьбі з корупцією (АБК), директор якого підпорядкований безпосередньо прем’єр-міністру, повноваження затримувати потенційних хабарників, проводити обшук у них в будинках і на роботі, перевіряти банківські рахунки і т.д. Пізніше покарання за хабарі кілька разів посилювали, наприклад, в 1989 р. ввели конфіскацію майна. АБК ініціювало розслідування навіть проти близьких родичів Лі Куан Ю. Так, наприклад, сталося з давнім соратником Лі Куан Ю, міністром охорони навколишнього середовища за те, що взяв хабар у розмірі 600 тис. доларів, сів у в’язницю на 4,5 роки[69]. Така принципова позиція уряду щодо корупції не могла не приваблювати інвесторів. Сьогодні Сінгапур отримав 9,3 бали за 10-бальною шкалою (10 балів – найменший рівень корупції) у Worldwide Corruption Perceptions ranking[70], і таким чином поділяє перше місце з Данією та Новою Зеландією, для контрасту Україна займає у цьому рейтингу 134 місце (між Того і Зімбабве). Отже, можна сказати, що Сінгапур є державою, яка розвинула свою економіку до високого рівня, оперуючи лише людськими ресурсами та рештками британської колонізації, але навіть з такими невтішними вихідними даними уряду вдалось підняти економіку держави, насамперед, завдяки жорсткій антикорупційній політиці та вдалій економічній політиці. Сьогодні, як вже було зазначено вище, Сінгапур є одним з чотирьох «азійських тигрів», державою з процвітаючою економікою, яка успішно витримала економічну кризу 2008–2009 років, і є одним за найбільших фінансових центрів Азії.

§ 6. Національна ідентифікація в Сінгапурі

Для того, щоб можна було говорити, чи існує сінгапурська нація, слід розуміти, що таке нація. Е. Сміт дає таке визначення нації – територіально обмежена сукупність людей, які повинні мати власні батьківщини, спільні масові культури, спільні історичні міфи та історичну пам’ять. Члени нації мають взаємні юридичні права та обов’язки за умови існування єдиної правової системи. Саме їм властивий поділ праці і система виробництва, які дозволяють членам нації пересуватися в межах власної території[71]. Через те, що Сінгапур віддавна був портом і торговим вузлом в ньому оселялись представники різних національностей, і неправильно було говорити про «спільні історичні міфи» або ж «історичну пам’ять», тому перед владою вже у незалежному Сінгапурі постала проблема, як об’єднати громадян в націю, адже керувати країною всередині якої вирують міжетнічні конфлікти було б дуже складно. Одразу слід дати визначення поняттю етнос – це група людей, яка характеризується самобутністю і усвідомленням цією групою своїх унікальних культурних рис (мови, цінностей і т.д.)[72]. Дослідник С. Ортман вважає, що націю в Сінгапурі не можна назвати «етнічною», адже будування нації на основі одного етносу в Сінгапурі не було можливим, через наявність одразу трьох великих етносів (китайців, малайзійців, індусів), проте сінгапурську націю, на його думку, можна назвати «громадянською», яка базується на спільності громадянських символів, таких як, Конституція, прапор, девіз. Причому громадянську націю може формувати влада такою, щоб вона підтримувала сталу політичну систему[73]. У 1963 р. в країні мало місце протистояння між китайськими та малайзійськими громадами, яке підсилювалось ще й тим, що відбувалась політична боротьба ПНД з комуністами, які були в опозиції до Партії і переважно були малайзійцями[74], але вже згідно опитуванню проведеного Асоціацією соціологів Сінгапуру у 1970 р., результати якого наводить у своїй статті «Народження нації» Д. МакДугал, більшість мешканців вважало себе сінгапурцями. Так твердження «ким би я не був, я – сінгапурець» підтримало 74% громадян китайського походження, 84% – малайзійського походження, і 62% громадян індійського, загальна підтримка у населення цього твердження становила 74%. [pic][75] Партія Народної Дії, будучи при владі на чолі з Лі Куан Ю, почала з того, що у 1965 р. офіційною мовою стає англійська. Лі Куан Ю пояснює рішення влади так: «Ми вирішили зробити англійську загальнонаціональною мовою в нашій країні, і це допомогло нам зберегти цілісність багатонаціонального Сінгапуру. Якщо б ми зробили загальнонаціональною мовою китайську, ми б відкинули Сінгапур в своєму розвитку далеко назад»[76]. Отож, можна сказати, що запровадження англійською мови державною, слугувало не лише об’єднанню громадян, а й сприяло прогресу, тому що це відкривало сінгапурцям доступ до освіти закордоном, до знань, це також полегшувало спілкування з інвесторами. Для того, щоб англійську мову почали сприймати, як державну, вона починає домінувати у школах, сьогодні більшість предмети викладаються нею. Навчання ж в університетах повністю відбувається англійською мовою[77]. Завдяки такій політиці, в Сінгапурі існує двомовність серед трьох основних етнічних груп (китайців, малайзійців, індусів), це підтверджується даними перепису населення 2010 р.[78], так у вдома близько половини населення спілкується англійською.
[pic]
У 60-ті була розгорнута широка будівельна компанія, проте і її влада використала для запобігання етнічних конфліктів. Так уряд помічає, що китайські, малайзійські та індійські громади сконцентровані у декількох районах, тому, коли мова йде про надання житла представникам тієї чи іншої громади, їм виділяється помешкання в районах, де більшістю є громадяни іншого походження; нові будинки ж заселяли порівну представниками різних етнічних груп[79]. Таким чином перемішуючи громадян, влада практично позбулась концентрації агресивно налаштованих громад. Крім впровадження англійської мови на всіх рівнях, влада пропагувала етнічну і релігійну терпимість, вже згаданим Білим аркушем про спільні цінності 1991 р., у 2002 р. була прийнята Декларація релігійної гармонії[80], якою проголошувалось, що «ми завжди будемо визнавати світську природу нашої держави, зміцнювати внутрішню єдність нашого суспільства, поважати свободу будь-якої релігії … заохочувати міжрелігійні зв’язки, і таким чином забезпечимо гарантію, що релігія не буде образою і не створюватиме конфлікти і дисгармонію у Сінгапурі». Однак, самою лише пропагандою справа, розпочата ще в 60-і, не завершується, так сьогодні в сінгапурських школах заборонено одягати традиційні ісламські хустки, а у 2005 р. два жителі Сінгапуру за расистські висловлювання у власних інтернет-блогах були звинувачені у розпалюванні міжетнічних суперечок і заарештовані[81]. Отже, англійська мова була таким собі нейтральним середовищем для всіх етнічних груп в Сінгапурі, а крім того засобом інтеграції сінгапурців в міжнародний бізнес та науку. Також влада використовувала, навіть такі механізми, як розселення громадян, щоб зменшити ризик міжетнічних конфліктів. Сьогодні, незважаючи на те, що проблема ворожнечі між представниками різних етнічних груп не стоїть гостро, ПНД продовжує дотримуватись курсу гармонізації, по можливості не допускаючи і караючи будь-які найменші прояви етнічної нетолерантності.

§ 7. Політичне майбутнє Сінгапуру

Згідно теорії Й. Сакамото успіх країни можна схематично охарактеризувати трьома складовими: капіталізм, націоналізм, демократія. Щоб можна було говорити про те, чи є ці складові в Сінгапурі, треба визначити ці поняття. Одні з можливих визначень: Капіталізм – так звана вільна ринкова економіка або економіка вільного підприємництва, економічна система, яка домінує в Західному світі з моменту розпаду феодалізму, в якій велика частина засобів виробництва перебувають у приватній власності і доходи в основному розподіляються в основному за рахунок функціонування ринків[82]. Елементами капіталізму є приватна власність на засоби виробництва, ціни, заробітна платня, створення товарів або послуг з метою отримання прибутку в умовах ринкової економіки[83]. Націоналізм – ідеологічне досягнення і встановлення автономії, згуртованості та індивідуальності соціальної групи, частина членів якої бачить себе реальною чи потенційною нацією[84]. Демократія – політичний режим, при якому верховна влада належить народу і здійснюється ним безпосередньо або опосередковано, через систему представництва, яка здійснюється за допомогою періодичних вільних виборів[85]. Якщо про перший елемент можна сказати, що в Сінгапурі є (зважаючи на економічну ситуацію і політику уряду розглянуту вище), то про націоналізм не можна сказати однозначно, бо для того, щоб націоналізм був одним принципів державної політики, очевидно, що повинна бути нація. Якщо ж вважати політику уряду у напрямку будування громадянської нації саме націоналізмом, то так, можна буде погодитись, що і ця складова в Сінгапурі є. Стосовно демократії, то це питання було вже порушено при розгляді політичного режиму в Сінгапурі, тому у контексті теорії Й. Сакамото буде доцільно розглянути, чи здатен недемократичний, а саме конкурентноздатний авторитарний режим, еволюціонувати в демократичний. Група українських дослідників[86] вважає, що такі перспективи існують, так вони стверджують, що «азійські тигри» Південно-Східної Азії підуть шляхом Японії, яка хоча географічно розташована в Азії, проте тяжіє до стратегії атлантизму, яка у свою чергу передбачає тісну співпрацю з США, країнами Західної Європи, в політичній та економічній сферах, також у питаннях оборони і захисту цінностей – «демократії, індивідуальної свободи і верховенства закону»[87]. Одразу помітно, що в Сінгапурі цінності демократії та індивідуальної свободи не є беззаперечними, але це є зрозумілим тому, що явище «атлантизму» не є за своїм корінням азійським і тому цінності відрізняються. Автори «Порівняльної політики» також висловлюють думку, що Сінгапур еволюціонуватиме до режиму «полікратії», яка характеризується розподіленням ролей в управлінні державою, певною автономією адміністративно-територіальних або політико-територіальних одиниць, розвитком місцевого самоуправління, наявністю кількох легальних центрів влади: президент або уряд, суди, парламент, органи конституційного контролю, виборами, які проводяться регулярно і на правовій основі, багатопартійністю, ідеологічним плюралізмом і можливістю конструктивного діалогу між владою та опозицією[88]. Термін полікратія був застосований невипадково, адже часто авторитарні режими мають окремі зовнішні і формальні демократичні ознаки. Наприклад, прописаний законами політичний плюралізм, а на практиці ступінь впливу невладних політичних партій є обмеженим, так само із правами громадян, вони можуть бути проголошені, як невід’ємні, а по суті у деяких випадках обмежуються владою[89]. Подібну ситуацію спостерігаємо і в Сінгапурі, тому і зарано ще говорити проте, що ця держава еволюціонувала до полікратії. Все ж варто розглянути, як політична система Сінгапуру може демократизуватися в майбутньому (термін демократія надалі буде вживатися не в розумінні авторів «Порівняльної політики»). Із трьох запропонованих С. Хантінгтоном моделей переходів від недемократичного режиму до демократії найбільш вірогідним способом переходу є трансформація. По-перше, правляча Партія Народної Дії дійсно сильніша за опозицію, наприклад, у володінні ресурсами мас-медіа, а, по-друге,проводить вдалу соціальну політику, чим знаходить багато прихильників серед населення, які готові поступитися деякими своїми свободами в обмін на стабільність. Проте не виключено, що, якби, гіпотетично, в країні відбувались масштабні протести влада б могла піти на деякі поступки, адже вона не сильно ризикує своїм становищем, бо опозиція досить слабка, щоб перебрати владу на себе. Допоки опозиція в Сінгапурі залишатиметься слабкою, доти ПНД буде сама вирішувати, якого вектору надавати своїй політиці.

Висновки

Отже, політична система Сінгапуру поєднує в собі, як демократичні, так і авторитарні риси. Існування в державі демократичних інститутів, обумовлене тривалою Британською колонізацією. Так в Сінгапурі збереглись подібні до британських парламентські процедури, вибори. Але вибори хоча і проводяться регулярно, ніколи не призводять до зміни влади, судова система також діє в рамках законів, проте періодично відбуваються судові процеси через порушення «Закону про внутрішню безпеку», відповідно до якого особа, яка становить загрозу національній безпеці, може утримуватися в ув’язненні невизначений термін без висунення звинувачення. Важливими були й історичні умови, адже Сінгапур не мав досвіду існування демократичного режиму. Одним з основних чинників, які сприяли стійкості авторитарних рис у політиці є традиційні азійські цінності, які ставлять державні інтереси над індивідуальними, пропагують повагу до ієрархії, надання переваги консенсусу, а не конфлікту. Партія Народної Дії активно популяризує традиційні цінності у суспільстві, як противагу впливу Заходу. Ринкова економіка служила уряду Сінгапуру засобом виведення держави зі скрутного економічного становища. Причому в економічній політиці ПНД, яка була є і при владі в Сінгапурі, не керувалась «загальноприйнятими мудрощами» або різними догмами, так в країну почали надходити іноземні інвестиції і відкриватись філії транснаціональних корпорацій, цьому сприяли стабільність в державі, високий рівень захисту інтелектуальної власності, наявність інвестиційних стимулів, низький рівень оподаткування в країні, створення вільних економічних зон. Водночас економічна модернізація стала одним із чинників стійкості авторитарних рис політики влади, бо швидкий економічний розвиток вимагає порядку і високого рівня керованості, протести і страйки цьому заважають, тому уряд застосовував (і досі в разі потреби застосовує) недемократичні способи досягнення спокою в суспільстві. ПНД уособлює собою практично всю владу в державі. Партія має авторитет серед громадян тому, що за одне покоління здійснила «стрибок із третього світу в перший». Економіку держави ПНД вдалось підняти завдяки залученню іноземних інвестицій, шляхом лібералізації економіки, у поєднанні з жорсткою антикорупційною політикою. Більше того, уряд проводив успішну соціальну політику, чим забезпечив собі неабияку підтримку у населення. Ідеологія «виживання» у перші роки незалежності фактично укорінила у громадян розуміння того, що саме Партії Народної Дії вони завдячують своїм економічним благополуччям. Вигідне географічне положення держави стало причиною того, що Сінгапур здавна був портом і великим торговим вузлом, саме через це, сьогодні Сінгапур є багатоетнічною державою. Об’єднати етноси в державу, щоб уникнути міжетнічних конфліктів у суспільстві, – таке завдання виникло перед Партією Народної Дії. Для цього вона запровадила ідею творення сінгапурської нації, пропагувала національні цінності, надала англійській мові статус державної, таким чином, створивши нейтральне середовище існування різних етнічних груп. Така політика гармонізації дала результат, сьогодні вже не спостерігається конфліктів між представниками різних етносів, які мали місце на ранньому етапі розвитку держави. Більше того, курс на творення нації зробив ПНД чимось більшим, ніж політична партія, а своєрідним «батьком нації». Трансформація політичної системи Сінгапуру в першу чергу залежить від Партії Народної Дії, оскільки сили опозиції розділені і не здатні протистояти владі ПНД, проте не виключено, що трансформуючи державу і надалі, Партія буде змінюватися сама, бо в цілому політику влади можна охарактеризувати як збереження через зміни, і, можливо, в майбутньому ПНД відмовиться від елементів авторитарного правління, проте це може показати лише час.

Список використаних джерел та літератури

1. Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня. – М. : Аспект Пресс, 2002. – 536 с. 2. Андрющенко А. М., Бурляй А. П., Костюк В. С. та ін. Економічна теорія: Навч. посіб. – К. : Центр учбової літератури, 2009. – 520 с. – Режим доступу : http://www.ebooktime.net/book_21.html. 3. Віктор Янукович: Нас дуже цікавить досвід реформ Сінгапуру. – Прес-служба Президента України Віктора Януковича. – 28 березня 2011. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/news/19656.html. 4. Вишневський Ю. Секрети країн, вільних від чиновницької мафії. // Коментарі: Kyiv Weekly. – № 5. – 12 лютого 2010. – Режим доступу : http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1558. 5. Держицкая Е. В. Развитие системы образования Сингапура. Дис. канд. пед. наук. – 13.00.01. М., 2004. – 156 c. – Режим доступу : http://www.dissercat.com/content/razvitie-sistemy-obrazovaniya-singapura. 6. Економіка зарубіжних країн. / За ред.: Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., Осипова В.М. – 3-тє вид. перероб. та доп. Навч. пос. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – 544 с. 7. Зиновьев А. Запад. Феномен западнизма. – М. : Центрполиграф, 1992. – 464 с. (Режим доступу : http://www.antiglobalizm.org/zapad/znat-i-ponimat/). 8. Історія вчень про державу і право : Курс лекцій. – Харків : ТОВ «Одіссей», 2008. – 187 c. – Режим доступу : http://www.info-library.com.ua/books-text-7561.html. 9. Кокоба А., Пасховер О., Сыч В. Урок экономики от Гонконга и Сингапура. // Корреспондент. – 18 березня 2011. – С. 28-32. 10. Ли Куан Ю. Сингапурская история: 1965-2000 гг.: из третьего мира – в первый / Ли Куан Ю; [науч. ред. А.Д. Воскресенский и др. ; пер. с англ. А.В. Боня] ; Моск. гос. ин-т междунар. отношений (ун-т) МИД России. 2-е изд., стереотипное. – М. : МГИМО-Университет, 2010. – 657 с. – Режим доступу : http://lib.ru/MEMUARY/SINGAPUR/singapur.txt. 11. Підлуцький О. Лі Куан Ю: Лідер, який на маленькому острові створив велику державу. // Дзеркало тижня. – № 22. – 9-15 червня 2007. – Режим доступу: http://www.dt.ua/articles/50283#article. 12. Політологія: підручник / Ред. О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко. – К. : ВЦ «Академія», 2003. – 528 с. – Режим доступу: http://politics.ellib.org.ua/pages-1072.html. 13. 14. Сінгапур – історія. Інформаційно-довідковий ресурс по країнах Азії. – 29 січня 2008. – Режим доступу : http://asia-cont.info/2008/01/29/singapur_singapore__istorija.html. 15. Сміт Е. Національна ідентичність / З англійської переклав Петро Таращук. – К. : Основи, 1994. – 536 с. 16. Спільна заява України і Республіки Сінгапур щодо державного візиту Його Високоповажності Президента України Віктора Януковича до Республіки Сінгапур, 27-29 березня 2011 року. – Прес-служба Президента України Віктора Януковича. – 28 березня 2011. – Режим доступу :http://www.president.gov.ua/news/19664.html. 17. Спиридонова В. И. Слабое и сильное государство как две исторические модели модернизации в современных условиях // Вестник Московского университета. – Сер. 12. Политические науки. – 2001. – № 4. 18. Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира / Ред. Бакиров В. С., Сазонов Н. И., Фисун А. А. и др. – Харьков : Изд-во ХНУ им. В. Н. Каразина, 2005. – 592 с. 19. Фукуяма Ф. Примат культури // Ї. Незалежний культурологічний часопис. – 2001. – Ч. 21. – С. 48–57. – Режим доступу : http://www.ji-magazine.lviv.ua. 20. Шкарпетіна М. Ю. Формування конкурентоспроможності нових індустріальних країн Азії в умовах транснаціоналізації світової економіки. : Дис. канд. наук: 08.05.01. К., 2007. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/338062.html. 21. Якушик В. М. Государство переходного типа (вопросы теории). – К. : Лыбидь, 1991. – 199 с. 22. Якушик В. М. Современное государство переходного типа (теоретические и методологические аспекты). Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук. – Киев: Академия наук Украины, Институт государства и права им. В.М.Корецкого, 1992. 23. Authoritarian politics in modern society; the dynamics of established one-party systems / Edited by Samuel P. Huntington and Clement H. Moore. – N. Y. : Basic Books, 1970. – 533 p. 24. CIA World Factbook (2010). – Режим доступу : https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/fields/2010.html). 25. Constitution of the Republic of Singapore (1999 revised edition). – Режим доступу : http://statutes.agc.gov.sg/non_version/html/homepage.html. 26. Corruption Perceptions Index 2010 Results. – Transparency International. – Режим доступу : http://www.transparency.org/policy_research/surveys_indices/cpi/2010/results. 27. Declaration of Religious Harmony. – Ministry of Community Development, Youth and Sports of Singapore. – 14 October 2002. – Режим доступу: http://app1.mcys.gov.sg/IssuesTopics/CaringandActiveCommunity/PromotingCommunityInvolvement/CommunityRelationsSocialHarmony/DeclarationonReligiousHarmony.aspx. 28. Diamond L. Thinking about Hybrid Regimes. // Journal of Democracy. – Vol. 13. – 2002. – No. 2. – P. 21–35. 29. Doing Business 2011. Making a difference for entrepreneurs. – 4 November 2010. – Режим доступу: http://www.doingbusiness.org/~/media/FPDKM/Doing%20Business/Documents/Annual-Reports/English/DB11-FullReport.pdf. 30. Easton D. The Political System: An Inquiry into the State of Political Science. – N. Y. : Alfred A. Knopf Publisher, 1953. 31. Encyclopedia – Britannica. – Режим доступу : http://www.britannica.com. 32. Freedom in the World 2011 Survey Release. – Freedom House. – 2011. – Режим доступу : http://www.freedomhouse.org/images/File/fiw/FH_rMOF_AP_2011_2.pdf. 33. Gomez J. Citizen Journalism’: Bridging the Discrepancy in Singapore’s General Elections News. // Journal of Current Southeast Asian Affairs. – Vol. 38. – 2006. – No. 4. – Режим доступу : : http://monash.academia.edu/JamesGomez/Papers/115789/Citizen_Journalism_Bridging_the_Discrepancy_in_Singapores_General_Elections_News. 34. Historical Archive of Parliamentary Election Results. Singapore Parliament. – Inter-parliamentary Union. – Режим доступу : http://www.ipu.org/parline-e/reports/2283_arc.htm. 35. Huntington S. How Countries Democratize // Political Science Quarterly. – Vol. 106. – Winter 1991. – No. 4. – P. 579–616. 36. Lavelle A. The Information: World leaders’ salaries. // The Financial Times. – 28 March 2009. – Режим доступу : http://www.ft.com/cms/s/2/eee43b4e-1779-11de-8c9d-0000779fd2ac.html#axzz1H4EbiFbz. 37. MacDoughall J. A. Birth of a Nation: National Identification in Singapore. // Asian Survey. – Vol.16. – June 1976. – Р. 510–524. 38. Ortmann S. Singapore: The Politics of Inventing National Identity. // Journal of Current Southeast Asian Affairs. – Vol. 28. – 2009. – Issue 4. – The German Institute of Global and Area Studies. – Р. 23–46. 39. Press Freedom Index 2010. – Reporters Without Borders. – 2010. – Режим доступу : http://en.rsf.org/press-freedom-index-2010,1034.html. 40. Przeworski A., Limongi F. Modernization: Theories and Facts. // World Politics. – Vol. 49. – Jan. 1997. – No. 2. – P. 155–183. 41. Przeworski A., Limongi F. Political Regimes and Economic Growth. // Journal of Economic Perspectives. – Vol. 7. –Summer 1993. – No. 3. – P. 51–69. 42. Sakamoto Yo. The Long Transformation for a Democratic World Order. Macalester International. – Vol. 1. – 1995. – Article 20.– Режим доступу : http://digitalcommons.macalester.edu/macintl/vol1/iss1/20. 43. Singapore: A Country Study. / Barbara Leitch Lepoer, ed. – Washington: GPO for the Library of Congress, 1989. – Режим доступу: http://countrystudies.us/singapore. 44. Singapore: History, Singapore. Asian Studies. – University of Texas at Austin. – 1994. – Режим доступу : http://inic.utexas.edu/asnic/countries/singapore/Singapore-History.html. 45. Singapore Human Rights Practices. – Bureau of Democracy, Human Rights, and Labor. U.S. Department of State. – Feb 1995. – Режим доступу : http://dosfan.lib.uic.edu/ERC/democracy/1994_hrp_report/94hrp_report_eap/Singapore.html. 46. Singapore ranked 7th in the world for innovation. The European Chamber of Commerce. // The Strait Times. – 5 March 2010. – Режим доступу: http://eurocham.org.sg/index.php?option=com_eurochammobile&view=news&id=289&template=ccmobile. 47. Singapore: Relations with Malaysia. Public Broadcasting Service. Community Television Foundation of South Florida – 1 October 2006. – Режим доступу : http://www.pbs.org/nbr/site/research/educators/060106_15a/. 48. Singapore, Staff Report for the 2008 Article IV Consultation. Prepared by the Staff Representatives for the 2008 Consultation with Singapore, approved by Daniel Citrin and Adnan Mazarei. – International Monetary Fund. – June 30, 2008. – Режим доступу : http://www.imf.org/external/pubs/ft/scr/2008/cr08280.pdf. 49. Singapore top paradise for business: World Bank. Channel New Asia. – Режим доступу : http://www.channelnewsasia.com/stories/afp_asiapacific_business/view/302090/1/.html. 50. Terror Bomb Kills 2 Girls at Bank. The Straits Times. – 11 March 1965. – Режим доступу : http://ourstory.asia1.com.sg/merger/headline/mterror1.html. 51. The Bangkok Declaration. Final Declaration of the Regional Meeting for Asia of the World Conference on Human Rights. – The University of Hong Kong. – 1993. – Режим доступу : http://law.hku.hk/lawgovtsociety/Bangkok%20Declaration.htm. 52. The Constitution and the Parliamentary Elections Act. – Elections Department of Singapore. – Режим доступу : http://www.elections.gov.sg/elections_parliamentary.html. 53. The Economist Intelligence Unit’s quality-of-life index (The Worl in 2005). – Economist Intelligence Unit. – 2005. – Режим доступу : http://www.economist.com/media/pdf/QUALITY_OF_LIFE.pdf. 54. The Global Competitiveness Index 2009–2010 rankings and 2008–2009 comparisons. World Economic Forum. – Режим доступу : https://members.weforum.org/pdf/GCR09/GCR20092010fullrankings.pdf. 55. The Government of Singapore – Режим доступу : http://www.gov.sg. 56. The People's Action Party – Режим доступу : http://www.pap.org.sg. 57. The Singapore Department of Statistics – Режим доступу : http://www.singstat.gov.sg. 58. The Workers’ Party – Режим доступу : http://www.wp.org.sg. 59. White Paper on Shared Values. // National Library. Singapore Pages. – 1991. – Режим доступу : http://infopedia.nl.sg/articles/SIP_542_2004-12-18.html. 60. World Economic Outlook Database. – International Monetary Fund. – 2010. – Режим доступу : http://www.imf.org/external/pubs/ft/weo/2010/02/weodata/weorept.asp.

-----------------------
[1] Див. : Спільна заява України і Республіки Сінгапур щодо державного візиту Його Високоповажності Президента України Віктора Януковича до Республіки Сінгапур, 27-29 березня 2011 року. – Прес-служба Президента України Віктора Януковича. – 28 березня 2011. – Режим доступу :http://www.president.gov.ua/news/19664.html.
[2] Див.: Przeworski A., Limongi F. Modernization: Theories and Facts. // World Politics. – Vol. 49. – Jan. 1997. – No. 2. – P. 155–183.
[3] Там само. – С. 180.
[4] Sakamoto Yo. The Long Transformation for a Democratic World Order. Macalester International. – Vol. 1. – 1995. – Р. Globalization and the liberal democratic state. – Режим доступу : http://digitalcommons.macalester.edu/macintl/vol1/iss1/20.
[5] Див.: Huntington S. How Countries Democratize // Political Science Quarterly. – Vol. 106. – Winter 1991. – No. 4. – P. 579–616.
[6] Історія вчень про державу і право : Курс лекцій. – Харків : ТОВ «Одіссей», 2008. – 187 c. – Режим доступу : http://www.info-library.com.ua/books-text-7561.html.
[7] Див.: Андрющенко А. М., Бурляй А. П., Костюк В. С. та ін. Економічна теорія: Навч. посіб. – К. : Центр учбової літератури, 2009. – 520 с. Р. 3.1. Формаційний та цивілізацій ний підходи до періодизації суспільного розвитку. – Режим доступу: http://www.ebooktime.net/book_21.html.
[8] Див.: Заруба В.М. Історія держави і права України. – К. : Істина, 2006. – 416 с. Р. Принципи, періодизація та структура. – Режим доступу : http://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba/principi-periodizaciya-ta-struktura.
[9] Див.: Якушик В. М. Современное государство переходного типа (теоретические и методологические аспекты). Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук. – К. : Академия наук Украины, Институт государства и права им. В.М.Корецкого, 1992. – С. 31.
[10] Easton D. The Political System: An Inquiry into the State of Political Science. – N. Y. : Alfred A. Knopf Publisher, 1953. – P. 96.
[11] Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня. – М. : Аспект Пресс, 2002. – С. 74.
[12]Якушик В. М. Государство переходного типа (вопросы теории). – К. : Лыбидь, 1991. – С. 148.
[13] Див.: Політологія: підручник / Ред. О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко. – К. : ВЦ «Академія», 2003. – 528 с. – Режим доступу : http://politics.ellib.org.ua/pages-1072.html.
[14] Див.: Singapore: History, Singapore. Asian Studies. – University of Texas at Austin. – 1994. – Режим доступу : http://inic.utexas.edu/asnic/countries/singapore/Singapore-History.html.
[15] Singapore: Relations with Malaysia. Public Broadcasting Service. Community Television Foundation of South Florida – 1 October 2006. – Режим доступу : http://www.pbs.org/nbr/site/research/educators/060106_15a/.
[16] Сінгапур – історія. Інформаційно-довідковий ресурс по країнах Азії. – 29 січня 2008. – Режим доступу : http://asia-cont.info/2008/01/29/singapur_singapore__istorija.html.
[17] Інформаційний портал про Сінгапур. Р. Історія Сінгапуру. – Режим доступу : http://po.singapu.ru/history/.
[18] Див.: Singapore: A Country Study. / Barbara Leitch Lepoer, ed. – Washington: GPO for the Library of Congress, 1989. – Сh. Aftermath of War. – Режим доступу: http://countrystudies.us/singapore.
[19] Див.: Singapore: A Country Study. / Barbara Leitch Lepoer, ed. – Washington: GPO for the Library of Congress, 1989. – Сh. Road to Independence. – Режим доступу: http://countrystudies.us/singapore.
[20] Terror Bomb Kills 2 Girls at Bank. The Straits Times. – 11 March 1965. – Режим доступу : http://ourstory.asia1.com.sg/merger/headline/mterror1.html.
[21] Time Series on Population (Mid-Year Estimates) – Singapore Department of Statistics. – 31 Aug 2010. – Режим доступу : http://www.singstat.gov.sg/stats/themes/people/hist/popn.html.
[22] Див.: Singapore Human Rights Practices. – Bureau of Democracy, Human Rights, and Labor. U.S. Department of State. – Feb 1995. – Режим доступу : http://dosfan.lib.uic.edu/ERC/democracy/1994_hrp_report/94hrp_report_eap/Singapore.html.
[23] Див.: Офіційний сайт уряду Сінгапуру. – Constitution of the Republic of Singapore (1999 revised edition). – Singapore Statutes online. – Last update: 15.03.2011. – Режим доступу : http://statutes.agc.gov.sg/non_version/html/homepage.html.
[24] The Constitution and the Parliamentary Elections Act. – Elections Department of Singapore. – Режим доступу : http://www.elections.gov.sg/elections_parliamentary.html.
[25] Див.: Singapore: A Country Study. / Barbara Leitch Lepoer, ed. – Washington: GPO for the Library of Congress, 1989. – Р. Political Parties. – Режим доступу: http://countrystudies.us/singapore.
[26] Кокоба А., Пасховер О., Сыч В. Урок экономики от Гонконга и Сингапура. Корреспондент. – 18 березня 2011. – С. 29.
[27] The Economist Intelligence Unit’s quality-of-life index (The Worl in 2005). – Economist Intelligence Unit. – 2005. – Режим доступу : http://www.economist.com/media/pdf/QUALITY_OF_LIFE.pdf.
[28] Див.: Diamond L. Thinking about Hybrid Regimes. // Journal of Democracy. – Vol. 13. – 2002. – No. 2. – P. 21–35.
[29] Press Freedom Index 2010. – Reporters Without Borders. – 2010. – Режим доступу : http://en.rsf.org/press-freedom-index-2010,1034.html.
[30] Singapore: A Country Study. / Barbara Leitch Lepoer, ed. – Washington: GPO for the Library of Congress, 1989. – Р. The United States. – Режим доступу : http://countrystudies.us/singapore.
[31] Freedom in the World 2011 Survey Release. – Freedom House. – 2011. – Режим доступу : http://www.freedomhouse.org/images/File/fiw/FH_rMOF_AP_2011_2.pdf.
[32] Historical Archive of Parliamentary Election Results. Singapore Parliament. – Inter-parliamentary Union. – Режим доступу: http://www.ipu.org/parline-e/reports/2283_arc.htm.
[33] Singapore: A Country Study. / Barbara Leitch Lepoer, ed. – Washington: GPO for the Library of Congress, 1989. – Р. The Economy. – Режим доступу : http://countrystudies.us/singapore.
[34] Див.: Przeworski A, Limongi F. Modernization: Theories and Facts. // World Politics. – Vol. 49. – Jan. 1997. – No. 2. – P.155–183.
[35] Див.: Przeworski A., Limongi F. Political Regimes and Economic Growth. // Journal of Economic Perspectives. – Vol. 7. –Summer 1993. – No. 3. – P. 51–69.
[36] Див.: Authoritarian politics in modern society; the dynamics of established one-party systems / Edited by Samuel P. Huntington and Clement H. Moore. – N. Y. : Basic Books, 1970. – 533 p.
[37]Див.: Спиридонова В. И. Слабое и сильное государство как две исторические модели модернизации в современных условиях // Вестник Московского университета. – Сер. 12. Политические науки. – 2001. – № 4.
[38]Див.: Singapore: A Country Study. / Barbara Leitch Lepoer, ed. – Washington: GPO for the Library of Congress, 1989. – Р. Political Parties. (Режим доступу : http://countrystudies.us/singapore).
[39] Див.: Офіційний сайт Партії Народної Дії. – Party History. – Режим доступу : http://www.pap.org.sg/partyhistory.php.
[40] Див.: Singapore: A Country Study. / Barbara Leitch Lepoer, ed. – Washington: GPO for the Library of Congress, 1989. – Сh. Political Parties. – Режим доступу : http://countrystudies.us/singapore.
[41] Офіційний сайт Партії Народної Дії. – Party History. – Режим доступу : http://www.pap.org.sg/partyhistory.php.
[42] Офійійний сайт Робітничої Партії Сінгапуру. – PAP bows out of Socialist International. – June 1976. – Режим доступу : http://www.wp.org.sg/news/news_articles/pap_socialistint.htm.
[43] Ortmann S. Singapore: The Politics of Inventing National Identity. // Journal of Current Southeast Asian Affairs. – Vol. 28. – 2009. – Issue 4. – The German Institute of Global and Area Studies. – P. 29.
[44] Там само. – P. 32.
[45] White Paper on Shared Values. // National Library. Singapore Pages. – 1991. – Режим доступу : http://infopedia.nl.sg/articles/SIP_542_2004-12-18.html.
[46] Див.: Зиновьев А. Запад. Феномен западнизма. – М. : Центрполиграф, 1992. – 464 с. – Режим доступу : http://www.antiglobalizm.org/zapad/znat-i-ponimat/.
[47] Ли Куан Ю. Сингапурская история: 1965-2000 гг.: из третьего мира – в первый / Ли Куан Ю; [науч. ред. А.Д. Воскресенский и др. ; пер. с англ. А.В. Боня] ; Моск. гос. ин-т междунар. отношений (ун-т) МИД России. 2-е изд., стереотипное. – М. : МГИМО-Университет, 2010. – 657 с. – Режим доступу : http://lib.ru/MEMUARY/SINGAPUR/singapur.txt.
[48] The Bangkok Declaration. Final Declaration of the Regional Meeting for Asia of the World Conference on Human Rights. – The University of Hong Kong. – 1993. – Режим доступу : http://law.hku.hk/lawgovtsociety/Bangkok%20Declaration.htm.
[49] Див.: Фукуяма Ф. Примат культури // Ї. Незалежний культурологічний часопис. – 2001. – Ч. 21. – С. 48–57. – Режим доступу : http://www.ji-magazine.lviv.ua.
[50] Time Series on Per Capita GDP at Current Market Prices. – The Singapore Department of Statistics. – 17 Feb 2011. – Режим доступу : http://www.singstat.gov.sg/stats/themes/economy/hist/gdp.html.
[51] CIA World Factbook (2010). – Режим доступу : https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/fields/2010.html.
[52] Ли Куан Ю. Сингапурская история: 1965-2000 гг. : из третьего мира – в первый / Ли Куан Ю; [науч. ред. А.Д. Воскресенский и др. ; пер. с англ. А.В. Боня] ; Моск. гос. ин-т междунар. отношений (ун-т) МИД России. 2-е изд., стереотипное. – М. : МГИМО-Университет, 2010. – 657 с. – Режим доступу : http://lib.ru/MEMUARY/SINGAPUR/singapur.txt.
[53] Підлуцький О. Лі Куан Ю: Лідер, який на маленькому острові створив велику державу. // Дзеркало тижня. – № 22. – 9–15 червня 2007. – Режим доступу: http://www.dt.ua/articles/50283#article.
[54] World Economic Outlook Database. – International Monetary Fund. – 2010. – Режим доступу : http://www.imf.org/external/pubs/ft/weo/2010/02/weodata/weorept.asp.
[55] Singapore, Staff Report for the 2008 Article IV Consultation. Prepared by the Staff Representatives for the 2008 Consultation with Singapore, approved by Daniel Citrin and Adnan Mazarei. – International Monetary Fund. – June 30, 2008. – Режим доступу : http://www.imf.org/external/pubs/ft/scr/2008/cr08280.pdf.
[56] Економіка зарубіжних країн. / За ред.: Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., Осипова В.М. – 3-є вид. перероб. та доп. Навч. пос. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – С. 465.
[57] New Zealand Government. «Australia – New Zealand Free Trade Agreement (AANZFTA)». – 4 December 2008. – Режим доступу: http://www.asean.fta.govt.nz/singapore-foreign-relations.
[58] Singapore top paradise for business: World Bank. Channel New Asia. – Режим доступу : http://www.channelnewsasia.com/stories/afp_asiapacific_business/view/302090/1/.html.
[59] The Global Competitiveness Index 2009–2010 rankings and 2008–2009 comparisons. World Economic Forum. (Режим доступу : https://members.weforum.org/pdf/GCR09/GCR20092010fullrankings.pdf).
[60] Singapore ranked 7th in the world for innovation. The European Chamber of Commerce. // The Strait Times. – 5 March 2010. – Режим доступу : http://eurocham.org.sg/index.php?option=com_eurochammobile&view=news&id=289&template=ccmobile.
[61] Doing Business 2011. Making a difference for entrepreneurs. – 4 November 2010. – Режим доступу : http://www.doingbusiness.org/~/media/FPDKM/Doing%20Business/Documents/Annual-Reports/English/DB11-FullReport.pdf.
[62] Див.: Віктор Янукович: Нас дуже цікавить досвід реформ Сінгапуру. – Прес-служба Президента України Віктора Януковича. – 28 березня 2011. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/news/19656.html.
[63] Див.: Singapore: A Country Study. / Barbara Leitch Lepoer, ed. – Washington: GPO for the Library of Congress, 1989. – Ch. Budgeting and Planning. – Режим доступу : http://countrystudies.us/singapore.
[64] Ли Куан Ю. Сингапурская история: 1965-2000 гг. : из третьего мира – в первый / Ли Куан Ю; [науч. ред. А.Д. Воскресенский и др. ; пер. с англ. А.В. Боня] ; Моск. гос. ин-т междунар. отношений (ун-т) МИД России. – 2-е изд., стереотипное. – М. : МГИМО-Университет, 2010. – 657 с. – Режим доступу : http://lib.ru/MEMUARY/SINGAPUR/singapur.txt.
[65] Див.: Шкарпетіна М. Ю. Формування конкурентоспроможності нових індустріальних країн Азії в умовах транснаціоналізації світової економіки. : Дис. канд. наук: 08.05.01. К., 2007. – Режим доступу: http://www.dlib.com.ua/formuvannja-konkurentospromozhnosti-novykh-industrialnykh-krayin-aziyi-v-umovakh.html.
[66] Ли Куан Ю. Сингапурская история: 1965-2000 гг.: из третьего мира – в первый / Ли Куан Ю; [науч. ред. А.Д. Воскресенский и др. ; пер. с англ. А.В. Боня] ; Моск. гос. ин-т междунар. отношений (ун-т) МИД России. 2-е изд., стереотипное. – М. : МГИМО-Университет, 2010. – 657 с. – Режим доступу : http://lib.ru/MEMUARY/SINGAPUR/singapur.txt.
[67] Див.: Lavelle A. The Information: World leaders’ salaries. // The Financial Times. – 28 March 2009. – Режим доступу : http://www.ft.com/cms/s/2/eee43b4e-1779-11de-8c9d-0000779fd2ac.html#axzz1H4EbiFbz.
[68] Кокоба А., Пасховер О., Сыч В. Урок экономики от Гонконга и Сингапура. // Корреспондент. – 18 березня 2011. – C. 31.
[69] Вишневський Ю. Секрети країн, вільних від чиновницької мафії. // Коментарі: Kyiv Weekly. – № 5. – 12 лютого 2010. – Режим доступу : http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1558.
[70] Corruption Perceptions Index 2010 Results. – Transparency International. – Режим доступу: http://www.transparency.org/policy_research/surveys_indices/cpi/2010/results.
[71] Сміт Е. Національна ідентичність / З англійської переклав Петро Таращук. – К. : Основи, 1994. – С. 23.
[72] Encyclopedia – Britannica. – Режим доступу : http://www.britannica.com/EBchecked/topic/688666/ethnicity.
[73] Див. : Ortmann S. Singapore: The Politics of Inventing National Identity. // Journal of Current Southeast Asian Affairs. – Vol. 28. – Issue 4. – The German Institute of Global and Area Studies. – 2009. – р. 23–46. – Режим доступу : http://hup.sub.uni-hamburg.de/giga/jsaa/article/view/169/169.
[74] MacDoughall J. A. Birth of a Nation: National Identification in Singapore. // Asian Survey. – Vol.16. – June 1976. – P. 511.
[75] Ibid. – P. 514.
[76] Цит. за: Кокоба А., Пасховер О., Сыч В. Урок экономики от Гонконга и Сингапура. // Корреспондент. – 18 березня 2011. – С. 32.
[77] Див.: Держицкая Е. В. Развитие системы образования Сингапура. Дис. канд. пед. наук. – 13.00.01. М., 2004. – 156 c. – Режим доступу : http://www.dissercat.com/content/razvitie-sistemy-obrazovaniya-singapura.
[78] Офіційний сайт Департаменту Статистики Сінгапуру. – Census of Population 2010. Advance Census Release. – Режим доступу : http://www.singstat.gov.sg/pubn/popn/C2010sr1/cop2010sr1.pdf.
[79] Див.: Singapore: A Country Study. / Barbara Leitch Lepoer, ed. – Washington: GPO for the Library of Congress, 1989. – Режим доступу : http://countrystudies.us/singapore.
[80] Declaration of Religious Harmony. – Ministry of Community Development, Youth and Sports. – 14 October 2002. – Режим доступу : http://app1.mcys.gov.sg/IssuesTopics/CaringandActiveCommunity/PromotingCommunityInvolvement/CommunityRelationsSocialHarmony/DeclarationonReligiousHarmony.aspx.
[81] Gomez J. Citizen Journalism’: Bridging the Discrepancy in Singapore’s General Elections News. // Journal of Current Southeast Asian Affairs. – Vol. 38. – 2006. – No. 4. – Режим доступу : http://monash.academia.edu/JamesGomez/Papers/115789/Citizen_Journalism_Bridging_the_Discrepancy_in_Singapores_General_Elections_News.
[82] Encyclopedia – Britannica. – Режим доступу : http://www.britannica.com/EBchecked/topic/93927/capitalism.
[83] Tormey S. Anti-Capitalism. A Beginner's Guide. Oxford : One World Publications, 2004. – P. 10.
[84] Див.: Smith A. D. Nationalism and modernism: A Critical Survey of Recent Theories of Nations and Nationalism. – L. : Routledge, 1998. – 272 p.
[85] Encyclopedia – Britannica. – Режим доступу: http://www.britannica.com/EBchecked/topic/157129/democracy.
[86] Див.: Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира / Ред. Бакиров В. С., Сазонов Н. И., Фисун А. А. и др. – Харьков : Изд-во ХНУ им. В. Н. Каразина, 2005. – 592 с.
[87] The American Heritage Dictionary of the English Language, 4th Edition. – Boston: Houghton Mifflin Company, 2000. – Режим доступу: http://www.yourdictionary.com/atlanticism.
[88] Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира / Ред. Бакиров В. С., Сазонов Н. И., Фисун А. А. и др. – Харьков : Изд-во ХНУ им. В. Н. Каразина, 2005. – С. 525–526.
[89] Там само. – С. 523.